Кредитне забезпечення інвестиційної діяльності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНИХ  ОРГАНІВ, ЇХ АПАРАТУ: ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

 

 

      2.1. Органи  виконавчої влади і проблеми  становлення державності в Україні

 

 

      Формування  державності в Україні має  стати відкритим та демократичним  у реальному значенні цих слів, вимагає поступової трансформації  соціального призначення державної  влади в розумінні забезпечення  конституційних прав і свобод  людини та громадянина, наданні  їм державно-управлінських послуг. У зв’язку з цим державний  апарат потребує всебічної раціоналізації, приведення у відповідність з  потребами суспільства з метою  забезпечення належних результатів  його діяльності, оскільки на  державний механізм лягає не  лише опрацювання політичної  і економічної стратегії, а  й їх реалізація, в тому числі  за допомогою правових приписів, що мають імперативний характер[2]. У суспільстві всі громадяни,  їх об’єднання, державні структури  повинні повністю усвідомлювати,  що в нинішніх умовах головною  тенденцією розвитку суспільства  і держави є встановлення та  визначення напрямків реалізації  державних функцій, які б забезпечували  засади самоорганізації та самоврядування  в державі, визначали державу  як об’єднуючий інститут щодо  стабілізації суспільства, становлення його як громадянського. “У процесі розбудови суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави Україна зростає цінність створення належних механізмів захисту прав і законних інтересів людини і громадянина. Зрозуміло, перехід до громадянського суспільства породжує низку труднощів і в цьому розумінні один із аспектів гуманістичної складової полягає в тому, щоб проаналізувати суперечності, що виникають, та знайти способи їх розв’язання” [402, с. 5].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Пошук оптимальної  моделі територіальної організації  влади в цілому нерозривно  пов’язаний з децентралізацією  та деконцентрацією повноважень  центральних органів виконавчої  влади, розмежуванням та збалансуванням  з метою уникнення дублювання  повноважень місцевих державних  адміністрацій та органів місцевого  самоврядування [404, с. 5].

      У Концепції  державної регіональної політики  від 25.05.2001 р. знайшли відображення у концентрованому виразі нові підходи до визначення регіональної політики. Попри певні вади, цю Концепцію можна розглядати як документ, який заклав основи створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування [313].

      Нині питання  територіальної організації влади  регламентуються, поряд з актами  законодавства, якими врегульовані  загальні засади статусу та  діяльності місцевих органів  виконавчої влади, значним масивом  підзаконних нормативно-правових  актів.

      Свою діяльність  місцеві державні адміністрації  здійснюють на засадах відповідальності  перед людиною і державою за  свою діяльність; верховенства права;  законності; пріоритетності прав  людини; гласності; поєднання державних  і місцевих інтересів.

      Обласні  державні адміністрації в межах  своїх повноважень спрямовують  діяльність районних державних  адміністрацій та здійснюють  контроль за їх діяльністю. Голови  районних державних адміністрацій  регулярно інформують про свою  діяльність голів обласних державних  адміністрацій, щорічно та на  вимогу звітують перед ними.

      Особливості  діяльності районних державних  адміністрацій в АРК врегульовані  ст. 46 Закону України “Про місцеві  державні адміністрації”.

      Голова місцевої  державної адміністрації в межах  своїх повноважень видає розпорядження,  а керівники управлінь, відділів  та інших структурних підрозділів  – накази. Розпорядження голів  місцевих державних адміністрацій,  прийняті в межах їх компетенції,  є обов’язковими для виконання  на відповідній території всіма  органами, підприємствами, установами  та організаціями, посадовими  особами та громадянами.

      Для здійснення  в межах своїх повноважень  виконавчої влади на території  відповідної адміністративно-територіальної  одиниці та реалізації повноважень,  делегованих їм, місцеві державні  адміністрації наділені низкою  обов’язків та прав. Перераховані  у ст. 119 Конституції України напрямки  діяльності місцевих державних  адміністрацій у Законі України  “Про місцеві державні адміністрації”  розглядаються як основні завдання (ст. 2) і знаходять свою подальшу деталізацію у розділі ІІІ “Компетенція місцевих державних адміністрацій”.

      Місцеві  держадміністрації забезпечують  виконання державних і регіональних  програм, здійснюють з цією  метою організаційну, координаційну  та інші види необхідних робіт.

      Ціла низка  завдань, які покладені на місцеві  держадміністрації, вирішуються  ними у взаємодії з органами  місцевого самоврядування. До таких  повноважень належать делеговані  відповідною радою функції управління  майном, що перебуває у спільній  власності територіальних громад, право голів місцевих держадміністрацій  вносити на розгляд відповідних  рад питання, пов’язані з виконанням  делегованих повноважень, та інші  пропозиції. Місцеві державні адміністрації  на відповідній території взаємодіють  з сільськими, селищними і міськими  радами, їх виконавчими органами  та сільськими, селищними і міськими  головами, сприяють у здійсненні  ними власних повноважень місцевого  самоврядування. Місцеві державні  адміністрації при цьому не  можуть втручатися у здійснення  органами місцевого самоврядування  власних повноважень. Для реалізації  спільних програм місцеві державні  адміністрації та органи місцевого  самоврядування можуть укладати  договори, створювати спільні органи  та організації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Повноваження  державних службовців визначаються  цілями і завданнями управлінської  діяльності, залежать від призначення  органу, його місця у системі  управління, а статус державного  службовця в кінцевому підсумку  залежить від посади, яку обіймає  службовець. Всебічна раціоналізація  апарату державного управління  вимагає приведення чисельності  державних службовців цього апарату  та витрат на його утримання  до кількості, що забезпечувала  б належну ефективність його  діяльності, чіткого встановлення  функцій державного управління. Але структурні реорганізації  органів виконавчої влади мають  проводитись за умов попереднього  визначення реальної необхідності  та напрямків зміни функцій  і компетенції, форм і методів  діяльності відповідних структур [12, с. 22].

 

 

      2.3. Посада  в державних органах та їх  апараті. Категорії посад, їх  класифікація

 

 

      Удосконаленню  структури і штатів державних  органів сприяє класифікація  посад державних службовців, яка  повинна ґрунтуватися на Конституції  України та відповідно до якої  виділяються три основні форми  державної діяльності – діяльність  представницьких органів державної  влади (законодавча); діяльність  органів виконавчої влади (державного  управління) і судова діяльність. Самостійний вид публічної служби  – це служба в органах місцевого  самоврядування. Службові відносини  виникають і в громадських  організаціях, інших недержавних  формуваннях, де також є посади. Такий підхід дозволяє виділити  посади службовців в органах  законодавчої влади, органах виконавчої  влади (управління) і їх апараті,  судах, прокуратурі, органах місцевого  самоврядування, а також в недержавних  організаціях. У свою чергу, він  дозволяє досліджувати категорії  службовців і підрозділяти їх  на групи стосовно окремих  видів діяльності, виключити з  числа посад в апараті органів  виконавчої влади такі, що не  характерні для виконавчої та  розпорядчої діяльності. За межами  наведеної класифікації залишилась служба на посадах в державних підприємствах, установах та організаціях, яка за своїм характером залишається державною.

      Класифікація  службовців апарату державного  управління надає велику допомогу  в організації державної служби, визначенні обсягу і характеру  повноважень службовців, встановленні  посад, чіткості у взаєминах  між службовцями, здійсненні контролю  за організацією державної служби  і належним виконанням службовцем  своїх повноважень. У Законі  про державну службу вживаються  терміни “посадова особа”, “службовець”, “керівник”, “керівні кадри”, “заступники  керівників”, “фахівці”. Аналіз  Закону дозволяє говорити про  наявність двох груп державних  службовців – посадових осіб (керівники, їх заступники) і фахівців (спеціалісти). У системі службовців  управлінського апарату виділяється  група осіб, що виконують допоміжньо-обслуговуючі  функції. Це досить велика за  кількістю службовців група, що  не наділена адміністративно-владними  повноваженнями, однак забезпечує  необхідний ритм і оперативність  управлінських циклів, створює умови  керівникам і спеціалістам для  зосередження на розгляді складних  питань, виробленні рішень, перевірці  виконання.

      У системі  посад особливе місце займають  ті, що пов’язані зі здійсненням  адміністративної влади, а особи,  що їх займають, наділені владними  повноваженнями за межами службового  підпорядкування. Їх виділення  в самостійний вид посад державних  службовців пояснюється тим, що  за характером компетенції вони  вправі давати обов’язкові вказівки  не лише підлеглим, але й  іншим особам, незалежно від їх  службового становища. Деякі представники  адміністративної влади наділені  повноваженнями із застосування  примусових заходів в адміністративному  порядку, в тому числі адміністративних  стягнень. Незважаючи на те, що  термін “представники адміністративної  влади” не знайшов свого законодавчого  закріплення, його застосування  обґрунтовано, оскільки він найбільш  повно відображає особливості  даного виду посад на державній  службі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Таким чином,  зміна Глави держави, Прем’єр-міністра  призводили фактично до зміни  всієї керівної ланки міністерств.  А така ситуація може виникати  кожні п’ять років. Постає  питання про інституційну пам’ять,  організаційний досвід, стабільність  і наступність роботи органів  державної влади, державної служби. Все може бути забезпеченим  при збереженні інституту перших  заступників і заступників міністрів,  і лише посада керівника апарату  буде належати до посад державних  службовців. На непослідовність,  хаотичність певних заходів, можливість  зворотності змін на концептуальному  рівні при проведенні реформ  уже звертали увагу науковці [101, с. 43, 47].

      З цього  приводу є обґрунтованим рішення  Президента України, який своїм  Указом, з метою оптимізації кількісного  складу керівництва у системі  центральних органів виконавчої  влади, ліквідував посади перших  заступників міністрів – керівників  апарату міністерств. Це рух  в напрямку визнання посад  перших заступників як політичних  і необхідності введення посад  керівників апарату міністерств,  які мають належати до державних  службовців [423].

      Не повністю, на нашу думку, узгоджувалося  з логікою державного управління  та системою підпорядкування  діяльності у сфері виконавчої  влади положення, згідно з яким  працівники патронатної служби  в центральному апараті міністерства  призначалися на посади та  звільнялися з посад держсекретарем  за пропозицією міністра, оскільки  працівники патронатної служби  – це фактично патронатна служба  міністра.

      Закон України  “Про державну службу” наводить  класифікацію посад державних  службовців. В її основу (як основні  критерії) покладено організаційно-правовий  рівень органу, який приймає їх  на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу.

      Безперечно, законодавча класифікація посад  державних службовців позитивно  вплинула на становлення та  розвиток державної служби в  Україні, наблизила інституту  державної служби в Україні  до європейської моделі, що свідчить  про збіг напрямів модернізації  національної системи державної  служби і зарубіжних країн.  Звичайно мова не йде про  запозичення моделі державної  служби нашою країною в інших,  як і про те, що вона відповідає  повною мірою зарубіжним зразкам.  Це стосується і класифікації  посад державних службовців.

      У першу  чергу слід визначити на рівні  закону перелік політичних посад.  Які з посад належать до  політичних? В основу їх визначення  слід покласти положення ч. 1 ст. 9 Закону України “Про державну  службу”. Однак постає питання  щодо віднесення до політичних  посад суддів всіх судів, надання  статусу політичних посадам голів  обласних, Київської та Севастопольської  міських державних адміністрацій,  особливо в контексті конституційних  змін.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Безумовно,  наша країна не може прямо  запозичити модель побудови державної  служби жодної іншої країни  світу чи Європи. Без врахування  національних особливостей, сучасних  умов соціально-економічного і  політичного розвитку таке запозичення  може мати лише негативні наслідки. Однак європейські наробки теоретичного, методологічного, практичного характеру,  законодавчого регулювання порядку  формування та проходження державної  служби є корисними і можуть  враховуватись у нашій національній  системі публічної (державної  і в органах місцевого самоврядування) служби та в законотворчій  діяльності.

 

 

      2.4. Державні  службовці: поняття та види

 

 

      Функції  державного управління покладаються, в першу чергу, на органи  виконавчої влади, які мають  свій власний апарат – апарат  державного управління, наділений  оперативною самостійністю для  реалізації виконавчої і розпорядчої  діяльності, що виражається в  компетенції – предметах відання,  правах, обов’язках, територіальних  межах, певному обсязі державної  діяльності, покладеної на конкретний  орган, або в колі питань, передбачених  законодавством, іншими нормативно-правовими  актами, які він має право вирішувати  у процесі практичної діяльності [11, с. 70].