Национальный банк Украины

       Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. - в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895-1897р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

       На  початок XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином  в Європейських країнах. У більшості  інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

       Для XX ст. характерним є процес демонетизації  золота і перехід від грошової системи золотомонетного стандарту  до системи обігу грошей, не розмінних на золото.

       Система золотомонетного стандарту - це саморегульована грошова система,яка передбачала безпосередній обіг золотих монет, вільну їх чеканку і необмежений обмін банкнот на золото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихійно пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах і таким чином забезпечувалась відносна стабільність грошової системи. Система золотомонетного стандарту вимагала мінімального втручання держави в грошовий обіг, головним чином, це - встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпечення функціонування системи вільної чеканки монет.

       Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який би виконував  роль стихійного регулятора кількості  грошей в обігу, і тому вона потребує створення відповідного органу, забезпеченого  організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає центральний банк, якому держава надає особливий статус і делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи.

       Створення центральних банків відбувалося двома шляхами :

1) перший шлях( еволюційний) - це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження (функції).

       Так, найбільший банк Великої Британії Банк Англії спочатку використовувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. У XIX ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спричинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збереження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківських резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і, таким чином, підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Враховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департамент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вимагати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі.

         Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях є характерним для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

2) другий шлях - це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статут новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях є характерним: 
— для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку;

       Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного  емісійного банку. На початок 1913р. правом емісії банкнот користувались усі  національні комерційні банки, які  були засновані згідно з національним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право  здійснювати емісію банкнот у  межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до централізації влади  взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк. Таке ставлення простежується з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Перший банк було розформовано у 1811 p., а другий - ліквідовано у 1836 р. У XIX ст. і на початку XX ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. закінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що американська громадськість, зрештою, переконалася у необхідності створення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обігу і банківської системи. Згідно з федеральним резервним актом 1913 р. у США було створено 12 федеральних резервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Федеральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право емісії банкнот, надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквідності, накопичення частки резервів комерційних банків у межах установленої норми обов'язкових резервів з метою гарантування депозитів. 
— для колишніх колоній, які після завоювання політичної незалежності створювали власну національну банківську систему, враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворівневої побудови, за яким одному з банків надається статус центрального; 
—для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банківської системи за принципом дворівневої побудови.

       У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

       У другій половині XX ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах: 
1) співробітництво центральних банків на міждержавному рівні; 
2) співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями; 
3) створення наднаціональних центральних банків.

       Першим  кроком на шляху міждержавної діяльності центральних банків можна вважати  створення у 1930 р. Банку міждержавних розрахунків - БМР в місті Базель, Швейцарія.Основні функції банку: сприяти співробітництву між центральними банками; забезпечувати сприятливі умови для проведення центральними банками міжнародних фінансових операцій; виступати у ролі довіреної особи або агента центральних банків - членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків.

       Акціонерами банку є майже всі європейські  центральні банки, а також центральні банки Австралії, Японії, Канади, Південно-Африканської республіки.

       У середині 70-х років під егідою БМР було створено Комітет з банківського регулювання та нагляду. Ініціаторами створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, США, Франції, ФРГ, Швейцарії, Швеції та Японії. Неофіційно його ще називають Базельським Комітетом (за місцезнаходженням) або Комітетом Кука (за ім'ям одного з директорів Банку Англії, який очолював цей комітет).

       Країни  у Комітеті представлені центральними банками або іншими органами, які  відповідно до національного законодавства  несуть відповідальність за регулювання  банківської діяльності та нагляд. Юридично Комітет не володіє наднаціональними повноваженнями стосовно регулювання  діяльності банків та здійснення нагляду. На основі дослідження світового  банківського досвіду він розробляє  принципи ефективного банківського нагляду і директиви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу  банківських ризиків і критерії їх оцінки, визначені методи управління ризиками і шляхи забезпечення прозорості банківської діяльності.

       Комітет надає можливість усім країнам скористатися його рекомендаціями з урахуванням  особливостей національної економіки  і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авторитет комітету, підготовлені ним директиви враховуються центральними банками, регулятивно-наглядовими органами та банківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як правило, невід'ємною частиною банківського законодавства..

       Центральні  банки активно співпрацюють з  міжнародними валютно-кредитними і  фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валютного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкованих відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну дослідницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до посилення кредитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його природу. Оскільки МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабілізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе перетворення його у своєрідний Банк центральних банків

       Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної економічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну місця  і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте регіональне угруповання країн Західної Європи - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Невід'ємним компонентом економічної інтеграції є валютна інтеграція - процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних організацій.

       Елементи  валютної інтеграції в Західній Європі формувались поступово. У 1979 р. була створена Європейська валютна система, в якій брали участь країни ЄЕС (більш  пізня назва - Європейський союз - ЄС). Система мала на меті створення зони європейської стабільності із власною  валютою «ЕКЮ» і передбачала режим сумісного коливання валютних курсів країн-членів ЄС. Функції емісії «ЕКЮ» і міжнародного валютного регулювання були покладені на Європейський фонд валютного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн-членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору.

       Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови  для формування економічного валютного  союзу ЄС (ЄВС). Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994р. Європейського  валютного інституту для розроблення  правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро. 
Європейська система центральних банків - це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку - ЄЦБ (European Central Bank - ЕСВ) і національних центральних банків країн Європейського союзу. Створення Європейської системи центральних банків було логічною передумовою запровадження єдиної європейської валюти - євро.

       З 1 січня 1999р. в одинадцяти країнах  ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено  незмінний обмінний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий обіг.Відповідно до Статуту основне завдання Європейської системи центральних банків - це підтримка цінової стабільності в ЄВС.

       Базові  функції Європейської системи центральних банків: 
1) визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро (ЄВС); 
2) проведення міжнародних валютних операцій; 
3) зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами-учасницями системи, а також управління цими резервами; 
4) сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем країн-учасниць ЄВС.

       Крім  того, Європейська система центральних банків повинна сприяти стабільності фінансової системи і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду за банками.

       Виконання завдань і функцій, що покладені на Європейську систему, забезпечує Європейський центральний банк (ЄЦБ) - самостійно або через національні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів влади ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом Європейському центральному банку і національним центральним банкам забороняється надавати кредити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо боргові зобов'язання.

       Європейський  центральний банк розпочав своє існування з 1 липня 1998р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статутний капітал Європейського центрального банку становить 5 млрд євро. Частка кожного національного центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впливають на обсяги внеску до статутного капіталу.