Санація підприємства

      3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються  у виробничому процесі.

      4. Оптимізація структури розміщення  оборотного капіталу (зменшення  частки низьколіквідних оборотних  засобів, запасів сировини та  матеріалів, незавершеного виробництва  тощо). Визначення оптимального обсягу  та структури запасів є завданням  контролінгу матеріальних потоків. При цьому широко використовується так званий АВС-аналіз.

      Слід  ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема  складські чи робочої сили. Окрім  того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

      5. Продаж окремих низькорентабельних  структурних підрозділів (філій)  та об’єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство  може отримати інвестиційні ресурси  для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

      Зауважимо, що в разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів, демонтованого  обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України  «Про оподаткування прибутку підприємств» сума перевищення виручки від продажу окремих об’єктів основних фондів над їх балансовою вартістю включається до валових доходів підприємства, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу погашається за рахунок прибутку після оподаткування. Балансова (залишкова) вартість основних фондів — це різниця між їх початковою вартістю та нарахованою сумою зносу.

      6. Рефінансування дебіторської заборгованості  — це форма реструктуризації  активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості (загалом по Україні станом на початок 2000 року загальна сума дебіторської заборгованості між суб’єктами господарювання досягла майже 172 млрд грн.). Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі. Тому фінансовий менеджмент має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

      До  основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать:

      1. Факторинг — продаж дебіторської заборгованості на користь факторингової компанії чи банку, іншими словами — це операція з перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредиторові (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредиторові.

      Згідно  з договором про виконання  розрахункових операцій через факторинг  банк може, наприклад, придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які  минули (прострочена дебіторська  заборгованість) або за поточними розрахунками. До найважливіших функцій факторингу належать:

• фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);
• покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;
• управління дебіторською заборгованістю: уся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

      Розмір  винагороди за факторинговими операціями залежить від ризиковості операції, діючої процентної ставки та строків  настання платежу і становить, як правило, від 10 до 20% суми боргу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором, кредитоспроможність оцінюється з використанням непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

      Згідно  з чинним Законодавством кредитор має  повідомити боржника про свою поступку вимогою, але не зобов’язаний надавати останньому угоду між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте якщо новий кредитор звертається з претензією та позовом до боржника, він має довести, що саме йому початковий кредитор поступився вимогою. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредитором про поступку вимогою.

      2. Облік, або дисконтування, векселів. Зміст цієї операції полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його оплачує пред’явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення. Економічна сутність операції дисконтування така: держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається дисконтом . 

      3. Форфейтинг — кредитування зовнішньоекономічних  операцій у формі викупу в  експортера векселів та інших  боргових вимог, які акцептував  імпортер. Продавцем вимог у разі форфейтингу може бути підприємство, яке виконало зобов’язання за контрактом і має намір рефінансувати дебіторську заборгованість, аби зменшити кредитний ризик та підвищити ліквідність (платоспроможність). Форфейтинг здійснюється, як правило, за участю банківської установи і також є одним зі способів перетворення комерційного кредиту в банківський.

      Окрім того, до заходів, які мають на меті рефінансувати дебіторську заборгованість, належить і комплекс процедур з примусового  стягнення заборгованості, зокрема й за позовом до арбітражного суду.

      Усі схарактеризовані щойно санаційні  заходи так чи інакше спричинюються  до змін в окремих статтях активу балансу.

        Зменшення вихідних грошових  потоків

      Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків. Вихідні грошові потоки підприємства можна класифікувати таким чином:

• оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
• оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
• здійснення реальних та фінансових інвестицій;
• сплата податків та інших платежів до бюджету;
• повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

      На  обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів можливості впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших платежів до бюджету залежить від установленого державою порядку визначення об’єктів оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг платежів з повернення позик і процентів визначається умовами кредитних договорів та умовами випуску облігацій і значною мірою залежить від готовності кредиторів до участі в санації підприємства-боржника.

      Можливості  впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, — головний внутрішній санаційний резерв суб’єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.  
 

      Зниження  собівартості продукції

      У короткостроковому періоді санаційні  резерви, пов’язані зі зниженням  собівартості продукції, набагато легше  виявити та мобілізувати, ніж, скажімо, резерви збільшення виручки від  реалізації продукції. Заходи щодо зниження вихідних грошових потоків за даним напрямком безпосередньо впливають на рівень ліквідності та платоспроможності підприємства.

      Зниження  рівня витрат істотно залежить від  рішучості керівництва та персоналу  проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на ощадливе використання всіх наявних ресурсів. Принагідно зазначимо, що в науково-практичній літературі з питань санації підприємств нерідко цитують Г. Дюрра, який був головою правління фірми «Телефункен» за часів її фінансової кризи: «Працівникові неможливо пояснити необхідність переходу на жорсткий режим економії, якщо його робочий стіл стоїть на дорогому персидському килимі».

      Перше, що він зробив, маючи на меті мобілізувати внутрішні резерви санації, віддав наказ продати всі персидські килими, які прикрашали кабінети адміністрації підприємства. Це рішення справило надзвичайно позитивний вплив на вироблення менталітету ощадливості в персоналу та на його готовність до економного використання наявних ресурсів на кожному робочому місці, що зрештою забезпечило відчутне зниження витрат на підприємстві.

      Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують її собівартість. Щоб систематизувати роботу, спрямовану на пошук резервів зменшення витрат виробництва, останні доцільно згрупувати за головними ознаками: 
 
 
 
 

      *Прямі витрати — це такі, що пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, куповані вироби, напівфабрикати тощо) і можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

      До  непрямих витрат належать витрати, пов’язані  з виробництвом кількох видів  продукції (витрати на утримання  та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються  до собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (складаються з витрат, що охоплюють кілька елементів), які різняться між собою за функціональною роллю у виробничому процесі.

      **До  умовно-змінних належать витрати, розмір яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і спадає з його зменшенням. Це витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та деякі інші.

      Умовно-постійні — це витрати, розмір яких істотно  не залежить від збільшення чи зменшення  випуску продукції. Це витрати, пов’язані  з обслуговуванням і управлінням  виробничою діяльністю виробничих підрозділів, а також на забезпечення господарських  потреб виробництва.

      Плани ощадливого використання ресурсів можуть розроблятися за окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також  за місцем їх виникнення.

      Резерви економії виробничих витрат виявляються  під час планування останніх та аналізу  відхилень фактичних результатів від запланованих. У практиці господарювання вітчизняних підприємств плануванню витрат виробництва та аналізу відхилень від такого плану приділяється недостатня увага, хоча у промислово розвинених країнах планування витрат і факторний аналіз відхилень фактичних показників від планових розглядаються як основний інструмент зниження витрат.

      Перш  ніж розробляти план із собівартості продукції на підприємстві, слід всебічно проаналізувати його виробничо-госпо­дарську  діяльність за попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу причин виникнення витрат, не зумовлених нормальною організацією виробничого процесу, а саме:

• перевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;
• доплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу понад норму;
• втрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів;
• аварії;
• відсутність налагоджених господарських зв’язків із постачальниками сировини, матеріалів і т. ін.;
• порушення трудової та технологічної дисципліни.