Особливості соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими особами

Стаття 17 Закону наголошує, що ВІЛ-інфіковані та хворі  на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими  Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.

Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

• відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;
• безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосрціальну підтримку;
• безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;
• користування ізольованою жилою кімнатою.

Участь ВІЛ-інфікованих  та хворих на СНІД осіб у випробуваннях  медичних засобів і методів, науковому  вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео - та кінозйомках  проводиться тільки за їх згодою. Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.

Неправомірні  дії посадових осіб, які порушують  права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду( стаття 19 Закону ).

Особи, зараження  яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок  виконання медичних маніпуляцій, мають  право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров'ю шкоди за рахунок винної особи (стаття 20 Закону).

Слід зазначити, що більшість порушень прав дітей, які  живуть з ВІЛ/СНІДом трапляється  через незнання положень законів  України медичними працівниками та іншими категоріями громадян України.

Кримінальний  кодекс України містить декілька статей, які пов’язані з захистом прав ВІЛ-інфікованих осіб. Насамперед до злочинів, які караються за статтями кримінального кодексу України, належать дії по свідомому поставленню іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини – частина 1 статті 130 Кримінального кодексу України. Стаття 130 Кримінального кодексу України також передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років ( частина 2 статті 130 Кримінального кодексу  України).

Стаття 130 Кримінального  кодексу України містить також  частину 4, в якій йдеться про умисне зараження іншої особи вірусом  імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною  для життя людини. Санкція статті передбачає  покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років.

У контексті  епідемії СНІДу привертає до себе увагу також стаття 131 Кримінального кодексу України, а саме – неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. За ознаками цього складу злочину до кримінальної відповідальності притягаються медичні, фармацевтичні або інші працівники, які неналежним чином виконують свої професійні обов’язки внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. За скоєння злочину передбачена відповідальність у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на такий самий строк. У разі зараження двох чи більше осіб винна особа може отримати покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років  з позбавленням  права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років.

         Стаття 132  окреслює суб’єкти порушення прав хворих, це: медичні та допоміжні працівники лікувальних закладів, які здобули інформацію про захворювання особи у зв’язку з виконанням  своїх професійних обов’язків.  Однак, в житті є багато випадків розголошення інформації про ВІЛ-статус дитини  іншими особами, зокрема, педагогами шкіл, вихователями дитячих садків, працівниками державних установ, тощо. В даному випадку їх дії не підпадають під дію статті 132 Кримінального кодексу України, постраждала особа має право лише на відшкодування спричиненої шкоди в рамках цивільно–правових відносин, тобто за нормами Цивільного кодексу України.

Треба також  зупинитися на складах злочинів, які  не є спеціальними у сфері ВІЛ/СНІДу, однак, дуже актуальні серед грубих порушень прав людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом.

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ  ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

Аналіз опрацьованої літератури дає можливість стверджувати, що потреба у протидії епідемії ВІЛ/СНІД в Україні зростає з кожним роком. Дані, які свідчать про розвиток глобальної пандемії ВІЛ-інфекції вражають. Чисельність ВІЛ-інфікованих в Україні на сьогодні вже становить близько 117 тис. осіб.

ВІЛ/СНІД є реальною загрозою для здоров’я кожного, але найбільшу  небезпеку вона становить для  молодого покоління.

Відповідно  до визначення Всесвітньої Організації  з охорони здоров’я ВІЛ/ СНІД –  це вірусна хвороба, що перешкоджає  боротьбі організму проти інфекцій і ракових захворювань. Вірус  імунодефіциту людини (ВІЛ) відноситься  до сімейства ретровірусів, тобто  (повільних вірусів).

 Практично  ВІЛ передається при:

• статевих контактах,
• при переливанні крові та її препаратів, ін'єкціях й інших втручаннях,
• від інфікованої матері до плода під час вагітності (при порушеннях плаценти), проходження дитини по родових шляхах і при грудному вигодовуванні.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА ВПРОВАДЖЕННЯ

ІННОВАЦІЙ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ

2.1 Діяльність  державних та недержавних установ  та організацій щодо профілактики  ВІЛ/СНІДу

Проблема ВІЛ/СНІДу  в Україні, не зважаючи на всі зусилля державних, неурядових та міжнародних організацій, залишається надзвичайно актуальною та гострою.

Погіршення  ситуації із захворюваністю на ВіЛ-інфекцію та зростання кількості хворих на СНІД обумовлено низкою соціально-економічних  та медичних причин. Провідними є погіршення соціально-економічної ситуації, недосконала система інформування  та просвіти населення з питань запобігання ВІЛ-інфекції, прогалини в системі статевого виховання, недостатнє фінансування заходів профілактики та лікування, невідповідність наявної інфраструктури медичної та соціальної допомоги темпам поширення епідемії.

Україна визнала  проблему ВІЛ/СНІДу пріоритетним напрямком  в охороні здоров'я та соціального  розвитку. Уряд країни, взявши на себе низку стратегічних зобов'язань, спільно  з міжнародними і неурядовими  організаціями докладає багато зусиль для їх виконання та подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу. Відповідно до Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", держава Україна взяла на себе зобов'язання регулярного та повного інформування населення, в тому числі через засоби масової інформації, про причини інфікування, шляхи передачі ВІЛ-інфекції, заходи іа засоби профілактики, необхідні для запобігання інфікування ВІЛ та поширенню епідемії.

Однак, масштаби епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в країні не уповільнюються, що в першу чергу свідчить про недостатню ефективність  профілактичних заходів.

 

2.2 Міжнародний  досвід щодо поширення та профілактики  ВІЛ/СНІД

Історія пандемії ВІЛ-інфекції офіційно розпочалася у 1981 році, коли співробітниками Центру за контролем і профілактикою захворювань у США (CDC) була опублікована стаття про рідкісне сполучення пневмоцистної пневмонії та саркоми Капоші у 5 молодих чоловіків-гомосексуалістів. До кінця 1981 року CDC мав інформацію про 111 випадків подібної патології. Ретроспективні дослідження вказують, що в США вперше СНІД почав реєструватися у 1979 р., а в 1980 р. - вже нараховувалися десятки хворих. Подальше зростання числа інфікованих дозволяє казати про пандемію. У 1998 р., через 17 років від початку пандемії, в Женеві на XII міжнародній конференції з проблем ВІЛ-інфекції було визначено, що мільйони людей помирають від захворювань, обумовлених СНІДом. Уже у 1990 р. ВІЛ-інфекція ввійшла в групу провідних причин смерті населення планети. До кінця XX століття в країнах Африки на південь від Сахари ВІЛ призвів до скорочення тривалості життя та став основною причиною смерті осіб у віці 20-40 років.

З метою епідеміологічного нагляду ВООЗ запропонувала класифікувати епідемію ВІЛ-інфекції за стадіями. Початкова стадія (низький рівень розповсюдження) поширеність ВІЛ-інфекції стабільно не перевищує 5 % у будь-якій підгрупі населення. Концентрована стадія - поширення збудника стабільно перевищує 5 %, що найменше, в будь-якій одній підгрупі населення, але знаходиться нижче 1 % загального населення. Генералізована - розповсюдження вірусу стабільно перевищує 1 % у вагітних жінок в масштабах країни.

При низькому рівні поширення ВІЛ-інфекції захворювання поширюється головним чином серед осіб з поведінкою більш високого ризику: секс-працівники, споживачі ін'єкційних наркотиків, чоловіки, що мають секс з чоловіками. Початкова стадія має місце, коли епідемія в країні знаходиться на початку свого розвитку, або коли відсутні фактори швидкого розповсюдження ВІЛ. Сконцентрованим варіантом інфекції вважається ситуація, коли вірус швидко розповсюджується в окремій підгрупі населення при наявності факторів ризику. Подальша доля епідемії залежить від частоти і характеру зв'язків між інфікованою популяцією та населенням загалом.

Важливим компонентом комплексу заходів з протидії епідемії є епідемічний нагляд, що складається з моніторингу тенденцій розповсюдженості та захворюваності ВІЛ серед населення, оцінки показників захворюваності та смертності, пов'язаних зі СНІДом, отримання даних та оцінки прогнозів кількості людей що живуть з ВІЛ.

Згідно даних статистичних звітів ВООЗ станом на грудень 2010 року, в світі 37 млн. (30,0-36,0) людей живуть з ВІЛ; 4,7 млн. (1,8-2,3) померли від СНІДу за рік. Щодня на земній кулі 6800 чоловік інфікуються ВІЛ та понад 3700 помирають від СНІДу.

Починаючи з 2000 року відсоток людей що живуть з ВІЛ (ЛЖВ) стабілізувався, проте загальна кількість ВІЛ-інфікованих з кожним роком постійно зростала. Диспропорційно високе навантаження ВІЛ відмічається в південних регіонах Африки, де проживає 67 % усіх інфікованих. На південь від Сахари у 2010 р. зареєстровано 35 % нових випадків ВІЛ-інфекції та 36 % смертей від СНІДу. В усьому світі на жінок припадає половина ЛЖВ, більше 60 % з них мешкають в південних областях Африки. Молоді люди у віці 15-24 років складають 45 % нових випадків інфікування у світі. В 2010 р. ВІЛ заразилися 370 тис. дітей (330 тис. - 410тис.) молодше 15 років. У глобальному масштабі число дітей що живуть з ВІЛ зросло з 1,6 млн (1,4-2,1) у 2003 р. до 2,0 млн. (1,9-2,2) у 2010 р. Майже 90 % з них живуть на Африканському континенті.

Близько 22 млн (20,5-23,6) осіб з ВІЛ живуть в регіонах Африки на південь від Сахари. У цьому регіоні епідемія варіює в залежності від країни. Так показник розповсюдження ВІЛ серед дорослих у Західній та Центральній Африці складає менше 2 %, в той час, як у 2010 р. він перевищував 15 % у Ботсвані, Замбії, Зімбабве, Лесото, Намібії, Свазіленді, Південній Африканській Республіці. В Свазіленді у 2006 р. зареєстровано найвищий показник розповсюдження інфекції за всю історію національних досліджень у світі, який склав 26 % дорослого населення. Проте спостерігається стабілізація ситуації, про що свідчить зниження показника розповсюдження ВІЛ серед вагітних, що відвідують допологові клініки. Основна рушійна сила епідемії на Африканському континенті - гетеросексуальні контакти. Високий рівень передачі інфекції статевим шляхом призвів до того, що саме тут нараховується найбільша кількість дітей, уражених ВІЛ.

Все більшу актуальність ВІЛ-інфекція набуває в Азії, де оціночна кількість ЛЖВ склала 5,0 млн (4,1-6,2), враховуючи 380 тис. осіб (200 тис. -650 тис.), які заразилися в цьому році. 380 тис. (270 тис. – 490 тис.) померли від захворювань, обумовлених СНІД. Найбільші національні рівні інфікованості відмічаються у Південно-Східній Азії: В'єтнам, Індія, Китай, Таїланд. Епідемія швидко набирає оберти в Індонезії та Пакистані. Рівень поширення ВІЛ серед дорослого населення в цьому регіоні складає 0,6 % (0,4-1,0 %). Основним фактором інфікування є поєднання вживання ін'єкційних наркотиків та незахищеного комерційного сексу.

У Східній Европі та Центральній Азії у 2010 р. число ЛЖВ збільшилось до 1,5 млн. осіб (1,1-1,9), майже 90 % з них живуть у Російській Федерації (69 %) та в Україні (29 %). У країнах Східної Европи та Центральної Азії 110 тис. осіб (67 тис. – 180 тис.) інфікувалися у 2010 р., біля 58 тис. (44 тис. – 88 тис.) померли від СНІДу. Наймасштабніша епідемія в Російській Федерації, що продовжує наростати, проте більш повільними темпами, ніж в Україні, де після 2002 р. щорічне число нових випадків ВІЛ-інфекції зросло більше ніж у 2 рази. Рівень поширення інфекції серед дорослого населення склав 0,9 % (0,6-1,4 %). Зростає відсоток жінок, що живуть з ВІЛ. Біля 40 % нових випадків у Східній та Центральній Европі припадає на осіб жіночої статі. Високий показник розповсюдження вірусу зареєстрований серед вагітних у районах Центральної та Східної України, який в Одеській, Київській, Миколаївській областях перевищив 1 %. Цілком можливо, що більшість цих жінок інфікувалися під час контакту з партнером, який у свою чергу споживав наркотики ін'єкційно. В Україні епідемія концентрується переважно серед споживачів ін'єкційних наркотиків (СІН), працівників секс-бізнесу та їх статевих партнерів. Хоча інфікування при використанні ін'єкційного інструментарію залишається основним механізмом передачі ВІЛ.