Особливості соціального феномена бідності в Україні

      Розглянемо  декілька найбільше поширених понять.

      «Бідність – це страх перед майбутнім, зумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе і своїх близьких від матеріальних нестатків» [7,с.60]. Дещо інше визначення трактує бідність «як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі обґрунтованих фізіологічних, соціальних та духовних нормативів» [3, с.153].

      В соціологічному енциклопедичному словнику бідність характеризується як економічний стан індивіда або групи, при якому вони не можуть самі сплатити вартість необхідних благ [17]. Тобто людина внаслідок нестачі коштів не в змозі підтримувати той рівень життя, який домінує в її середовищі. Це означає, що відсутність бідності ідентифікується не тільки із

      забезпеченням фізичних умов життя (прийнятне житло, харчування, одяг, здоров’я), але й з можливістю жити, споживати і брати участь у суспільному житті на рівні, який відповідає найбільш поширеним якісним вимогам суспільства.

      В Україні указом Президента ще від 2001 року, бідність визначили «як неможливість у наслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу» [8]. Донині зберігається таке формулювання поняття бідності в українському суспільстві. Воно має під собою не тільки економічне, соціальне та правове підґрунтя, але й  багато різних психологічних та культурних аспектів, які потребують розглядання в широкому гуманітарному контексті.

      Ідеться про те, що внаслідок матеріальних нестатків бідні верстви населення не можуть харчуватися відповідно до місцевих стандартів, не можуть оплачувати житло та комунальні послуги виходячи зі своїх потреб, не можуть лікуватися та відпочивати, забезпечуючи відновлення втраченого через хворобу або перенавантаження здоров'я, нарешті, не можуть забезпечити оплату освіти собі та своїм дітям. Отже, бідність, як соціальний феномен є набагато ширшим явищем, що стосується різноманітних аспектів життя населення.

      Відмінність у цих перерахованих визначеннях, по суті, полягає в тому, що за деякими з них бідними вважаються всі, хто живе нижче за певний фактичний середній стандарт суспільства (абсолютна), а за іншими — лише ті, хто живе нижче за визначений суспільством мінімальний рівень (відносна).

      Взагалі поняття бідності як і багатства відносні. Так, наприклад, людина, матеріально не забезпечена, тобто що відноситься до бідних, може бути багата духом. В деяких релігіях добровільна бідність навіть важалася незрівнянно вище за стан багатства, - як особливий християнський подвиг, який здійснюється бідним. Причому останній приймає на себе турботу про дух тих, хто перебуває в добрості (багатий), підносячи за них молитви Богові.

      В підсумок всього раніше описаного можна  сказати, що бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства можуть належати ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків, а також бо насущні потреби людини перевищують його можливості для їх задоволення. 
 

1.2. Вивчення  проблем бідності в соціології..

      Ціла плеяда вчених розглядала бідність, по суті, крізь призму теорії Ч. Дарвіна (природний відбір, виживання сильніших). Вони вважали бідних особисто відповідальними за своє становище.

      Вважається, що уперше цілісну систему поглядів щодо проблеми розподілу грошових доходів, явищ бідності і багатства сформулювали представники класичної політекономії – А. Сміт, Д. Рікардо, Д. Мілль, Т. Мальтус. Вони вважали, що бідність є логічним наслідком індустріального розвитку, а розподіл доходів між різними класами визначає розподіл власності. Т. Мальтус відзначав, що причиною бідності є вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів. Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє цьому через систему допомоги [13]. А. Сміт вважав, що заробітна платня збільшуватиметься в міру зростання національного багатства, і це сприятиме підвищенню добробуту [16].

      На  думку Г. Спенсера, бідність– явище закономірне, а нерівність збільшується одночасно із зростанням суспільного виробництва. Проте, за Г. Спенсером, бідність – явище не соціальне, а особиста проблема тих, хто не зміг вписатися в існуючі соціальні рамки. Він вважає втручання держави у природний розвиток суспільства недоцільним, бо бідність – явище позитивне, вона стимулює людський розвиток [18].

      Інші  вчені, зокрема Ф. Гіддінгс, також  визнавали існування бідності. Бідність вони називали лихом, якому не можна запобігти, та одночасно й соціальним благом, рушійною силою соціального прогресу [10]. Ж. Прудон також вважав бідність соціальним благом. Він зазначав, що вона є невід’ємною рисою людства, оскільки його потреби весь час зростають [14]. Ф. Хайек дотримувався думки, що бідність неможливо подолати адміністративними чи примусовими методами. Можна лиш дещо скоротити її масштаби. Але для цього в країні має підвищуватися загальний добробут. За Ф. Хайеком, бідність– невідворотна реальність у будь-якому суспільстві [19].

      Діаметрально  протилежної точки зору від теорії Ч. Дарвіна, дотримувалися так звані егалітаристи (Е. Реклю, К. Маркс, Ф. Енгельс). Вони проголошували соціальну рівність необхідністю. Існування бідності поряд з багатством, на їхнє переконання, – це соціальне лихо, наслідок несправедливих розподільчих відносин. Варто змінити відносини й запанує абсолютна рівність [15]. К. Маркс був упевнений, що «нагромадження капіталу призводить до підвищення пауперизації, а бідність – це форма експлуатації робітників власниками капіталу (багатими)» [7,с.657].

      Принципи абсолютної концепції, про яку зазначалось раніше, можно спостерігати у працях англійських соціологів-реформаторів ХІХ століття Ч. Бута, С. Ровентрі, дещо пізніше – у М. Оршанські (США). На пострадянському просторі цієї концепції дотримувалася М. Можина. Згідно з цим підходом, бідність асоціюється з мінімумом ресурсів, необхідним для підтримання здоров’я і працездатності. Модифікований варіант такого поняття подано в енциклопедії з соціальних наук, де бідність визначається нестачею матеріальних ресурсів (багатства) [22, р. 398].

      Визначення  бідності в термінах абсолютної концепції, а особливо як біологічного виживання, є правомірним, але саме ця позиція  часто дозволяє державі не витрачати «зайвих» коштів на допомогу бідним. Такий підхід виправдовують у ті періоди економічного розвитку, коли необхідно дотримуватися жорсткої бюджетної дисципліни і скорочувати державні витрати. Але й деякі заможні країни (наприклад, США, Німеччина, Велика Британія) у практиці соціального захисту дотримуються постулатів саме абсолютної концепції.

      Є прихильники й такого підходу: бідність пов’язана з поділом населення  на умовні групи за фактом наявності  матеріальних ресурсів та виключенням  з нормального життя за існуючими у суспільстві стандартами [9, с. 9].

      Відносна  концепція отримала поширення у  повоєнний період, особливо наприкінці 1960-х та у 1970-х роках. Вона й нині використовується у деяких країнах. Прихильниками цієї концепції є, зокрема, П. Таунсенд, Т. Маршалл, А. Сен, Л. Рейнвотер, Т. Заславська та інші. Вони вважають, що бідність – поняття відносне. Якщо порівнювати з минулими століттями, то сучасні бідні живуть значно краще; а у порівнянні з біднотою країн, що розвиваються, біднота розвинених країн – люди заможні [21, р. 106 – 108].

      П. Таунсенд дав таке узагальнене визначення відносної бідності: «Індивідів, сім’ї, соціальні групи населення можна вважати бідними, якщо вони не мають ресурсів для участі у суспільному житті, підтримання типів дієти, умов життя, праці та відпочинку, звичних або прийнятих у суспільстві, в якому вони живуть». Англійський соціолог стверджував , що через їхні недостатні ресурси, якими вони володіють, багато сімей чи індивідів середнього достатку, виключаються із загальноприйнятих стилів життя, різної поведінки, діяльності  і звичок. [6, с.144]. Ефективним заходом запобігання бідності він вважає перерозподіл національного доходу.

      Отже, бідність за відносною концепцією –  це не брак доходів, а їх недостатній  обсяг порівняно з доходами інших  членів суспільства.

      Різновидом  відносної концепції бідності є теорія «відносних позбавлень», оскільки люди мають не тільки фізіологічні потреби, а й право брати повноцінну участь у суспільному житті. Тому визначення бідності має обов’язково будуватися на результатах опитувань населення щодо достатності власних доходів і доступності до базових стандартів суспільної активності [12]. Методику такого опитування розробив Т. Гьодерхард [20]. Вона була недосконалою  і ускладнювалась тим, що індивідуальні уявлення про достатність коштів недають можливості визначити універсальну межу, яку можна було б використовувати в соціальній політиці.

      Тож визначення бідності за самооцінками рівня доходу навряд чи можна вважати  достатнім і об’єктивно обґрунтованим. Матеріально забезпечена, але, можливо, не дуже щаслива й не дуже задоволена своїм життям людина може вважати себе бідною; навпаки, фактично бідна людина може бути задоволена тим, що має.

      Прикметно, що не кожен, хто перебуває за межею  бідності, схильний визнавати себе бідним. Цей феномен пояснюється тим, що таке визнання є немов би зізнанням у своїй неповноцінності чи неадаптованості. Внаслідок цього деякі люди намагаються зберегти незмінним свій спосіб життя, принаймні для оточуючих. Тобто ідентифікація за рівнем доходу не завжди співпадає з ідентифікацією за соціальним статусом і способом життя.

      У 1970-х роках сформувалася уява про  бідність як неможливість користуватися  громадянськими правами. І справді, бідні люди часто беззахисні перед  суспільством, їхні права порушуються, на відміну від багатих групп населення. Гуманістична концепція трактує «бідність як позбавлення людини ресурсів для розвиватку, оскільки вони не можуть задовольнити свої базисні потреби – в якісних медичних послугах, в достатньому та збалансованому харчуванні, в можливості жити в нормальному соціально-економічному середовищі (особиста безпека, житло, транспорт, засоби зв’язку тощо), в освіті, професійній підготовці, дозвіллі» [9, с. 18].

      Як  стан економічної залежності (для  виживання потрібна допомога), уперше на початку ХХ століття розглядав бідність Г. Зіммель. Він вважав, що бідність – це не брак ресурсів. Бідний той, хто внаслідок нестачі ресурсів змушений отримувати допомогу (або мав би її отримувати) згідно з соціальними нормами.

      За  визначенням С. Рінгена [23, р. 12], бідність – це комплекс позбавлення не тільки матеріальних, але й соціальних благ. На жаль, таке формулювання не має чітких критеріїв «позбавлення» для певного часу та певної країни.

      Існують і суто філософські погляди на проблему бідності (багатства). Як зазначає О. Сергієнко, бідність – це протилежний економічний полюс багатства [5, с. 47]. Та це лиш просте протиставлення явищ. О. Сергієнко пропонує сукупність ознак, переважна більшість яких засвідчує бідність домогосподарства [5, с. 50]:

      · неповноцінне харчування (автор наголошує, що до офіційного „кошика” мають входити лише основні продукти – хліб, молоко, картопля, сало тощо);

      · житло, що не відповідає санітарним нормам;

      · наявність трьох і більше дітей  до 18 років;

      · неможливість отримання дітьми початкової освіти;

      · неможливість отримати вищу освіту;

      · важкі хронічні захворювання чи інвалідність у членів домогосподарства;

      · житло без водопостачання, каналізації, комунальних послуг;

      ·неможливість придбати основну побутову техніку (холодильник, телевізор, праска, пральна машина);

      · у домогосподарстві немає нерухомості, яку можна продати чи здати  в оренду.

      Але такий перелік не можна вважати вдалим. До „офіційного кошика” мають обов’язково входити вітаміни, м’ясо, риба, яйця та інші необхідні для організму людини продукти. Троє дітей у сім’ї не може вважатися ознакою бідності: незаможні молоді сім’ї іноді взагалі не дозволяють собі мати дітей, тоді як забезпечені можуть мати і трьох, і більше. Ще Т. Мальтус зауважував, що майже у всіх країнах для найнижчого класу існує межа зубожіння, «за якою припиняються шлюби та продовження роду» [13, с. 94]. Те, що людина не має пральної машини, нерухомості, яку можна здати в оренду чи продати, також не може бути достатнім критерієм бідності і т. д.

      Деякі вчені, зокрема О. Льюіс, виокремлюють риси, притаманні бідним: слабка участь і критична установка щодо суспільних інститутів – державних структур, політичних партій, релігії, шлюбу; мінімальний  рівень організованості поза межами сім’ї; життя без дитинства; переважання таких установок, як безпомічність, залежність, принизливе становище, низька мотивація до праці, невміння планувати тощо. Ці установки, на думку О. Льюіса, ніби фіксують бідність і роблять її подолання неминучим [24].