Особливості соціального феномена бідності в Україні

      Зважаючи  на результати проведенного дослідження, можно з упевненістю відмітити, що бідність розподілена нерівномірно на всій території України. Найвища її концентрація спостерігається в Західній Україні, де знаходяться усі райони з надвисоким та переважна більшість районів з високим рівнем бідності.

      «Характерним є той факт, що усі, без винятку, обласні центри потрапили до групи з наднизьким рівнем бідності (менше 20%). До цієї ж групи належить переважна більшість міст обласного підпорядкування, решта їх має низький рівень бідності і лише три – середній» [1, с.105].

      Проте, до групи з наднизьким рівнем бідності, непотрапило жодного адміністративного району. Більше половини з них характеризуються середнім рівнем бідності, чверть – низьким, кожен шостий район має високий рівень бідності, а 28 – надвисокий [1].

      Східні  та центральні областя України, загалом всі їх райони потрапляють до двох суміжних груп – з низьким і середнім рівнем, тому для них є характерною є відсутність сильної територіальної диференціації у розподілі бідності.

      Натомість, у Західних регіонах помітна більш сильна диференціація, бо у західних областях немає жодного району з низьким рівнем бідності та майже в усіх областях представлені райони, що потрапляють до таких груп за рівнем бідності, як середній, високий та надвисокий.

      На  відмінну від Західного, південні та північні областя мають райони з високим рівнем. Якщо конкретніше, то на півдні України переважають райони із середнім рівнем бідності. Та в Миколаївській області склалася виняткова ситуація, де на всій території поширений середній рівень бідності. На кордоні з Молдовою зосереджені райони з високим рівнем бідності, в курортних зонах Криму – з низьким.

      Розглядаючи міста обласного підпорядкування, включаючи обласні центри, а також Київ та Севастополь, де проживає чверть усіх бідних, всі інші – в інших містах та в сільській місцевості. Третина всього бідного населення проживає в районах із середнім рівнем бідності, п’ята частина – в районах із низьким рівнем бідності, дещо більше – в районах із високим та надвисоким рівнем.

      Немає жодної області з максимальною територіальною диференціацією бідності, тобто з наявністю районів із рівнем бідності від низького до надвисокого. В більшості областей знаходяться райони з двох суміжних груп, в частині (переважно на Західній Україні) – з трьох.

      Обласні центри, в яких розміщені райони, які не завжди характеризуються «найнижчими для цієї області рівнями бідності: сім обласних центрів знаходяться в районах з низьким рівнем бідності, одинадцять – із середнім, шість – із високим. Отже, наявність великого міста не впливає на покращення ситуації з бідністю в прилеглому районі» [1, с.106].

      Райони  з низьким рівнем бідності, як правило, розташовані групами по декілька районів однієї або суміжних областей.

      В цілому, за данними дослідження, спостерігається поступове підвищення бідності з просуванням зі сходу на захід України.

      Профілі бідності, що були описані в дослідженні, не схильні до суттєвих зрушень протягом декількох років. Крім того, протяжка даних на міжпереписний період дає не точні, а наближені результати, тому дані результати 2006 р., викладені на основі протяжки даних. Тому можна зробити тільки найбільш загальні висновки щодо змін у розподілі бідності по всій території України.

      Основна особливість регіонального розподілу  бідності в Україні збереглася – найвища її концентрація притаманна західним областям, де зосереджені всі райони з надвисоким рівнем бідності та майже всі – з високим, утворюючи таким чином компактну територію у складі семи областей із застійною бідністю (за даними 2006 р. порівняно з 2001 р). Ситуація змінилась на краще лише в незначній частині адміністративних районів, зокрема сильна диференціація спостерігається у Львівській області – від низького до надвисокого рівня бідності.

      В решті західних областей (за винятком Закарпатської) представлені райони трьох ступенів бідності – від середнього до надвисокого з переважанням (за кількістю) районів із високим рівнем.

        Окремі райони Київської, Сумської, Черкаської, Луганської областей, а також значна частина Полтавської області, перейшли до групи з наднизьким рівнем бідності. В цих та інших східних і центральних областях переважають райони з низьким рівнем бідності.

      Зрушення також відбулось в бік зменшення бідності в південних регіонах– «якщо у 2001 р. майже всі адміністративні райони характеризувалися середнім рівнем бідності, то протягом п’яти років близько третини їх перейшли до групи з низьким рівнем, в Одеській області зникли території з високим рівнем бідності» [1, с.106].

      Північні, східні та центральні області України  представлені переважно районами з низьким рівнем бідності, південні – із середнім, західні – з високим та надвисоким рівнем бідності.

      Також, для групи областей характерний високий ступінь диференціації районів за рівнем бідності, який притаманний суміжним із західним регіоном – у Хмельницькій та Житомирській областях представлені райони з низьким, середнім та високим рівнем бідності, а у Вінницькій – ще й із наднизьким.

      На  решті території України в  цілому відбулось зменшення рівня  бідності.

      Роблячи підсумок, можна зазначити, що зміни в поширенні бідності відбулись насамперед за рахунок центральних та східних районів країни – якщо «кількість регіонів із високим та надвисоким рівнем бідності майже не змінилась, то з низьким – суттєво збільшилась: з 133 до 215 за одночасного зменшення кількості регіонів із середнім рівнем – з 251 до 137. Також збільшилась кількість районів з наднизьким рівнем: з 26 до 71» [1, с.106] 
 
 
 

       2.3. Шляхи подолання бідності в Україні.

      Аналіз  ситуації бідності в Україні показує, що для України  зовсім недостатньо  Стратегії подолання бідності, що поширюється на країну в цілому із-за великої різниці умов і рівня  розвитку окремих регіонів. Заходи, які прийнятні для одних регіонів, можуть бути недостатніми і навіть неефективними для інших. Програми боротьби з бідністю будуть більш дієвими, якщо в них з’являться пріоритетні напрями для регіонів.

      Розробка  стратегії боротьби з бідністю можлива  тільки на основі достовірної інформації про масштаби бідності на рівні регіонів.

      У кожному регіоні необхідно створити репрезентативні вибірки для  бюджетних обстежень і збільшити  число респондентів. Державний комітет  статистики України в офіційних  статистичних збірниках ілюструє результати щорічних вибіркових досліджень щодо обсягів витрат і доходів домогосподарств України. Та на жаль, на сьогодні ми не можемо говорити про здатність державної статистики забезпечити у повному обсязі потреби у реальних даних щодо рівня та розподілу витрат і доходів домогосподарств України загалом, і в регіональному розрізі зокрема.

      Крім  того, існуючий розподіл рівня сукупних витрат домогосподарств за децильними (10%-ми) групами залежно від розміру  середньодушових сукупних витрат також  не передбачає реального відображення рівня витрат як найбідніших, так і найбагатших верств населення України. Так, за даними статистичного збірника «Витрати і доходи домогосподарств України у 2009 році” сукупні місячні витрати домогосподарств становили в середньому 1120,16 грн., в тому числі: грошові витрати одного домогосподарства, яке відноситься до найнижчої, першої децильної групи становили в середньому в місяць близько 636,23 грн., а грошові витрати одного домогосподарства, яке відноситься до найвищої, 10 децильної групи становили в середньому в місяць 1939,99 грн.» [1, с.37]. Однак реальні витрати найбідніших та найбагатших домогосподарств в країні звичайно відрізняються від описаних вище.

      Аналіз  малозабезпечених сімей в регіональному  розрізі дасть можливість детальніше проаналізувати особливості диференціації доходів, і в результаті нужденності, не лише з огляду на склад домогосподарств, але і з огляду на економічні особливості регіону, з оцінкою реальних можливостей отримувати на їх території певний рівень доходу.

      Для подолання бідності не достатньо  тільки економічного зростання, як це здається на перший погляд. Взаємодія  економічного зростання і рівня  життя тісно пов’язані між  собою, але не безпосередньо, а опосередковано. Отже необхідна ефективна соціальна політика, що націлена на зменшення диференціації доходів та формування середнього класу як рушійної сили суспільства.  Політика подолання бідності має бути спрямована не тільки на заходи щодо соціального забезпечення вразливих груп населення, але й на проведення активної трудової політики. Доходи від трудової діяльності мають стати основним джерелом грошових доходів населення і найважливішим стимулом розвитку виробництва і підвищення трудової активності працівників

      Отже, в умовах ринкової економіки, статус якої вже набула і Україна,  джерелом підвищення добробуту основної частини населення  має стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива.  І держава має створити умови для  цього. Непрацездатне населення має мати гарантії матеріального забезпечення та соціального обслуговування за рахунок виплат з державного та місцевого бюджетів, який забезпечував би їм достойний рівень життя.

      На  основі проведеного аналізу нами запропоновані наступні шляхи щодо подолання наслідків бідності та запобігання її збільшенню:

      З огляду на те, що заробітна плата  в Україні залишається основним джерелом доходів населення, підвищити  в грошових доходах населення  частку оплати праці. Особливу увагу  необхідно приділити встановленню мінімальної годинної заробітної плати. Зауважимо, що  річний фонд робочого часу багатьох економічно розвинених країн набагато менший за наш. Разом з тим заробітна плата є суттєво вищою порівняно з робітником такої самої кваліфікації в Україні. Отже, мінімальна годинна заробітна плата має відповідати ціні робочої сили.

      2. Аби уникнути несправедливої  диференціації в оплаті праці  варто задіяти механізм соціального  партнерства: профспілки разом  з роботодавцями та урядом  мають прийняти і затвердити  Єдину методику встановлення  норм і нормативів праці на підприємстві. Підтвердженням ефективності та дієвості такого заходу є надбання Європейських країн, де практично всі зміни в оплаті праці обґрунтовуються за загальноприйнятою схемою, що робить неможливим виникнення конфлікту через розбіжності у методиці оцінки важкості чи то складності праці, тощо [9].

      3. Сприяти розвитку інноваційних  технологій, наприклад, шляхом встановлення  нульової ставки податку для  відповідних підприємств. Як відомо  розвиток високотехнологічних підприємств  та ресурсозберігаючих технологій дозволить зменшити рівень бідності. Адже на таких підприємствах мають працювати висококваліфіковані працівники, рівень оплати яких є значно вищим порівняно з іншими сферами економічної діяльності. До того ж такі підприємства є високорентабельні, конкурентоспроможні, що дозволяє максимально заохочувати персонал до збільшення знань і отримання ще вищих заробітків. Таким чином, чим більше буде працювати людей на подібних підприємствах, тим менш ймовірною буде бідність серед працюючого населення. Отже, конкурентоспроможність є одночасно і засобом (де мета – підвищення рівня життя), і метою (тільки більш конкурентоспроможні підприємства забезпечують вищий рівень життя). Крім того, збільшаться надходження до соціальних фондів та Державного бюджету, що дозволить «підтягнути» рівень життя й інших категорій населення.

      4. Забезпечити  економічне зростання,  в тому числі за рахунок  впровадження інформаційно-комунікаційних  технологій.

      5. Сприяти формуванню середнього  класу як основної соціальної  групи, що підтримує реформи і перетворює їх в життя через розвиток малого і середнього бізнесу.

      6. Сприяти скороченню низькооплачуваної  зайнятості, збільшенню кількості  високооплачуваних і захищених  робочих місць.

      7. З метою недопущення поширення  успадкованої бідності створювати умови для обдарованих дітей щодо отримання якісної освіти, так як освіта в системі цінностей інформаційного суспільства посідає не менш значуще місце, ніж власність на матеріальні цінності. Саме освіта дозволяє певним чином компенсувати нерівність у розподілі власності, яка продукується ринковими відносинами. Покращувати соціальну інфраструктуру у сільській місцевості з метою запобігання успадкованої бідності на селі.

      8. Забезпечити зростання  рівня   доходів громадян випереджуючими  темпами порівняно з інфляцією,  яке б  дало  можливість  підвищити платоспроможний попит населення.

      9. Впроваджувати в практику соціального  управління системи  не соціальних  мінімумів, а  соціальних стандартів  з позиції нормальної життєдіяльності  людини. Доходи повинні  забезпечувати не тільки харчування  та придбання найнеобхіднішого одягу, але й оплату житла, медичну допомогу, освіту. Тобто «споживчий кошик» для визначення прожиткового мінімуму має бути доповнено витратами на купівлю або оренду житла, платні послуги охорони здоров’я, освіти, утримання дітей в дошкільних закладах тощо. З цією метою є необхідним визначення прожиткового мінімуму на новій методологічній основі [9].