Особливості соціального феномена бідності в Україні

      Світовий  досвід свідчить, що тягар бідності найбільше тисне на плечі певних соціальних груп. При цьому самі бідні не є однорідною групою: хронічна бідність найчастіше спостерігається серед маргіналів; погранична бідність є переважно випадковою – наприклад, бідність тимчасово безробітних тощо. Прикметно, що третина бідноти живе в сільській місцевості. Але останнім часом бідність швидко урбанізується.

      ООН визначає чотири основні прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня  підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя – чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) вилучення з суспільного життя.

      Бідність  також розрізняється як за стандартами  цивілізації в цілому (стосовно певного  періоду), так і за стандартами  конкретної країни. Першим типом бідності охоплене майже все населення «третього світу». Бідність за стандартами певної країни існує скрізь.

 РОЗДІЛ 2. Проблеми бідності в Україні 

 2.1. Соціальний аналіз  української бідності

      Розпад СРСР в 1991 році фактично поклав початок диференціації доходів і появі проблеми бідності у всіх країнах – членах, що били його, і в Україні у тому числі. У цих країнах почалася боротьба з бідністю, подібна тій, яку веде весь останній світ. Особливо активно така боротьба ведеться, коли бідність починає представляти або політичну або економічну небезпеку.

      Для сучасної України бідність стала  не тільки хронічним звичним явищем, визначаючи  спосіб життя більшої частини населення, але і фактором поляризації суспільства, його поділу на дуже заможних і дуже бідних при катастрофічному зменшенні середнього прошарку суспільства. І хоча  за десять останніх років ситуація змінилась на краще, соціальне самопочуття і рівень матеріального добробуту значної частини населення і досі викликає занепокоєння  державних і громадських інституцій.

      Бідність  в Україні зумовлена трансформаційними  процесами. Перехід від збанкрутілої командно-адміністративної системи  до ринкової економіки не міг не супроводжуватись падінням виробництва, яке в своїй основ було неконкурентним і неефективним. Відсутність практичного досвіду, теоретичного осмислення шляхів переходу економіки до ринкової, у багатьох випадках неадекватні рекомендації міжнародних фінансових інституцій та зарубіжних експертів, що не враховували специфіку нашої держави, кадровий голод на старті реформ привели до численних помилок та прорахунків у здійсненні управлінських рішень. Модель трансформації, що базувалася на рекомендованих ззовні спрощених принципах ринкової трансформації виявилась глибоко деструктивною. Реформи здійснювались ціною соціальних втрат, у багатьох випадках були зруйновані і ті соціальні цінності, які свого часу були запозичені західними країнами. За роки кризи (1990-1999) найбільш несприятливі наслідки виникли у соціальній сфері. Україна стала країною з найвищою бідністю в Європі [1, с.52].

      Розбалансування економічних, соціальних та політичних чинників призвели до того, що виник  цілий ряд працездатних людей  які готові працювати, але не можуть заробити достатню кількість коштів для утримання сім’ї.

      Таким чином, причини української бідності полягають насамперед у повільній  адаптації національної економіки  до ринкових умов, не конкурентоспроможності низки галузей і виробництв, превалюванні низькооплачуваних робочих місць.

      Бідність  також пов’язана з тим, що існує  прошарок людей, які в силу віку та стану здоров’я не можуть заробляти. Ліквідувати таку бідність може держава, здійснюючи перерозподіл трансфертів  на користь цього прошарку населення. З іншого боку бідність в цьому випадку є результатом неефективної соціальної політики. Соціальні стандарти і гарантії, що розробляються державою не є достатніми для простого відтворення населення.

      Причиною  бідності можуть стати також відсутність  можливостей або несформованість самих потреб. Низькі соціальні стандарти, злиденні умови існування виробляють звичку жити у бідності, трансформують психологію людини, що призводить до так званої успадкованої бідності.

      Бідність  через опосередковані прояви (погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову від занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, працю в несприятливих умовах тощо) позначилася і на погіршенні стану здоров'я. Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров'я населення України є поширення інфекційних захворювань,  збільшення чисельності хворих на туберкульоз  та СНІД, велика кількість випадків штучного переривання вагітності.

      Бідність  – це не тільки нестаток продуктів харчування, одягу житла, відсутності доступу до якісного медичного обслуговування. Вона впливає на якість української освіти. Більшість людей не може оплатити своє навчання, або отримати якісну освіту в тих місцях, де живуть. Сьогодні вже не для кого не секрет, що доступ до знань – це вагоме знаряддя боротьби з бідністю. Посилення значення освіти на сучасному етапі  людського розвитку викликає зростання ролі людського капіталу. Базою його формування є стан здоров’я; природні здібності, виховання, професійна підготовка, кваліфікаційний рівень, здатність його постійно підвищувати, культурний рівень.

      Особливість бідності в Україні, як і в інших  країнах з перехідно економікою, полягає у значному скороченні доходу більшості населення, яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки). Зубожіння значної частини населення відбувається за значного майнового розшарування й появи нечисленних, але справді багатих прошарків. Реальний стан доходів населення дуже важко піддається оцінці через наявність значного обсягу неформальних джерел доходу.

      Бідність  має і гендерний характер: жінки  перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки. В незаможних сім’ях їм випадає більше роботи. Вони менш освічені та мають обмеженіший доступ до престижних, високооплачуваних видів діяльності. Бідність характерна також для представників певних етнічних груп і національних меншин.

      Наряду с цими загальними признаками українска бідність має цілий ряд специфічних особливостей, приміром:

      1) низький рівень життя населення в цілому;

      2) психологічне несприняття экономічної нерівності;

      3) крайній високий  процент людей, які вважають себе бідними;

      4) розповсюдженість бідності серед працюючого населення.

      Бідність по-українські виражається також у неухильному і загрозливому знищенні генофонду нації. За останні роки в Україні смертність стала перевищувати народжуваність. «Так, середньорічні темпи зниження чисельності новонароджених протягом 1990–2007 рр. У міських поселеннях становили 5,5%, тоді як у сільській місцевості —3,8%, а загальний коефіцієнт народжуваності протягом 90-х років знижувався щорічно у середньому на 5,0% у містах проти 3,0% у сільській місцевості» [4, с.67].

      Так, наприклад, серед опитаних у ході соціально-демографічного обстеження «Сім’я і діти» респондентів на недостатність матеріального забезпечення сім’ї як «перепону для народження великої кількості вказали 53,7%, відсутність належних житлових умов у цьому контексті назвали 38,6% рес-пондентів (при цьому у респондентів, які вже мали на момент обстеження двох дітей, відповідні показники були ще вищими)» [4, с.38]. До того ж майже 3/4 всіх респондентів оцінили недостатній рівень матеріального добробуту більшості населення та невирішеності житлової проблеми як основні причини відкладання народження в Україні.

      Наступною особливістю бідності є міграційний відтік, що являється безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя. Наприклад, «щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених» [2, с.2]. За останні роки негативне сальдо міграції збільшилось майже удвічі. На тимчасові роботи з України за різними експертними оцінками виїхало за кордон від 5 до 7 млн. осіб. Як правило, це люди працездатного віку. Значна частична мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя.

      Одним з найнебезпечніших проявів міграції є «відплив мізків». З України до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїжджають доктора і кандидати наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років.

      Дуже  негативним симптомом варто визнати  формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової  підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

      Наявність у сім’ї бодай однієї людини з  вищою освітою вдвічі знижує ризик  бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

      Бідність  працюючих. Можна зрозуміти й  виправдати бідність людей, котрі мають  погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом  на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

      Як  бачимо, проблема бідності зачіпає нині дуже широкі круги суспільства, у тому числі і ті, що ще зовсім недавно були представлені кваліфікованими робочими і частиною середнього класу. Зважаючи на об'єктивну утрудненість залучення осіб, що поповнюють нижчий клас, в своєчасне виробництво і фактичній недоступності для їх дітей нормальної освіти проблема нижчого класу стає певною мірою спадковою, а міграція за його межі - все більш складною.

      Та  як відмітила Елла Лібанова, в око впадає «відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу» [2, с.6]. Представники таких фахових груп, як лікарі, вчителі, вчені, інженери та інші, які ще на початку 90-х років мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, на даному етапі здебільшого опинилися серед «нових бідних». Цей перехід значної частини високоосвічених людей до групи, доходи котрої нижчі чи можливо трохи вищі за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Це пояснюється тим, що ці люди мають високий інтелектуальний рівень та хоча й не завжди очевидно але істотно впливають на суспільну психологію. Через це їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу. Все це неодмінно позначається на соціальній ситуації.

      «Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства» [2, с.6].

      Тому  ядром проблеми української бідності можна вважати присутність в суспільстві людей, сімей, соціальних груп і категорій населення, чиї доходи не досягають певної мінімальної величини і чиє споживання тому знаходиться нижчим за деякі мінімальні нормативи.  
 
 

2.2.  Оцінка бідності в Україні.

      Як  відомо, ситуацію з бідністю можна  оцінювати по-різному. Можна порівнювати  рівень життя громадян України з рівнем життя в якійсь африканській або латиноамериканській країні. А можна того ж українця «поміряти» із сусідом, який минулого тижня прикупив у столиці не найдорожчу квартирку за 500 тис. гривень або, на крайній випадок, гайнув на десятиденний відпочинок від трудів праведних до В’єтнаму. Цікаво, що в перших, міжнародних, порівняннях Україна вже давно посідає гідне місце, а от у других ситуація в міру економічного зростання серйозно ускладнюється.

      В даний час соціологічні дослідження, що проводяться різними науковими  колективами, аналітичними центрами, дають  строкату картину масштабів бідності в Україні. Причому оцінки частки бідних у складі населення «составляє 26,4%. Про це повідомила 15 жовтня 2010 г., перший заступник міністра труда и соціальної політики Украіни Лідія Дроздова. Згідно з цими данними, в Українеі12,5 млн граждан живуть за чертою бідності» [25].

      Якщо  розглядати дослідження проведене  Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України – «Демографічні чинники бідності» то можна зробити узагальнюючи висновки.

      Взагалі в монографії розглядаються проблеми дослідження бідності в Україні з урахуванням специфіки розвитку соціально-економічних процесів на сучасному етапі. Дослідники узагальнили досвід дослідження бідності в країнах Східної Європи та Центральної Азії та виявили нові аспекти української бідності. Дослідили ризики бідності в домогосподарствах України в залежності від їх структури. Загалом виділено групи домогосподарств з найвищими та найнижчими ризиками бідності. Розглянуто та змодельовано вплив різних соціально-економічних чинників на ризики та регіональні рівні бідності. Побудовано карти бідності у розрізі адміністративних районів України.