Соціальні стосунки та обмін цінностями

Ще один із засновників соціології, відомий філософ XIX ст. О. Конт підкреслював важливість соціальної дії та соціальної взаємодії для розвитку суспільства. Він був переконаним, що базовим елементом суспільної структури може бути лише та соціальна одиниця, де вже наявна соціальна взаємодія, яка впливає на фор мування соціуму та соціального індивіда. В подальшому, тема соціальної дії та соціальної взаємодії стає провідною у дослідженнях багатьох науковців, кожен з яких по–своєму підходив до визначення даних понять. Зокрема, німецький соціолог М. Вебер, який увів у науковий обіг поняття "соціальної дії" як найпростішої одиниці соціальної діяльності, вважав, що без соціальної дії неможлива і соціальна взаємодія. Під соціальною дією науковець розумів "таку дію індивіда, котра не тільки спрямована на вирішення його життєвих труднощів і протиріч, але і свідомо орієнтована на відповідну поведінку інших людей, їхню реакцію". У своїй соціальній теорії він приділяв більшу увагу аналізу сааме соціальної дії, як необхідного компоненту соціальної взаємодії. На противагу М. Веберу, американський соціолог Т. Парсонс (до речі як і О. Конт) важливішою для суспільства вважав саме соціальну взаємодію, оскільки, на його думку, саме "елементарна соціальна взаємодія утворює зміст первинного рівня соціальної структури". І взагалі, людина з самого моменту народження є невід'ємною частиною взаємно пов'язаних і взаємодіючих соціальних одиниць, і тому концепція взаємодії і донині вважається центральною і в соціології і в соціальній філософії. Тому й не дивно, що багато сучасних науковців продовжують досліджувати соціальну дію та соціальну взаємодію. Наприклад, російський дослідник С.В.Наймушин у своїй статті "Розуміння та інтерпретація соціальної дії" аналізує сприйняття соціальних дій різними логіками (Б.Расселом, Ч. Пірсом, Г.Х. Вригтом та іншими). Він прагне зрозуміти, що є джерелом дії, яку роль грає суб'єкт соціальної дії, намагається виявити зв'язок між вчинком і дією. В свою чергу, інший науковець, доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою соціології Дніпропетровського державного університету Городяненко В. Г., у своїй статті "Соціальна взаємодія, соціальні відносини та соціальний контроль" висвітлює та аналізує ряд теорій соціальної взаємодії різних соціологів (Дж. Хоманса, Дж. Міда, Т. Парсонса, Е. Гофмана, Ю. Хабермаса, П. Сорокіна). Автор також показує різницю між поняттями "соціальна взаємодія", "соціальні відносини" та "соціальний контроль". Проблемою розмежування даних понять займався і кандидат соціологічних наук, доцент російського університету Г. І. Козирьов у своїй статті "Соціальна дія, взаємодія, поведінка і соціальний контроль." Він вважав, "що деякі дослідники ототожнюють соціальну дію та соціальну взаємодію". Козирьов не поділяє позиції, що соціальна дія неминуче породжує соціальну взаємодію. Та таке твердження, на думку Козирьова, є некоректним. "Соціальна дія, як правило, допускає соціальну взаємодію, але вона може залишитися і без відповідної дії. Наприклад, людина, яка потрапила в біду і кличе на допомогу, сподівається, що її хтось почує і  допоможе... Тобто, вона сподівається на взаємодію. Та якщо її ніхто не почує, то соціальна дія так і залишиться одностороннім актом". Таким чином, відкривається проблема сприйняття соціальної дії та соціальної взаємодії різними науковцями. В чому схожість та відмінність даних понять? Яка залежність соціальної взаємо дії від соціальної дії? Для того щоб розібратися в даній проблемі, слід проаналізувати та порівняти погляди різних дослідників на соціальну дію та взаємодію, визначити спільні та відмінні риси цих двох понять.

Поняття "соціальна дія" вперше ввів німецький філософ–науковець Вебер. Він надав цьому поняттю певне значення. Під соціальною дією Вебер розумів "усвідомлену, орієнтовану на інших дію суб'єкта, яка обумовлена певною особистісною мотивацією". Соціальна дія, за Вебером, - це будь–який прояв соціальної активності (діяльність, поведінка, реакція, позиція та ін.), орієнтована на інших людей і взаємодію з ними. Це найпростіша одиниця (одиничний акт) соціальної діяльності, що припускає певне очікування і реакцію інших людей. Головною особливістю веберівської соціальної дії є її раціональність. Саме за принципом раціональності науковець поділяє соціальну дію на чотири типи: традиційну, афективну, цілераціональну та ціннісно–раціональну. Традиційна дія, за Вебером, грунтується на певній довготривалій звичці, традиції чи віруванні. Вона є однією з найменш раціональних дій, оскільки інколи має автоматичний характер. Та все ж людина усвідомлює, що вона підтримує певні традиції чи звичаї. Афективна дія обумовлена, на думку філософа, емоційним станом індивіда і знаходиться на межі осмислення. її не можна назвати повністю ірраціональною, хоча вона і є найменш усвідомленою, порівняно з іншими діями. Вона існує на межі осмислення, та все ж не поза ним.

Ціннісно–раціональною Вебер називає дію, яка обумовлена певними заповідями, в підкоренні яким діючий індивід бачить свій обов'язок. Цю дію можна визначити як одну з найбільш раціональних. Та все ж найусвідомленішою та найраціональнішою Вебер вважає цілераціональну дію, яка характеризується ясністю та усвідомленню суб'єктом своєї цілі, раціонально співвіднесеної з осмисленими засобами, які забезпечують її досягнення.

Соціальна теорія М. Вебера вагомо вплинула на подальші дослідження соціальної дії. Зокрема, освоєння американським науковцем Т. Парсонсом веберівської концепції соціальної дії зіграло вирішальну роль у створенні своєї власної соціологічної концепції. Дещо переробивши і переосмисливши веберівську теорію, Парсонс створив свою теорію соціальної дії. Сама соціальна дія містить, згідно з Парсонсом, множинність дійових осіб, взаємно орієнтованих на дії одна одної. Для змалювання структури такої соціальної дії Парсонс користується поняттями "дійова особа" ("актор"), "ситуація", "мета", "інша дійова особа", "взаємні орієнтації", "цінності", "соціальна "система". Після Парсонса з'ясовується, що поняття системи характерне для соціологічного теоретизування з самого початку. Оскільки людська дія вирізняється деякою регулярністю, що витікає з її підкорення соціальним нормам, то треба вести пошук її структури. В цьому плані соціальна структура, згідно з Парсонсом, є системою відношень між "акторами", яка заснована на певних взірцях, котрі проявляються у взаємозалежних ролях.

Взагалі, система дії має такі складники: поведінковий організм, система особистості, соціальна система і система культури. Кожна із перерахованих "систем" (підсистем) має в загальній системі соціальної дії своє функціональне значення. Соціальна система вирішує проблеми соціальної взаємодії і інтеграції суспільства; культурна система -збереження і відтворення образів; особистісна система - виконання ціледосягаючих функцій, поведінковий організм виконує адаптаційну функцію. Таким чином, з теорії соціальної дії Парсонса показує, що для науковця соціальна дія є не лише усвідомленою та зорієнтованою на інших, вона ще й виконує безліч функцій.

Німецький філософ і соціолог Ю.Хабермас намагався здійснити класифікацію типів соціальної дії, виділивши чотири її різновиди, в залежності від способу, у який вона організовує взаємодію: стратегічну (учасники стратегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів "або до перешкод на шляху до мети); нормативну (дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигоди, здійснювана шляхом підпорядкування своєї поведінки цінностям і нормам); драматургічну (її мета - подання самому собі вибіркового самовираження індивідуальності); комунікативну (прагне досягти вільної угоди між учасниками для досягнення конкретних результатів у певній ситуації). Виходячи з теорії соціальної дії Хабермаса можна побачити, що головними характеристиками соціальної дії, для філософа, є орієнтованість на іншого, осмисленістьта раціональність.

Про раціональну, осмислену, зрозумілу соціальну дію говорив і польський науковець Ф.Знанецький. Він вважав, що соціальні дії істотно відрізняються від інших дій. До соціальних польський соціолог зараховує тільки такі дії, головними предметами яких виступають свідомі індивіди чи людські групи. Та не залежно від того, чи є ці дії індивідуальними чи колективними, вони чиняться для того, щоб у певному предметі викликати бажання (з точки зору суб'єкта дії) реакції.

Свій погляд на соціальну дію має і відомий феноменолог А. Шюц. Науковець вважає, що дія і розуміння - одне і те ж саме. Розуміння - форма суб'єктивної (людської) активності, за допомогою якої особистість може проявити себе. Окрім того, люди живуть і діють на основі "природної установки", що світ кожного є разом з тим світ іншого (принцип інтерсуб'єктивності життєвого світу). Шюц розрізняє соціальну дію і вчинок (соціальна дія є процес, у якому щось здійснюється, а вчинок є результатом цього процесу), і описує темпоральную і значеннєву структуру соціальної дії, ґрунтуючись на двох видах суб'єктивного мотивування. Саме мотив є для науковця головним при дослідженні соціальної дії. Так, Шюц виділяє два найбільш загальні мотиви: "для–того–щоб" і "тому–що". Перший спрямований у майбутнє, другий - у минуле.

Отже, проаналізувавши різні погляди на соціальну дію, можна виявити, що різні науковці неоднаково сприймали соціальну дію, і відповідно, кожен з них виділяв свої головні особливості соціальної дії, та незважаючи на це, всі дослідники погоджувалися в тому, що їй притаманні наступні ознаки: 1) суб'єктивна мотивація актора, який діє на індивіда. (при цьому під мотивом розуміють деяку смислову єдність, яка здається діючій особі або спостерігачу достатньою причиною для певної дії); 2) усвідомлення дії, яка повинна мати ту чи іншу міру раціональності; 3) орієнтація на колишню, теперішню або очікувану в майбутньому поведінку інших індивідів, що діють; 4) раціональна спрямованість на задоволення певної потреби. Подібні ознаки містить і соціальна взаємодія, хоча для її появи потрібні особливі умови.

У науковій літературі поняття соціальна взаємодія розглядається у широкому та вузькому розумінні, як складова частина та невід'ємна функція спілкування, як процес цілеспрямованого взаємного впливу індивідів, як спільна організація взаємних дій тощо. У словнику "подається таке визначення даного поняття: "Взаємодія- процес безпосереднього або опосередкованого впливу об'єктів (суб'єктів) один на одного, що породжує їх взаємну обумовленість і взаємозв'язок".

Дослідження проблем соціальної взаємодії завжди знаходилось в центрі уваги різних науковців. М. Вебер вважав, що під час взаємодії люди прагнуть максимально раціоналізувати свою поведінку з ціллю досягнення найбільшої економічної ефективності. На думку П. Сорокіна, "соціальна взаємодія - це взаємний обмін" колективним досвідом, знаннями, поняттями, вищим результатом якого є виникнення "культури". На соціокультурному рівні соціальну взаємодію можна уявити у вигляді соціокультурного процесу, в ході якого колективний досвід передається від покоління до покоління. При цьому кожне покоління до отриманої в спадок суми знання (досвіду) додає свою частину, яку воно набуло протягом життя, і сума колективного досвіду (знання) "таким чином постійно росте".

У символічному інтеракціонізмі (Дж.Г. Мід, Г. Блумер, М. Кун) вперше був даний докладний аналіз процессу соціальної взаємодії. Мід розглядав людину як ""орга"нізм"", що живе в середовищі і який взаємодіє із середовищем, частиною якого є й інші люди. Взаємодія між людьми розглядалася як "символічна взаємодія" (термін Блумера), у якому дії людини опосередковані системою загальних значень. Символічна (або соціальна) взаємодія - первинний процес, у ході якого виробляються, підтримуються і змінюються символічні значення, і відповідно конституюється і підтримується соціокультурна реальність. Взаємодія - джерело виникнення свідомості, особистості (соціального Я) і суспільства (усіх суспільств, структур), процес, завдяки якому відбувається соціаліза"ція індивіда (інтерналізація "об'єктів"); саме суспільство розуміється як процес, як множинність систем взаємодії. На думку Дж Міда, у соціальній взаємодії важливу роль відіграє не та чи інша дія, а її інтерпретація. Іншими словами, те, як ця дія сприймається, який смисл (символ) їй надається. Наприклад, такий незначний жест (дія) як підморгування в одній ситуації може розглядатись як загравання або залицяння, в іншій - як підтримка, схвалення і т. д. Люди, як правило, не реагують автоматично на вплив ззовні. До того, як відповісти на нього, вони розгадують значення дії, тобто наділяють її певним символом. Однакова інтерпретація дій–символів сприяє успіху взаємодії. Символічна опосередкована "взаємодія" характеризується тим, що породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь–яким індивідом; дозволяє ставити себе на місце іншого (ідентифікація); дозволяє бачити себе очима іншої людини (рефлексія)". При цьому значущі символи можуть виконувати свою координуючу функцію лише в тому випадку, якщо вони є надбаннями групи. Людина стає членом суспільства в міру того, як вона засвоює зразки і норми групової дії. Таким чином, соціалізація особистості відбувається при безперервній взаємодії з іншими людьми.

У феноменологічній соціології (А. Шюц) та етнометодології взаємодія розглядалася, насамперед, як процес конституювання соціальної реальності (інтерсуб'єк"тивних значень); етнометодологи X. Сакс і Е. Щеглов у "аналізі розмови" зосередили увагу на дослідженні вербальної комунікації. У соціально–драматургічному підході (Дж. Морено, К. Берк, X. Данкен, Е. Гофман) соціальне життя розглядається як реалізація драматургічної метафори й аналізуються в таких термінах, як "акт", "актор", "маска", "сцена", "куліси" і т.д.

У свою чергу, Е. Гофмана детально проаналізував повсякденні, буденні взаємодії (бесіда, вітання, гра, рух пішоходів по вулицях, поводження в місцях присутності  інших людей і т.д.), а саме взаємодії у ситуації "обличчям–до–обличчя" як первинної форми комунікації. Взаємодія "обличчям–до–обличчя", тобто поводження індивідів у присутності інших індивідів (на "сцені"), встановлюється при наявності загального фокуса уваги (об'єкта, теми, спільної діяльності тощо.) і усвідомлення учасниками взаємної присутності один одного. Загалом, І.Гофман сприймав соціальну взаємодію як прагнення людей маніпулювати враженнями про себе (щоб не втратити своє "обличчя"), впливати на поведінку інших для своєї вигоди. Та оскільки людина, як правило, є учасником безлічі різних груп, то вона має стільки ж різних соціальних Я, скільки існує груп, що складаються з осіб, чию думкою вона цінує. Кожній з цих груп людина показує різні сторони своєї особистості. Таким чином, взаємодія відбувається не стільки між індивідами як суб'єктами, цілісними і неподільними особистостями, скільки між різними соціальними іпостасями індивідів, ніби між персонажами, які вони зображують.

Схожі з І.Гофманом погляди на соціальну взаємодію має і основоположник концепції соціального обміну Дж. Хоманс. Він вважає, що в процесі взаємодії кожна із сторін прагне отримати максимально можливу винагороду за свої дії і мінімізувати затрати. До числа найважливіших винагород Хоманс зараховує соціальне схвалення. "Взаємодія яка взаємно винагороджується, має тенденцію до регулярності і переростає у взаємовідно шення на основі взаємних очікувань. Якщо очікування не підтверджуються, то мотивація до взаємодії і обміну буде знижуватись. Але між винагородою і затратами нема прямої пропорційної залежності, оскільки окрім економічної або іншої вигоди дії людей є детермінова ними (обумовлені) багатьма іншими факторами. Наприклад, бажання отримати максимально можливу винагороду без потрібних затрат; або навпаки – бажанням зробити добро, не розраховуючи на винагороду".

Розглянувши ряд теорій соціальної взаємодії можна побачити, що соціальна взаємодія є одним із головних понять соціологічної теорії, тому що всі соціальні явища (соціальне відношення, соціальні процеси, соціальні зміни, соціальна структура, статуси, ролі та ін.) виникають в результаті соціальної взаємодії. Вона складається із окремих, спрямованих одна на одну соціальних дій. Тому соціальна взаємодія припускає взаємні дії як мінімум двох акторів (так само як і соціальна дія). При цьому дія може бути ініційованою самим актором (індивідом, групою) і розглядається як "виклик", може бути й відповід ною реакцією на дії інших - "відповідь на виклик".