Образ Мазепи в романтичній літературі

     Романтизм як мистецький напрям виник на межі XVIII–ХІХ століть.  Ідеалом доби романтизму була яскрава особистість, яка перебуває в постійній пристрасній боротьбі з навколишнім середовищем. Часом романтичний герой ефектно гине в цьому нерівному герці, та ніколи не йде на компроміс і не втрачає пафосу самоствердження.

    В історії українсько-європейських культурних і літературних відносин саме епоха романтизму була важливим етапом. Вона означена їх розширенням і активізацією, на цьому етапі поряд з традиційними з’являються їх нові аспекти і форми. Так, до традиційних належать інтерес західних авторів до української історії, одначе її рецепції та інтерпретації зазнають значної трансформації, набувають романтичної специфіки. Серед нових аспектів найзначнішим є зацікавлення українською народною творчістю, яке протягом доби романтизму дедалі посилюється і виливається в її перекладання, переспіви та переробки.

    Західноєвропейські  романтики зверталися до різних епох і подій української історії, до різних її діячів, зокрема до Визвольної війни середини XVII ст. та Богдана Хмельницького, до гайдамацького руху XVIII ст. та його ватажків, але не буде перебільшенням сказати, що найпривабливішою виявилася для них епоха Мазепи і передусім особистість самого гетьмана. Існує напрочуд багатий матеріал, що свідчить про велику популярність Мазепи в європейському письменстві, живописі, музиці, театральному мистецтві. Цей матеріал різнорідний, але при тому він легко поділяється на дві групи — на історію Мазепи і міф про Мазепу. В біографії гетьмана є дві події, різномасштабні й різнозначущі, які, проте, виявилися однаково притягальними як для “високої культури”, так і для масової свідомості. Перша — це пригода його молодості, кохання до заміжньої жінки й відоме покарання, прив’язання до спини коня; все це, якщо вірити польським мемуаристам, відбулося на побутовому рівні, але згодом обросло домислами і перетворилося на легенду про несамовиту багатоденну скачку Мазепи, прив’язаного до спини дикого коня, степами

10

України. Та поява цієї легенди стала можливою тільки тому, що відбулася друга подія, масштабна й резонансна історична акція Мазепи — спроба звільнити Україну від російського панування за допомогою шведів і крах цієї спроби. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінною проекцією на другу), і на його творенні головним чином зосередилася романтична література й мистецтво, на другій — історіографія і лише почасти література й мистецтво.

         Що ж саме так подобалося класикам романтизму в цій оповіді? Та буквально все! По-перше, прив’язка до конкретної історичної території, достовірність дійових осіб і невигадані пристрасті – кохання, ревнощі, мстивий рогоносець і благородний юнак у боротьбі за даму серця. По-друге, дія відбувалася в незвичному для європейця антуражі: десь у Польщі, з якої згодом кінь несе Мазепу дикими степами на невідоме й таємниче Запорожжя, що для багатьох письменників уявлялося взагалі краєм географії.

    У творах романтизму автори часто зосереджувалися  на конфлікті людини та суспільства, на відчутті катастрофічності історичного  процесу. Й у цьому разі приклад Мазепи був дуже вдалим.

     Західноєвропейська  література ХVІІІ ст., паралельно з  українською,  творить власний  образ України, її історії, найяскравіших  діячів політики й культури, серед  яких – Іван Степанович Мазепа. Одним  з перших висвітлив постать Мазепи Д.Дефо у публіцистичних творах “Історія війн Карла ХІІ” (1715) та “Неупереджена історія Петра Олексійовича” (1723).

     У зарубіжній літературі ХVІІІ ст. творення образу України та її гетьмана Мазепи базується здебільшого на художньому вимислі. Започаткував традицію змалювання романтичної пригоди з юнацьких років Мазепи Вольтер, переповівши в “Історії Карла ХІІ” пригоду, описану Пасеком. Він першим увів образ Мазепи до системи романтичних образів західноєвропейської літератури.

        Традиція творення образу гетьмана Івана Мазепи у західноєвропейській літературі ХІХ ст. розвивалася у двох напрямках. Перший – романтичний, започаткований Байроном, який спопуляризував і опоетизував любовну пригоду юного пажа при дворі Яна Казимира й покарання ображеним чоловіком, описані

   11

сучасником  і ворогом Мазепи Яном Хризостомом Пасеком. Другий – ідеологічний, з’являється у Пушкіна, який вводить нові сюжетні лінії: Мазепа - Мотря, Мазепа - Петро, творить образ “изменника русского царя”, що відповідає тогочасній імперській політиці. Проте, в західноєвропейській літературі затвердився й набув поширення саме романтичний образ покараного вигнанця, який, подолавши на своєму шляху всі перешкоди, отримав булаву.

   Б. Хмельницький і І. Мазепа – у цих двох іменах і є вся новіша історія України. Фатальні події тих часів залізно закарбувалися в світовій історії. Сьогодні знаємо, стверджуємо, що ніхто і ніщо не в силі протистояти думці людини і волі народу, який вирішив стати вільним. Мабуть увесь характер, вся воля визначного гетьмана Мазепи є в цих словах. Добре розуміючи обставини історії, захоплюючись героїзмом наших полководців-гетьманів  європейські письменники залишили видатні твори, які яскраво відображають події минувшини з погляду сторонніх глядачів. І кожен для себе відкриє сторінки минулих звершень, яскраво описаних поетичним пером митців. Найяскравіші твори, присвячені гетьману І. Мазепі – поема Джорджа Байрона „Мазепа”, однойменна поема Віктора Гюго, „Полтава” Пушкіна та драма Ю. Словацького. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

12

Образ Мазепи у однойменній  поемі Байрона

     Творчість Байрона, завдяки поетичній пристрасності, волелюбним ідеям, могутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Байрон є зачинателем і провідним поетом однієї з найвизначніших течій романтизму, яка була названа його іменем – байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст. Поети й митці, що до неї належали, були максималістами в своїх поглядах, вони виражали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні покоління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є суперечність між духовною особистістю і неадекватним їй станом світу.

     Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема “Паломництво Чайльд-Гарольда”,(1812), драматична поема “Манфред” (1816) та поема “Мазепа” (1818).

     До  найзнаменитіших творів європейської літератури та мистецтва про українського гетьмана належить поема Байрона “Мазепа”. Сюжет цієї поеми англійський поет знайшов в “Історії Карла ХІІ” Вольтера (1731). Вольтер характеризує Україну як “країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття”. В окреслений подібним чином контекст історії України Вольтер вводить образ Мазепи й відповідно інтерпретує його дію.

     В “Історії Карла ХІІ” Вольтер також  розповів про згадану незвичайну пригоду молодого Мазепи: “Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати

13

його, зовсім голого до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав  Мазепу туди, напівмертвого від утоми  й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед  них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом”.

         Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського. Виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею Мазепа, перебуваючи в своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний тим, що його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік. Вольтер вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон – у поемі «Мазепа».

       У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом поширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Байрона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.

     Як  бачимо, і Вольтер, і за ним Байрон помилялися, вважаючи Мазепу польським шляхтичем, який випадково потрапив на Україну. Однак в цій

     14

помилці була своя романтика. Байрона завжди захоплював образ вигнанця. Одним  з варіантів такого образу став Мазепа, вигнаний з рідної землі. Та в чужих землях Мазепа завойовує владу, славу, навіть королівський титул. Це романтичний міф, на якому частково відбилася особистість самого Байрона. Мазепа горить помстою,  ніхто не може його звернути з цього шляху, сама доля  підкорюється цій  сильній особистості і дає змогу помститися, не тільки фізично караючи ворогів, а також морально перемагаючи  їх. Усі  жахливі страждання цієї людини минають, приходять  слава та влада – нагороди за силу Духа та незламність характеру, за вірність своїм ідеалам.

     Фактично всю поему займає один розгорнутий образ, що неймовірно захоплює читачів. Це певний містичний елемент, очевидна данина модній окультній темі, і він має підсилити головну метафору – надзвичайну силу людини, могутність та титанічність її  натури. І  це  – біг дикого, демонічного, не прирученого коня, пригнаного в Польщу з України, назад на  батьківщину. Нестримний політ скакуна ( що символізує  людську  долю)  приносить безконечні, нестерпні фізичні та духовні страждання  юнакові, прив’язаного до його хребта. Безвладний вершник приречений на загибель.  З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбагненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка:

…Забудь свої незгоди злі,

Забудь  свої пекельні болі: 

Ніхто із смертних на землі 

Невідгада своєї долі.[2. c. 467]

     І Байрон неперевершено показує, як герой  втрачає сили, слабне, нарешті, як здається йому самому, помирає. В цей час  герой стає втіленням абсолютної самотності, приреченості, скорботи. Та в цьому найповнішому вияві байронізму з’являються зовсім інші естетичні ознаки, які розкривають нове обличчя великого поета. Він намагається відтворити передуім різку зміну настрою головного героя. Усі муки лише стимулюють жагу Мазепи до життя. Віра в перемогу над смертю то з’являється, то гасне, але врешті-решт  перемагає віра у

     15

власну  долю, у своє призначення жити та володарювати. Він долає усі перешкоди, отримуючи  визначну нагороду - гетьманство.

     Поема Байрона складається з розповіді  самого героя про незвичайну пригоду  його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору - розповідь героя, а нічна сцена - це лише її сюжетне обрамлення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.

      Центральний образ -  подвійний, адже Мазепа показаний  і в юності, і в старості,хоча  акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження, ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний характер, що розкриває його “шлях до трону”, щойно втраченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується вищий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив'язаного до дикого коня, який мчить степами в Україну. Причому Мазепа-гетьман не просто багатша й цікавіша натура за Мазепу- коханця, перед нами два достатньо різні характери.

      Поема починається розгромом Карла  ХІІ і шведського війська під  Полтавою. Поранений король із залишками  своєї армії тікає від загонів  Петра І. Його супроводжує старий гетьман Мазепа. Кілька разів наголошує  поет на одній його рисі  - витримці, спокої, самовладанні, - яку гетьман не втрачає навіть у критичних обставинах свого життя. Ситуація поразки особливо хвилювала Байрона . І в цьому плані його цікавить і Карл, і Мазепа. От Карл звертається до Мазепи :