Образ Мазепи в романтичній літературі

     У всіх із нашого гуртка

     Відважний дух, тверда рук

     Та, хто в цей час маршів, боїв

     Балакав менше й більш зробив,

     Ніж ти , Мазепо ?    [6, 146] 

     16

     Вже самотній, як завжди загадковий і мовчазний  гетьман Мазепа. Це вже зовсім не той зухвалий парубок, який  переборов  смертельні негаразди свого молодого життя, здобувши славу. Тепер, маючи за плечима великий життєвий досвід, він усе сприймає з певною іронією та спокоєм. Він не вагається та не піддається песимізму, до якого був схильний молодий Мазепа-паж. Він зробив усе можливе, щоб зайняти гідне соціальне положення, помститися за свою честь, за своє зруйноване щастя ( розлука з коханою Терезою ). Зараз Мазепа вірить у свою долю як ніколи, якщо вдача супроводжувала його все життя, то не дасть  загинути герою марно. Він не страшиться  ворогів, тому з холодним розумом приймає добре обдумані рішення, у той час як шведські командувачі  думають лише про власне спасіння зі скрутного положення, яке було обумовлене воєнною поразкою під Полтавою. Старий гетьман вже добре розуміє обставини і вважає, що гідність – це те, що завжди має бути з людиною до кінця життя.

     Він гідно приймає ще один виклик долі і знову вона приводить гетьмана до слави. До вічної слави, яку визнали  нащадки.

       Образ Мазепи-гетьмана змальовується  в поемі скупими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань і допомогти перепочити вві сні. Тут подається колоритна портретна характеристика гетьмана (“похмурий, старий, і сам як дуб той віковий”), в якій не забуті й козацькі риси його характеру – як вони уявлялися англійському поету-романтику. Не зважаючи на непомірну втому, він привів у порядок своє воєнне спорядження, потурбувався про коня, а потім почав пригощати короля та його почет, так що Карлові „…видалось на мить, що понад горем він стоїть.”

     Однак істотнішою є характеристика психологічна, чи, точніше, духовно-

психологічний образ Мазепи. Змальовується він Байроном із безперечною симпатією, наголошуються такі риси, співзвучні байронізму, як мужність, стоїчна витримка й самовладання у найтяжчих випробуваннях, а також

17

незламність під ударами немилосердної долі. Істотний і такий штрих образу: в час найжорстокішого випробування, коли зазнала краху справа всього його життя, Мазепа знаходить у собі сили підтримати молодого шведського короля. 
 Голосний успіх поеми Байрона “Мазепа” зумовлений і її високим художнім рівнем. Без перебільшень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона. Написано поему енергійним, стрімким і водночас карбованим чотиристопним ямбом, який  передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж завданню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи шалений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським потоком, з блискавкою, з північним сяйвом і метеором, нарешті – з розбурханим морем. Виникає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Водночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст розгорнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує гарячковий темп оповіді.

     Слід  визнати, що Мазепа підходив на роль романтичного героя байронічного типу. Всі ці елементи структури твору несли в собі символічний

зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.

     Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, “шляхетний злочинець”, який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари.

     Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського типу. Думку про те, що Мазепа в інтерпретації Байрона належить до “прометеївських образів”, висловлював профессор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа – це “ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана”.

     18

     В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант байронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з однойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі. Слід тут звернути увагу й на те, що в основу сюжету всієї поеми, котрим охоплюються як сюжетне обрамлення, так і монолог Мазепи, закладено опорні опозиції паж і гетьман, напівтруп і володар країни, які організовують твір в ідейно-художню цілісність.

     Як  зазначалося, поема Байрона “Мазепа”, мала широкий розголос в Європі й відгукнулася в літературі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй належить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культурно-історичних регіонах, й функціонують в них протягом тривалого часу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     19

     Образ Мазепи  у поемі  Гюго

     Завдяки лордові Байрону Мазепа відтак стає однією з найбільших фігур в європейському, а зокрема, французькому романтизмі. Г’юберт Бабінскі, автор дослідження „The Mazeppa Legend in European Romanticism”, так окреслив важливість постаті українського гетьмана для романтичної течії: «Він є головним персонажем в епічних поемах, у віршах, баладах, кінних драмах, трагедіях і навіть у ляльковому театрі романтичної доби».

       Його малювали романтичні художники  Жеріко, Делакруа, Луї Буланже, Орас  Верне, він надихав великого  угорського композитора Ференца  Ліста і таких письменників, як Міцкевича, Словацького, Пушкіна, і, що найбільш важливо, такий велет французької літератури, як Віктор Гюго також звернувся до образу Мазепи у своїй поемі.

     Образ Мазепи в однойменній поемі Віктора Гюго (1829), втрачає зв’язок з локальною та історичною конкретикою, поміщається в умовний час та простір і перетворюється на символ, що є неодмінною умовою і складовою міфу. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ.

     Дивовижна доля людини, що вихопила його на мить з обіймів смерті, поманила химерою  і знову кинула як здобич смерті, надихнула Гюго витворити з нього символ людського духу, неясного інстинкту, що живе в людині і жене її проти її волі - як той кінь - до великої невідомої мети.

     В першому розділі поеми розгорнута живописна картина скачки Мазепи, зв’язаного на спині дикого коня, а в другому виявляється, що вона не має самодостатнього змісту, що це “предметна” чи фабульна складова символу, яка дає образний відповідник романтичного концепту поета й поетичного натхнення.

       Як епіграф Гюго узяв перший рядок твору Байрона –„Away! – Away!”. Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи Гюґо.

     20

     У своїй поемі автор використовує подорож історичної постаті, прив’язаної до коня, для того, щоб знайти символічні аналогії у мистецтві. Мазепа символізує митця, і саме цей символ стає центральним у французькому романтизмі.

     Гюго  свідомо використовує мотив нестримного  лету дикого коня, до спини якого  прив’язаний герой. Але традиційний сюжет подається у його творі в зовсім іншому зображенні. Тут немає ліричної сповіді героя, яка є основою композиції  Байрона. Гюго намагається змалювати події в об’єктивному висвітленні. Немає і експозиції, яка відіграє таку важливу роль в поемі Байрона.

     Твір  Гюго починається одразу з кульмінації. Читач бачить героя, який відчуває, що:

     „..тіло все від рук до ніг, у путах,

     І з шаблі бік горить,

     І кінь баский під ним, годований травою...”

     Змальовуючи, як „людина й кінь летять у далечінь незриму”, автор зосереджує увагу на тому, що бачить герой. Живописні картини стрімко змінюють одна одну: пустеля, гори, дерева, хмари, сонце тощо.

     Дослідники  справедливо відносять „Мазепу” В. Гюго до  яскравих зразків „живописного романтизму”. Поет намагається зримо відтворити не тільки  те, що бачить герой, а й те, який він має вигляд:

     „...Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

     Повисла голова багріє у краплинах...

     А посиніле тіло мотузки обвили...”

     Читач може зримо уявити, як падає загнаний кінь, а за ним і „зламана людина”.  У першій частині поеми Гюґо наголошує на зв’язку між людиною і природою, що її оточує – українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюґо повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l’Ukraine у французькому тексті): 

     21

     „...Колись ще буде народом України

            звеличений як князь...”

Мазепа  у Гюго не тільки жертва приниження, але й володар. Останні слова поеми – „ти – володар „ – підтверджують цю думку.

     Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв’язують від трупа, він спроможний досягти вершини – стати гетьманом.

     Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний  до спини Генія. Митець намагається  звільнитися від пут Генія, але  не може. Геній відносить митця  з реального світу. Природа перешкоджає  цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межу ідеалу.

     Гюґо  каже, що лише демони й янголи знають, що є за межею Генія. Митець, що скаче  на спині Генія, страждає, він виснажений і ось-ось помре. Але Геній виносить Мазепу до його королівства, й він стає королем.

     Бабінскі  вважає, що рядок у поемі Байрона, де Мазепа каже, що пише вірші, надихнув Гюґо на ідею перетворити українця на митця. Та яка б причина не була, l’Ukraine (Україна) у французькому романтизмі стала королівством Генія, бо вона була далекою, екзотичною, романтичною–і не західною.

     У західноєвропейській поезії романтичного періоду, зокрема у творчості  Гюго, Мазепа постає як легендарна особа  і справжній романтичний герой, змальований за виняткових обставин. Розмірковуючи про те, як інтерпретують образ українського гетьмана І. Борщак, Р. Мартель, Г. Бабінські, можна підкреслити, що „вродливий юнак напівголий, прив’язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом назустріч таємному призначенню” є не стільки плодом уяви чи маревом, скільки романтичним жестом.  
 
 
 
 
 

22

Образ Мазепи у поемі  Пушкіна „Полтава”

      Особливе місце в літературній мазепіані належить „Полтаві” Пушкіна.

В інтерпретації  цієї поеми тривалий час переважали ідеологічні підходи. Поема завжди була предметом гострих дискусій. У цьому творі російський поет підійшов до розв’язання дуже важливого для подальшого розвитку літератури питання: як потрібно відтворювати історичні події в художньому творі. „Полтава” – новий жанровий різновид, де поєднані історичний факт, історичне тло, драматичний конфлікт і романтичний любовний сюжет, переплетені ліричне, епічне та драматичне.

     Створюючи власний міф про Мазепу, Пушкін дає протилежну політичну міфологему, в основу якої покладено імперський міф про Мазепу. Його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання поеми: „Мазепа – одна з найпривітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана  Хмельницького. Історія представляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності і злочинах, що зробила наклеп на свого благодійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед своєю перемогою, клятвопорушника Карла після його поразки; пам’ять його піддана прокляттю церкви, не уникне і прокляття людства”.