Образ Мазепи в романтичній літературі

     Це, власне, ідейна установка автора, яка  послідовно реалізується в поемі.

Поема „Полтава” написана восени 1828 року, є, за слушним визначенням російського  літературознавця Д. Благого, „однією з найяскравіших змін в психоідеології Пушкіна, що відбулися в другій половині 20-х років”. В „Полтаві” він однозначно виступає „співцем імперії”, що виявляється передусім у непомірному прославленні Петра І, її фундатора, і в безапеляційному осудові та знеславленні Мазепи гетьмана-сепаратиста.

      Пушкінська  „Полтава” теж пов’язана з  поемою Байрона „Мазепа”, але ця пов’язаність специфічна. Власне, вона є полемікою, з Байроном, з яким її автор різко розійшовся у трактуванні  постаті Мазепи. Як уже зазначалося поемі Байрона притаманне цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того,

23

поетизація  і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи „розвінчати” Мазепу, він  вдається в своїй поемі до найчорніших  фарб і найрізкіших звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків, як справжнє „исчадие ада”, що не має в собі нічого людського.

     У структурі „Полтави” чітко означується  фундаментальна риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступають відповідно цар Петро І і Мазепа.

      Образи  Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна  на полюсах міфічної вертикалі й  наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований  увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов’язується зі світом зла та мороку. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло.

     Поема О. Пушкіна «Полтава» спочатку мала називатися «Мазепа». Задум поеми оформився в Пушкіна згодом, у 1828 р., і виростав він із полемічних намірів автора.

     Передусім, знаючи поему Байрона «Мазепа», Пушкін хотів показати іншого Мазепу,— не молодого романтичного коханця, покараного суперником, а старого, обтяженого політичними проблемами гетьмана, який — до всього — переживає пізню любов до юної Кочубеївни. Відповідаючи в 1830р. своїм критикам, Пушкін пояснював: «Байрон знав Мазепу тільки за вольтеровою «Історією Карла ХІІ». Він вражений був тільки картиною людини, прив’язаної до дикого коня, який мчить степом. Картина звичайно поетична, ... але не шукайте тут ані Мазепи, ні Карла, ні цієї похмурої, ненависної, страдницької особи, яка з’являється у всіх майже творах Байрона, але якої...в Мазепі якраз і немає».

     Інший Мазепа, згідно із задумом Пушкіна, мав бути максимально наближений до свого реального образу і вписаний у драматичний контекст

24

історичних  подій початку ХVІІІ століття.

     У сюжеті поеми Пушкіна «Полтава» переплітаються дві лінії — любовна та історична. Пізній роман Мазепи, його стосунки з Мотрею Кочубеївною (у поемі — Марією), страждання Кочубея, який хоче помститися гетьманові, — у Пушкіна ця драма розгортається поруч і водночас із драмою великих подій Північної війни. Екстравагантна, хоч і цілком приватна історія кохання старого гетьмана та юної Мотрі видалася автору ключем до концептуального вирішення образу Мазепи. «Прочитавши вперше у «Войнаровському» ці вірші «жену страдальца Кочубея и обольщенную им дочь», я здивувався, як міг поет пройти мимо такої страшної обставини, — писав Пушкін. — Обтяжувати вигаданими жахами історичні характери й немудро, й не великодушно. Наклеп і в поемах завжди видавався мені непохвальним. Але в описі Мазепи пропустити таку вражаючу історичну рису було ще більш непрощенним».

     Отже  — Мазепа і Марія-Мотря, дивовижна  українська «love story» початку ХVІІІ  століття. Марія у Пушкіна перейнята глибоким почуттям до Мазепи. Що ж до самого гетьмана, то Пушкін його демонізує. «Злой старик», «душа коварная», «враг России», «Иуда», «душа свирепая и развратная», «святой невинности губитель» — подібних авторських оцінок у поемі вдосталь. Змальовуючи свого героя, поет виходив із концепції «злодея», який заслуговує на «прокляття людства».

     Проте Пушкіна чекала несподіванка: його герой вийшов із-під влади автора. Він і в любовній історії не виглядає негідником, і в стосунках із Петром не вельми схожий на «злодея».

     Осіннє  почуття Івана Мазепи до юної Кочубеївни — радше його драма, тиха розрада, ніж банальне спокусництво старого ловеласа. Він щирий у цьому своєму почутті. «Тебя люблю я больше славы, больше власти», — каже Мазепа Марії, і автор не дає підстав сумніватися в цих його словах. За велінням Мазепи

Марію викрадають і привозять до гетьманського  палацу? Так Марія й сама цьому  рада! Її кохання — безоглядне, воно не визнає розрахунку й житейського  практицизму. Навіть коли Марія каже гетьману, який щойно розкрив їй свої

25

таємні  задуми: «Ты будешь царь земли родной», то в цих її словах немає нічого іншого, крім захоплення героєм, мужем, лицарем.

     Хіба  що в епізоді, коли Мазепа ставить  дівчину перед тяжким для неї  вибором («я — чи батько?»), його альтернативи справді виглядають як жорстокість. Утім, якби Мазепа не поставив перед Марією питання «Так я дороже тебе отца?», то не сумніваймося, що сама Кочубеївна все одно опинилася б віч-на-віч із страшною дилемою.

Гетьман стратив свого суперника, не порахувавшись  із тим, що Кочубей — батько його коханої? Але ж Пушкін моралізує вибірково: Петро І убив власного сина — і це не завадило поетові уподібнити його богові (про це — далі). І знову ж таки: у момент страти Кочубея Мазепа ніяк не схожий на «злодея» — він сповнений душевних мук, сумнівів, болю: «Он терзался какой-то страшной пустотой, нездешней мукою томим...»

     І в своїй політичній іпостасі гетьман  Мазепа, герой Пушкіна, також не вписується в стандарт «честолюбця, закоренілого у підступності» та «зрадника», як поет писав про нього в автокоментарі. Об’єктивно все виглядає значно драматичніше й глибше. Мотиви, якими керується пушкінський Мазепа, аж ніяк не вичерпуються честолюбством, підступністю чи пережитою колись образою (цар привселюдно посмикав гетьмана за вуса). «Независимой державой Украйне быть уже пора», — каже гетьман Марії, і ці його слова переважують власні кривди. Зрештою, із думкою старшини він також змушений рахуватися, адже, пише автор поеми, «Украйна глухо волновалась», себто — переймалася тривогою за свої «вольності». Коли ж настала розв’язка, і Мазепа разом із королем покидає «Украйну», знову бачимо його в сум’ятті, сумнівах і навіть каятті: «Поторопились мы...»; «Ошибся в этом Карле я...». Це — з розмови Мазепи з Орликом. Знову «злодей», не схожий на «злодея»!

     Таким чином, образ Мазепи в поемі «Полтава»  — двоїстий. Схоже, суб’єктивні наміри автора розійшлися з об’єктивним художнім результатом, — таке трапляється. Тож полеміки з Рилєєвим у Пушкіна фактично не вийшло: в  

     26

обох  поемах Мазепа постав як трагічний  герой. Щоправда, в «Полтаві» це сталося мимоволі, всупереч авторським настановам.

Мазепа  у Пушкіна — це і психологічний образ. Автор змальовує його як глибоку приховану особистість. На політичному рівні він — негативний образ. Але на особистісному — трагічний. І не варто забувати, що Мазепа в «Полтаві» виступає як романтичний герой. Як, зрештою, і в Байрона. Романтичний герой завжди ані позитивний, ані негативний. У статті «Спростування на критики» Пушкін писав: «...«Мне говорили, что я изобразил Мазепу злым. Добрым я его не нахожу. Мазепа в моей поэме точь-в-точь как и в истории…»  Це зовсім нищівна характеристика Мазепи.

    Похмурі думи Мазепи-від неминучості трагедії і неможливості їй запобігти. У ньому стикаються два почуття. Одна - велика незвичайна любов до дівчини. З іншого боку -  Мазепа-гетьман, і він повинен виконати ту соціальну роль, яку сам на себе поклав.

Так поет розкриває перед читачем почуття  Мазепи, який спочатку постає злобним  старцем і ні в що не вірить. Але  коли він говорить про Марію, перед нами зовсім інша людина, не тільки відає любов, але і здатний на найглибші страждання.

      Проаналізувавши поему Пушкіна можна стверджувати, що все пам'ятає

пушкінський Мазепа, і «відає він святиню, і  відчуває він благостиню не тільки простір полів України” за якими він скакав колись зі своїми вірними друзями. В душі Мазепи - туга, відчай, відчуження. Мазепа зображується у поемі не стільки як патріот, що бореться за визволення своєї батьківщини, а як складний трагічний образ, як людина, що страждає від неминучості творити зло.

      Ставлення Пушкіна до образу Мазепи не було однозначним. Відомо, що поет намагався уникнути однозначності підходів і оцінок у всьому, бо вважав це недоліком  мислення. У цій багатогранності  висвітлення постаті українського гетьмана слід убачати один зі здобутків російської романтичної літератури. 
 

27

Образ Мазепи у драмі Ю. Словацького „Мазепа”

      Тема  Мазепи була поширена і в польській  літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польського романтизму своєрідно, але з наближенням до байронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма “Мазепа” Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків.  

      Юліушу  Словацькому належить низка творів, у яких він звертається до української  проблематики. Це не лише «малоформатні» вірші, в яких поет згадує про свою «малу батьківщину» – Кременець  і Південну Волинь, а й поеми  «Змій», «Вацлав», «Беньовський», драма «Срібний сон Саломеї»… Особливе місце серед них займає трагедія «Мазепа». Як уже було сказано до появи цього твору тема Мазепи була добре «розкручена» в європейських літературах. Завдяки Дж. Байрону Мазепа став одним із героїв-символів європейського романтизму. 

      Зрозуміло, що творені романтиками образи гетьмана далеко не відображали реального  історичного Мазепу. Виникнувши у  відповідних естетичних та ідеологічних контекстах, вони стали своєрідними  міфами й зажили власним життям. Не був винятком у цьому сенсі й Мазепа Словацького. Однак він помітно різнився від образів, творених іншими романтиками.         Але спочатку кілька слів про історію твору. Існує думка, що Словацький писав трагедію «Мазепа» двічі. Уперше в 1834 р., перебуваючи на еміграції в Швейцарії. Однак після появи поеми «Пан Тадеуш» свого літературного «конкурента» Адама Міцкевича, він знищив свій твір. Удруге написав трагедію в 1839 р. За свідченням Фридеріка Левенстама, Ю. Словацький самовіддано працював над цим твором – по шістнадцять годин на добу, тому протягом п’яти днів завершив роботу.

      За  бажанням, можна кинути чимало критичних стріл на адресу згаданої трагедії Словацького (деяка штучність сюжету, непереконливість образів, велемовність монологів тощо). Однак не варто забувати, що Словацький – не

28

тільки  поет, а й мислитель. У цьому  йому не було рівних у тогочасному  польському (і не лише польському) романтизмі. Тому в «Мазепі», як і в багатьох інших творах письменника, варто  бачити не лише естетику, а й філософію.                                                                                                                       Аналізуючи «Мазепу», чимало критиків вважали, що Ю. Словацький ніби наслідував Байрона та Гюго, творячи образ романтичного героя-коханця. Насправді ж це не зовсім так. Навіть можна сказати: це зовсім не так.                         Існує незакінчена повість Словацького «Король Лядави», писана французькою мовою. Герой твору, подорожуючи, опиняється в Польщі. А щоб його, пише автор, «звідтіля повернути, мені досить буде прив’язати його до Мазепиного коня». Далі Словацький не без іронії говорить про романтичну легенду, за якою Мазепа, прив’язаний до коня, долає за одну ніч сотні верств, не зустрівши на шляху жодного села чи міста. Та й у самій трагедії автор іронізує над витвореним образом Мазепи-гульвіси. Ось одне з таких місць.

…На ганку  став з повагою папуги Пан Пасек,                                         

  А в руках у нього довгий          

Сувій паперу – вірш макаронічний,                         

Присвячений ....королеві 

Але про  що ж я говорила, пані? 

Ах, про Мазепу. В того хлопчака

Ще молоко під носом не обсохло,                                                     

А скільки пліток і чуток про нього!                                                                    

Тут варто  зробити деякі пояснення. Пасек  – один із придворних короля Яна-Казимира. Саме Пасек, який ворогував із Мазепою, у своїх мемуарах подав легенду  про «Мазепиного коня», яку потім  використав Вольтер. А вже від  Вольтера вона перейшла в європейські літератури доби романтизму. Як бачимо, Словацький скептично ставився до Пасека, насміхаючись над ним і над його творіннями – «віршами макаронічними».