Розслідування масових заворушень

ЗМІСТ 
 
 
 

ВСТУП…………………………………………………………………………    3

Розділ  1. Загальні положення методики розслідування злочинів………    6

1.1. Історія, поняття, завдання, предмет і структура методики розслідування……………………………………………………………………...6

1.2. Класифікація і структура окремих методик розслідування злочинів…...17

Розділ  2. Методика розслідування масових заворушень………………… 20

2.1. Криміналістична характеристика масових заворушень. Обставини, які необхідно встановити……………………………………………………………20

2.2. Особливості тактики початкових слідчих дій…………………………….24

2.3. Подальші слідчі дії………………………………………………………….31

2.4. Призначення експертиз……………………………………………………..35

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………. 41

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….46 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Актуальність  теми дослідження. Сучасний період формування правової держави в Україні характеризується  загостренням загальної криміногенної ситуації. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває діяльність правоохоронних органів у боротьбі із  злочинністю. Успіх у цьому в багатьох випадках пов’язаний з наявністю сучасних методик розслідування окремих категорій злочинів.

     Таке  явище, як масові заворушення раніше зустрічалися украй рідко. З відомих  причин наявність в СРСР масових  виступів населення замовчувалося (деякі дослідники для цього явища навіть застосовують таке визначення  “латентність особливого роду”[1]) і лише після 1986-1991рр., коли  стало відомо про масові заворушення у Душанбе, Оше, Сумгаїті та інших регіонах,  замовчування цих фактів стало принципово неможливим. Тому методики розслідування масових заворушень фактично перебувають на етапі початкових розробок (порівняно з кримінологією, кримінальним правом та організацією діяльності правоохоронних органів під час масових заворушень), що негативно позначається на ефективності розслідування цих тяжких злочинів.

       І зараз вже можна стверджувати, що прогноз стосовно зменшення або  навіть зникнення (як вважалося за радянських часів) таких злочинів як масові заворушення  не виправдовується. Про це свідчать події як в Україні, так і в інших країнах світу, за участю антиглобалістів, угруповань футбольних фанатів, представників радикальних молодіжних рухів.

       Тому, з урахуванням досвіду розслідування  таких складних справ як в Україні, так і в інших країнах, необхідно  удосконалювати методику їх розслідування.

     В сучасній криміналістиці формування окремих  методик здійснюється у двох напрямах: по-перше, удосконалення діючих та розробка нових методик, по-друге, створення  комплексів окремих методичних рекомендацій більшого ступеня спільності, що охоплюють кілька видів злочинів, але таких, що вчиняються у певних умовах місця, часу або особами, які характеризуються тими чи іншими спільними характерними ознаками. Такі комплекси відрізняються від традиційних окремих криміналістичних методик як своєю структурою, так і своїм змістом. За своєю суттю зазначені комплекси складаються з криміналістичної характеристики умов злочинного посягання, групи суб’єктів злочину  тощо, розкриття особливостей методики розслідування, які обумовлені  даною характеристикою і в котрих вона проявляється [2]. Це цілком стосується злочинів, які вчинюються під час масових заворушень, зокрема по суб’єктах -  стосовно посягань, що скоюються натовпом.

     Мета роботи – поглиблений аналіз законодавства, літературних (наукових) джерел та узагальнення слідчої і судової практики. Це дозволило встановити риси, що характеризують процес розслідування цих злочинів. У цьому і полягає мета цього дослідження. Для її досягнення були поставлені такі взаємопов’язані основні завдання:

     1) вивчити слідчу практику для виявлення складностей і особливостей, що виникають при розслідуванні злочинів, скоєних під час масових заворушень;

     2) систематизувати обставини, що  підлягають доказуванню та встановити  особливості порушення справ  досліджуваної категорії;

     3) дослідити процес виявлення слідів та сформувати на цій основі криміналістичну характеристику злочинів, скоєних під час масових заворушень;

     4) розробити найбільш важливі основні  положення методики розслідування  зазначених злочинів;

     5) дослідити типові слідчі ситуації, що складаються під час розслідування зазначених злочинів;

     Об’єктом  дослідження є суспільно-правові відносини у сфері захисту громадського порядку та діяльність правоохоронних органів по розслідуванню масових заворушень. Предметом даного дослідження є механізм вчинення злочинів під час масових заворушень; закономірності виникнення слідів; тактика організації розслідування та проведення окремих слідчих дій, що проводять при розслідуванні зазначених злочинів.

     Методи  дослідження. Методологічною основою роботи є сукупність принципів, загальнонаукових і спеціально-галузевих методів правового пізнання. В процесі дослідження використовувались положення сучасної теорії пізнання і загальної теорії криміналістики.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  1. Загальні положення методики розслідування злочинів

     1.1. Історія, поняття,  завдання, предмет  і структура методики  розслідування 

     Перші методичні рекомендації, які використовувались  в рамках сучасного карного судочинства, відносяться до першої половини XIX ст. Розроблені на основі емпіричних знань і життєвого досвіду, вони стосувалися послідовності дій слідчого при розслідуванні різних видів злочинів у відповідності зі зводом законів [3] .

     До  перших творів такого роду відносяться, наприклад, "Основы уголовного судопроизводства с использованием россйского уголовного судопроизводства" Я. Баршева (Спб., 1841), "Правила и формы о производстве следствий, составленные по своду законов" Е. Колоколова (М., 1850) та ін. В "Основах..." Я. Баршева підкреслювалося, що встановлення предмета карного судочинства припускає вивчення "кращих кримінально-судових актів і ознайомлення з образом дослідження і вирішення найважливіших карних випадків"[4], а також складання плану слідства, говорилося про послідовність, і про зміст дій слідчого при розслідуванні убивств, крадіжок, підробок та інших видів злочинів.

     Знання  таких рекомендацій вимагали від  представників поліції і жандармерії  при здачі екзаменів з роду їхньої професійної діяльності. Перетворення системи доказів, яка існувала, викликало зростаючий інтерес не тільки до розширення кола речових доказів ("німих свідків"), розробки і застосуванню при розслідуванні злочинів засобів і методів їхнього збирання і дослідження, але і до формулювання окремих методико-криміналістичних рекомендацій. Так, О.О. Квачевський вперше виділив у розслідуванні злочинів первинні слідчі дії (огляд, обшук, допит, виїмку, огляд та ін.) і докладно виклав прийоми їх проведення [5].

     Істотний  крок вперед у вирішенні задачі по створенню наукових методів розслідування злочинів був зроблений ученими на початку XX ст., коли наука у відповідь на кількісні і якісні зміни злочинності була покликана озброїти поліцейських і судових чиновників адекватним арсеналом криміналістичних рекомендацій. Саме в цей період створюються перші об'єктивні передумови для виділення знань криміналістичного характеру з карно-процесуальної науки на самостійну наукову галузь.

     Нова  галузь наукових знань, яка зародилася, спочатку називалася "карною технікою", незважаючи на те, що російська наукова громадськість вже в 90-х рр. XIX ст. одержала можливість ознайомитися з працями австрійського вченого Г. Гросса та ін. західноєвропейських учених, у яких ця галузь знань іменувалася самостійною наукою – криміналістикою [6] .

     У перше десятиліття XX ст. помітне місце в процесі формування методико-криміналістичних рекомендацій у царській Росії, до складу якої тоді входила Україна, зайняли роботи Е.Ф. Буринського, які визначили принцип залежності змісту, засобів, прийомів і методів розслідування злочинів від досягнень інших наук і глибокого вивчення; в них він обґрунтував необхідність, і узагальнення способів і засобів здійснення злочинів для наступної розробки заходів протидії злочинній діяльності.

     Важливе значення для органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю мало практичне керівництво С.Н. Трегубова, яке знайомило читача із широким колом криміналістичних засобів і прийомів і яке містило рекомендації по розслідуванню пожеж, підпалів і залізничних катастроф [7] .

     Ще  один крок на шляху формування криміналістичних методичних рекомендацій був зроблений Б.Л. Бразолем. У його праці поряд з "методологією" огляду й обшуку давалися рекомендації з дій слідчого на місці залізничної катастрофи [8]. Приблизно в цей же час побачили світ численні довідкові видання, у яких викладалися переважно рекомендації техніко-криміналістичного характеру, тактичні прийоми проведення обшуку, огляду й інших слідчих дій і тільки в незначному ступені методичні вказівки по розслідуванню окремих категорій злочинів [9].

     Незважаючи  на зрослий науковий рівень криміналістичних робіт зазначеного часу, у цілому багаж дореволюційної російської криміналістики був явно недостатній для того, щоб можна було говорити про неї як про самостійну науку. Тим більше не було достатніх основ для виділення в рамках "карної техніки" окремого розділу - методики розслідування конкретних видів злочинів. Потрібно було здійснити гігантську роботу з формування теоретичних основ криміналістики, яка б обгрунтовувала її зміст і місце в системі наукового знання і розробку науково-практичних рекомендацій технічного, тактичного і методичного характеру на основі глибокого вивчення і наукового осмислювання практики боротьби зі злочинністю. Тільки шляхом вирішення цих насущних завдань можливо було удосконалювати оперативно-розшукову, слідчу й експертну практику - джерело криміналістичної науки.

     Дані  проблеми криміналістики особливо мали потребу у своєму вирішенні в  роки першої світової війни й у  післяреволюційний час, коли злочинність у Росії досягла по істині свого апогею. Однак драматизм соціально-політичних і економічних подій, що відбувалися в Росії, у друге десятиліття XX ст. і в наступні роки істотно сповільнив процес становлення криміналістичної науки. Потреби практики боротьби зі злочинністю задовольнялися в основному за рахунок видання перекладної криміналістичної літератури західноєвропейських країн, які носили методичний відтінок. Серед робіт такого роду були праці А. Гельвіга "Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів)" (1925), Г. Шнейкерта "Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття" (1925), Е.Аннушата "Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки" (1927).

     До  перших російських методичних робіт  відносяться "Інструкція органам  міліції про порядок проведення дізнань" (1924), серія підготовлених  М.С.Строговичем методичних листів, у яких узагальнювався досвід розслідування посадових і господарських злочинів в галузі капітального будівництва (1932), публікації статей у журналах, що містять коротку інформацію про методику розслідування по конкретних кримінальних справах. У 1924-1929 р. виходять у світ багатопланові роботи з криміналістики, що торкаються проблеми методики розслідування окремих видів злочинів. І.М.Якимов у "Практичному керівництві до розслідування злочинів" шукав шляхи вирішення проблеми загального методу розслідування по побічних доказах, розрізняючи в системі карної тактики особливу частину - науковий метод розслідування злочинів [10]. В.І.Громов уперше виділив методичні рекомендації в системі криміналістики в самостійний розділ науки [11]. На його думку, зроблені на основі досвіду минулого узагальнюючі практичні висновки про методи роботи, які містять систематизовані практичні вказівки по найбільш раціональному проведенню розслідування, можуть полегшити роботу слідчого по кримінальній справі. "Успіх розслідування кримінальних справ, майже завжди залежить від уміння методично правильно побудувати і провести роботу, кінцевою метою якої є розкриття злочинів"

     Не  менш плідними по творчій активності для перших вітчизняних вчених-криміналістів  в галузі методики розслідування виявилися і 30-і роки.

     Обґрунтування факту існування методики розслідування  злочинів привело до того, що в першому  вузівському підручнику, методика розслідування  розглядалася як один із трьох самостійних  розділів криміналістики поряд з  карною технікою і карною тактикою.