Естетичне виховання старшокласників засобами мистецтва

Необхідність естетичного  виховання в процесі навчання підкреслювали видатні педагоги. Так, К.Д. Ушинський зазначав, що «кожен навчальний предмет так чи інакше містить естетичний елемент, передачу якого учням повинен мати на увазі вчитель». Естетизація навчально-виховного процесу в слов’янських країнах здійснювалася з давніх часів, проте в різні історичні періоди з неоднаковим ступенем активності. Зразком естетичного виховання в Україні була Києво-Могилянська академія, яка спиралась на досвід європейських вищих шкіл (Віленської, Кембріджської, Познанської та інших.), недільні школи, братські школи, а з другої половини ХІХ ст. – Ніжинський, Глухівський педагогічні інститути. На початку ХХ ст. ці ідеї підхопили Полтавський педінститут, Харківська Академія теоретичних знань та інші навчальні заклади.[27, с. 35]

1.2 Художньо-педагогічне спілкування як основа естетичного виховання

Естетичний смак визначається як духовна якість особистості, завдяки  якій здійснюється духовно-творче, емоційно-образне  сприйняття та естетична оцінка світу. Смак не тільки віддзеркалює сучасні норми естетичного, але й закладає основи цивілізованого ставлення людини до світу. Дослідження естетичних компонентів  особистості повинні мати практичну спрямованість, що перш за все втілюється у навчально-виховний процес на різних ланках та етапах освітньої діяльності. Необхідність здійснення систематичної художньої освіти в школі продиктовані європейськими тенденціями в галузі освіти й сучасною соціокультурною ситуацією, адже «…кожна історична епоха породжує свої ідеальні та неповторні уявлення про світ, спираючись на які людина живе в суспільстві. Таким чином породжуються емоційні та чуттєві переживання, виникають уявлення про добро і зло, красу і потворність, відповідно до яких всі предмети, явища і події цієї історичної епохи отримують свою художню цінність і віддзеркалюються в художній творчості її митців» [29, с. 9]. Щодо особливостей організації спілкування, й зокрема такого його типу, як художньо-педагогічне спілкування, наявність якого повинна стати однією з головних характеристик уроків світової художньої культури, то доведеним є те, що найбільших успіхів удається досягти тим педагогам, які виходять на духовні контакти зі своїми учнями. У процесі спілкування зі старшокласниками прогресивно налаштовані вчителі завжди намагаються досягти (на уроці або поза уроком) духовного єднання, піднімаючись тим самим на вищий рівень спілкування – спілкування духовне. Зауважимо, що такий тип спілкування, як і педагогічний вплив, загалом не обмежуються тільки аудиторним часом, а тривають і поза стінами школи, у неформальних стосунках викладача й учнів. Такі педагоги зазвичай не відділяють процес навчання від процесу виховання, вони здатні захоплювати учнів своїми думками й почуттями, надихати їх своїми ідеалами й переконаннями.

Тільки так, за твердженням учених, у процесі духовного спілкування й відбувається виховання, тобто формування в підростаючої людини духовних цінностей – позитивного ставлення до життя, людей, до самої себе, уявлень про добро і зло, щастя, сенс життя. Слід відзначити, що духовні цінності здобуваються самостійно, мають особистісний характер і виробляються на основі власного переживання [11, с. 295]. Отже, цей процес є глибоко індивідуальним, відбувається під час духовного спілкування, а не при передачі в готовому вигляді знань і вмінь. У психології це твердження пояснюється тим, що духовне спілкування, засноване на співпереживанні один одному, на відміну від навчання, що адресується майже винятково до свідомості суб'єкта [24, с. 212]. Тому духовне спілкування пов'язане головним чином з підсвідомістю тієї людини, на яку має бути спрямований педагогічний вплив і «…саме завдяки підсвідомості зовнішні стосовно суб'єкта соціальні норми стають внутрішнім регулятором його поводження» [24, с. 212].

В процесі формування й розвитку такого виду спілкування предметам мистецького циклу, до якого належить і курс світової художньої культури, завжди приділялася велика увага. Це пояснюється тим, що мистецькі дисципліни передбачають вияви вільної художньої  дитячої творчості при розв’язанні завдань виховання, розширюють кругозір і заохочують дітей до свідомого розв’язання тих чи інших життєвих проблем і ситуацій. Це пов’язано з тією особливою роллю, що відіграють у житті людей образотворче мистецтво, література, музика, театр.

Таким чином, духовне спілкування  є безпосереднім знаряддям виховання й охоплює надзвичайно широкий спектр людських стосунків – дітей з батьками, педагогами, друзями, однолітками й взагалі людини з іншими людьми. Це дає підстави говорити про своєрідні види духовного спілкування, що залежать від індивідуальної ситуації і пристосовуються до конкретних умов. Особливості формування видів спілкування зумовлюється багатьма чинниками. Якщо йдеться про художньо-педагогічне спілкування, яке є своєрідним різновидом спілкування духовного, то його специфіка полягає у «…наданні реальному спілкуванню людей додаткових засобів... ілюзорного, символічного спілкування з героями художніх творів і їхніх творців» [10, с. 232].

Знати  й розуміти специфіку  такого ілюзорного спілкування необхідно, адже саме цим знаряддям доводиться користуватися педагогу в процесі викладання курсу світової художньої культури у школі. З цього приводу відомий філософ М.С. Каган у своїй книзі «Світ спілкування» справедливо зауважив: «...Мета і завдання митця – не повідомляти якісь істини читачеві, глядачеві, слухачеві й не намагатися повчати його, а зав'язувати з ним уявлюване спілкування й тим самим прилучити його до своїх цінностей  – до своїх ідеалів, прагнень, моральних принципів, політичних переконань, естетичних переживань...»[10, с. 123] Художник розкриває перед людьми свою душу як перед найближчими друзями, сповідується перед ними щиро й відверто і тим самим їх виховує. Таке морально-естетично-цивільне виховання мистецтвом і доповнює, і поглиблює, і цілеспрямовано розширює досвід особистості. Значення художнього спілкування полягає у тому, що воно робить нашими партнерами, нашими улюбленими друзями видатних представників роду людського, особливо духовно багатих і духовно сильних, особливо розумних і тонких, особливо шляхетних і людяних. Таке визначення художнього спілкування є досить точним, розуміння сутності цього явища є необхідним для тих, хто хоче опанувати секрети педагогічної майстерності.[13, с. 115].

Перш ніж розпочати  процес визначення принципів художньо-педагогічного  спілкування, необхідно виявити його учасників – «партнерів». Хто з ким буде спілкуватися на уроці художньої культури і в яких взаєминах вони будуть перебувати. Сторін, що спілкуються, повинно бути не дві, як звично було б припустити, оскільки ми звикли до того, що «…процес навчання має двосторонній характер: учитель навчає, учень навчається» [24, с. 67], а, принаймні, три: вчитель, учні, мистецтво, бо в спілкуванні «…немає відправника й одержувача повідомлень, а є співрозмовники, співучасники спільної справи» [22, с. 146]. Зв'язок між означеними трьома сторонами процесу художньо-педагогічного спілкування схематично можна подати не у вигляді однолінійної послідовності, а у вигляді трикутника, де стрілки сторін показують взаємний вплив учасників один на одного.

Розглянемо кожну із трьох пар взаємозв'язків. Учитель – мистецтво. Учитель, готуючись прийти в клас із розповіддю про який-небудь твір мистецтва, сам як читач, глядач, слухач переживає цей доробок. Випробувавши на собі його вплив, тобто, вступивши в діалог з його автором (учитель – мистецтво), він створює і проводить урок, заснований уже на його власній позиції, думках і почуттях із приводу цього конкретного твору (учитель – мистецтво). Учитель – учні. Учитель – посередник між мистецтвом й учнями, «довірена особа» мистецтва на уроці. Він, розповідаючи про який-небудь художній твір, захоплює учнів своїм ставленням до нього й тим самим впливає на них, пробуджує у них бажання самостійно звернутися до цього твору, увійти в контакт із його автором, визначити свою позицію в спілкуванні (учитель – учні). Проводячи урок, учитель бере до уваги вікові, психологічні й інші особливості учнів, визначаючи у зв'язку із цим конкретні форми, прийоми уроку, з повагою й розумінням ставиться до думок учнів, сприймає їхню думку й позицію на уроці (учитель – учні). Мистецтво – учні. Учні поринають у духовний світ твору мистецтва в процесі його сприйняття, тим самим вступають у духовний контакт із його героями або з його творцем. Мистецтво впливає на учнів, пробуджує їхні почуття й думки, викликає міркування над життям, своєю особистою позицією (мистецтво – учні). В учнів з’являється бажання й формується потреба до самостійної естетичної діяльності – до вираження своїх вражень від мистецтва, до його захисту й пропаганди, до власної художньої творчості, до утвердження краси в житті (мистецтво – учні). Визначивши взаємини сторін, що спілкуються, перейдемо безпосередньо до розгляду головних принципів організації художньо-педагогічного спілкування на уроці. У цьому разі ми будемо ґрунтуватися на твердженнях сучасної теорії діалогу й використовувати її термінологію.

Перший принцип полягає у: визнанні рівності всіх «партнерів» спілкування й унікальності кожного. Слід зауважити, що означений принцип вимагає беззастережно дотримуватись ідеї рівності настільки, на перший погляд, різних «партнерів», якими є вчитель, учні й мистецтво. Звертають на себе увагу розходження у віці й багажі знань, життєвому досвіді й творчому потенціалі, психічних та інших особливостях учнів і вчителя; різниця поглядів на мистецтво; на життя й на способи її вираження у творчості художників, що жили в далекі від нас епохи, і в наших сучасників; національні розходження. Але всі ці й багато інших розбіжностей врешті решт і становлять те, що ми називаємо унікальністю «партнерів», яку кожна зі сторін повинна визнавати й поважати в іншому, і в цьому розумінні й повазі  полягає рівність партнерів спілкування.

Рівність, котру можна  розуміти як право кожного залишатися самим собою, право на свою позицію, право бути сприйнятим у суспільстві. «Мистецтво бути іншим» – так визначив спілкування В. І. Леві, що означає необхідність розуміти іншого таким, яким він є, а для того, «…щоб зрозуміти іншого, потрібно перейнятися його значущістю, тобто вжитися в його світ» [15, с. 51]. Інакше кажучи, треба прагнути до встановлення на уроці-спілкуванні обставин взаємного інтересу, довіри й поваги, створення атмосфери взаємного єднання всіх учасників, а це буде можливим тільки в тому разі, якщо всі три «партнери» – учитель, мистецтво й учні (причому кожний з учнів) – увійдуть у духовний контакт один з одним. Спілкування на уроці мистецтва не відбудеться без дотримання поряд з першим і його другого принципу: організації дії або інакше кажучи, «події» спілкування, що здатна створити й активізувати діалогічні стосунки між трьома сторонами, що спілкуються, тобто такої «події», яка об'єднала б усіх, викликала бажання спілкуватися, сколихнула, схвилювала учителя й учнів, змусила б кожного «отримати» свою думку й викликала бажання до її виявлення. У цьому разі мистецтво як «партнер» безпосереднім чином бере участь у діалозі, являє собою джерело енергії «події» і визначає його естетичний характер. Тобто мистецтво надає матеріал для спілкування й пронизує урок своїм пафосом – пафосом конкретного твору на конкретному уроці, провокуючи виникнення естетичних стосунків, що утворюються лише за умови залучення учнів до естетичної діяльності.

Третім принципом художньо-педагогічного  спілкування назвемо активізацію  співпереживання на уроці. Співпереживання, співчуття, співучасть, як стверджують педагоги й психологи є важливими психологічними механізмами спілкування. Почуття, емоційний відгук на переживання іншої людини здатні продемонструвати, наскільки одна людина є цінною і значущою для іншої, якою мірою вона змогла перейнятися  її турботами й переживаннями, сприйняти відмінну від власної світоглядну позицію – без цього спілкування відбутися не може. Звичайно, викладач при цьому потрібен пам'ятати, що переживання й співчуття невіддільні від розуміння й становлять із ним єдине ціле. Відзначимо надзвичайну важливість цього принципу, тому що ми організовуємо спілкування з таким «партнером», як мистецтво, прагнемо до розвитку в дітей такої виду діяльності, як естетична – адже переживання перебувають у самій природі ціннісного пізнання світу.

Четвертим принципом  художньо-педагогічного спілкування  на уроці мистецтва є втілення своїх позицій і переконань кожною зі сторін, що спілкуються. Обґрунтовуючи це твердження, можна уточнити, що логічні й предметно-значеннєві зв’язки, щоб стати діалогічними, повинні втілитися, тобто увійти в іншу сферу буття: стати словом, тобто висловлюванням, і одержати автора, тобто творця цього висловлювання, чию позицію воно виражає. На уроці обов'язково «висловлюється» мистецтво – який-небудь твір літератури, музики, образотворчого мистецтва, пронизуючи урок особистісним ставленням композитора, письменника або художника до зображуваного у творі життя. Висловлюванням учителя є сам створений ним урок, у якому розкрита його власна позиція. Висловлювання учнів (вони можуть висловлюватися в різних формах, не обов’язково в словесній) тією самою мірою повинні підкорятися законам діалогічного спілкування – у кожного з них повинна сформуватися власна думка.

Розділ 2.

Шляхи естетичного виховання старшокласників засобами мистецтва

2.1. Педагогічні засоби в естетичному вихованні старшокласників

Завданням естетичного  виховання є не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих музичних творів, а  й організація людських почуттів, духовного росту особистості, регуляція і корекція поведінки. До критеріїв естетичної вихованості студентів відносять: широту естетичних інтересів, у тому числі – у сфері мистецтва; здатність визначати роль твору мистецтва в ситуації діалогу культур; наявність відповідної системи естетичних ціннісних орієнтацій (у тому числі й у мистецтві); уміння адекватно оцінювати художній твір; здатність розуміти естетичні особливості слова в різних його контекстах (проявах); навички використовувати естетичне знання в самостійній художньо-творчій діяльності; уміння репрезентувати смислові й художні особливості твору мистецтва відповідно до кращих зразків.

Дотримуючись ідеалів  художньої культури у процесі  її сприймання людина змінює світоглядні  позиції, підвищує інтелектуальний  рівень і формує свій власний характер. При цьому культура стає внутрішнім світом особистості, її власним змістом, збагачується індивідуальний досвід художньо-образного бачення, набувають культурно-естетичної форми почуття, смаки, потреби. Сьогодні одним із перспективних напрямків виховання естетичної культури старшокласників є створення інтегрованого курсу, який характеризується не механічним об’єднанням змісту предметів гуманітарно-естетичного циклу, а орієнтацією на загальні закони розвитку видів мистецтва та функціонуючі між ними зв’язки в межах певного культурно-історичного регіону і всього світового культурного простору. Викладання цього курсу має відбуватись на основі нових підходів до навчання й виховання, спрямованих на розвиток особистості з урахуванням її індивідуальних особливостей. Для покращення становища необхідно, перш за все, збільшити кількість годин на вивчення естетично значущих предметів у школі, поставивши головною метою формування естетичних смаків, методично забезпечити цей процес.