Ідеал людяності і цінність людського життя

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1  ВИТОКИ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ

     1.1  Ідеал  людини в античності

1.2  Розуміння людини  та її меж  в епоху середньовіччя

1.3  Феномен доби  відродження: людина призначена  для щастя 

на землі

1.4  Аспекти ідеальної  людини Нового часу

РОЗДІЛ 2  ЦІННОСТІ – ОСНОВА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

2.1 Сутність та класифікація  цінностей 

2.2  Світоглядний характер  цінностей

2.3  Зміст загальнолюдських  цінностей

РОЗДІЛ 3  ІДЕАЛ ЛЮДЯНОСТІ ТА ГУМАНІЗМУ

3.1 Гуманізм і його роль у розвитку особистості і суспільства

3.2  Людина – пріоритет у формуванні ідеалу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Людське життя є  найвищою цінністю  у сучасному світі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне. «Самоціль людського життя можна назвати ідеалом… відповідь на питання: якою повинна бути людина, життя котрої розгортається відповідно до ідеалу людяності? -  потребує осмислення питання: що собою становить людина, які її можливості, яке місце вона посідає в світі?» [2, с. 17]. Людина, сама по собі, на протязі  декількох десятків століть є предметом вивчення  дослідників . Але і до тепер вона зберігає в собі загадку. В усі часи  самими актуальними були питання: якою повинна бути людина? Що вважати ідеалом людини?  Чи можна досягнути ідеалу в реальному житті? 

Актуальність обраної проблеми полягає у тому, що в сучасній культурі з глобальними змінами у суспільстві набули поширення гуманістичні  принципи і ідеали. Сутність сучасного гуманізму полягає в його універсальності: він адресується кожній людині, проголошує право кожного на життя, добробут, свободу.

Дослідження ґрунтується  на фундаментальних ідеях  теоретиків світової та української історико-філософської науки, працях сучасних вітчизняних  науковців, які висвітлюють питання, пов’язані з аналізом проблеми людини, цінністю людського буття: В.П.Андрущенко, В.Ф.Асмус, А.Т.Бакрадзе, Н.А.Бердяєв, І.В.Бичко, В.С.Горський, Л.В.Губерський, А.Ф.Замалеев, В.А.Зоц,  М.Т.Иовчук., А.Ф.Лосев, Т.И.Ойзерман, Г.Сковорода, В.Чалоян, Г.К.Честертон,  И.Фролов; вітчизняних учених, де досліджувались філософські засади гуманізації; В.С.Горський, Р.О.Додонов, В.М.Зуєв, В.Г.Кремень,  В.Д.Литвинов, І.В.Родигіна; особливості гуманізації політичного процесу в Україні: Й.М.Гах,  М.М. Черенков;

Об'єкт дослідження: культурні процеси в сучасному суспільстві.

Предмет дослідження: цінності, як основа людського буття та ідеал як форми функціонування цінностей.

Мета  даної роботи: оцінити розвиток «кожного епохально значущого ідеалу людяності» [2, с. 18], виокремленого в історії європейської цивілізації, описати природу цінностей, ієрархію цінностей буття людини, її творчої активності та формування ідеалів сьогодення.

Для розв’язання поставлених завдань спрямовані такі аспекти роботи:

1 Витоки філософського осмислення людини.

2 Цінності – основа  людського буття.

3 Людина – пріоритет у формуванні ідеалу.

 

 

РОЗДІЛ 1

ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО  ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ

 

1.1 Ідеал людини в античності

 

Інтерес античних філософів  до людини з’явився не одразу. У Стародавніх греків, ще не було сформовано усвідомлення особистості. Доки людина жила у світі міфології, то не поставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життя людини універсальному закону. В той час, коли родова мораль перестала задовольняти потреби розвинутого суспільства, починає набувати  ваги світоглядна проблема моральної відповідальності людини, проблема моральної істини. Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм -  накладання земних відносин на всю природу. «Ми, що живемо у період крайнього розвитку розумової цивілізації, — застерігає О. Лосєв, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлений і вічно рухливий» [20, с. 12].

Образ людини доби античності накладається на природу і космос,  і змінює їх. В образах богів  Олімпу воєдино зливається людське  і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Лосєв О. зазначає: «Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть». [20, с. 13].

І водночас антична філософія  повстає проти міфології, бажаючи символізувати і раціонально змінити її. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон буття.

Так мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами. Було б помилковим говорити проте, що „досократики” ототожнювали природу і людину, тіло і душу, матеріальне та ідеальне і не виділяли людини з навколишнього природного середовища. Це єдність макро- і мікрокосмосу.

Довгий час в центрі уваги філософів  знаходився космос. Лише софістам вдалося  зсунути вісь філософських досліджень з космосу  на людину. Кредо софістів висловив Протагор, який заявив, що «людина є мірою всіх речей».

Завдяки зосередженості софістами свої поглядів на людині, стало можливим подальше вивчення  проблеми людини. Такий стан речей безперечно мав великий вплив на Сократа. Саме його вважають основоположником філософії людини. Він, як і Парменід свого часу, звертається до розуму. Але до розуму не взагалі, а до розуму кожної людини. Унікальність за Сократом, базувалась на тому, що людині (і тільки людині) притаманний розум [32, с. 10]. «Пізнай самого себе» - це  стало головним принципом його філософії. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етично-пізнавальної сфери людського життя та діяльності. Він вважав, що людина більше всього потребувала пізнання себе і своїх вчинків, мети своєї діяльності, усвідомленні добра і зла, прекрасного і ганебного, що вчинки людини визначаються ступенем її обізнаності.

Сократ закликав людей  до самопізнання, але його сподівання на здатність людей самосвідомо контролювати свої моральні засади не виправдались. Моралістичних проповідей виявилось замало, щоб навернути людей до пошуку морального ідеалу. Потрібен був конкретний, зрозумілий, близький до розуміння звичайного рівня людини моральний взірець.

  Безрезультатність спроб Сократа знайти етичні пояснення мінливості речей спричинила появу вчення Платона, згідно з яким доводилось існування незмінного надчуттєвого світу ідей. Істина, добре і прекрасне, пошуком яких був зайнятий Сократ, мали згідно бачення Платона ідеальний, тобто самототожний, незмінний і нероздільний характер. Проект ідеальної держави викладено в його творі «Держава», і в тісному зв’язку з ним знаходиться і ідеал людини. Для Платона ідеальний устрій – це той, де кожний громадянин ототожнюється своїми інтересами із суспільним цілим та не постає як окрема особистість. Ця особистість не претендує на індивідуальну самоцінність та повну автономію у своїх вчинках.

Ідеалістична спрямованість вчення Платона набула всебічного розвитку в античній і наступній західній філософії, яка пронизує усе Середньовіччя, епоху Відродження і доходить до нашого часу. Проте один з учнів Платона поставив під сумнів його вихідний принцип. Цим учнем був Аристотель, який багато взяв від свого учителя. Проте свою філософську діяльність Аристотель  починає з того, що розмежовується з платонівським вченням про ідеї. Ідеал людини за Аристотелем заключається перш за все в доброчесності, яка має два види: інтелектуальний та етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - завдяки звичці. Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі діяльності. Для етики пагубну дію спричиняли крайнощі: недостатність та надлишок [1, с. 305]. Що ж в розумінні Аристотеля  є «серединою»?  - це «нічого занадто». Загальний мотив - знайти серединну лінію поведінки. Арістотель намагався не зводити людину, її сутність до крайнощів (частинка космосу, егоцентризм), а розвивати філософську систему змістовно та універсально. По суті справи, Аристотель був першим теоретичним філософом античності, та й взагалі Заходу. Його філософія мала колосальний вплив на всю теоретичну філософію Заходу — від Середньовіччя до наших днів. Аристотель завершує класичну античну філософію. Наступний етап її розвитку визначають як філософію епохи еллінізму. Для філософів епохи еллінізму саме розум виступає межею людини. Зокрема, Епікур у відповідності до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувалася у елліністичний період, великого значення надавав етичному ученню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі. Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду [31, с. 65]. Саме в це час відбувається певний відхід від суто антропоцентричного спрямування філософської думки, на зміну якому приходять его- та соціоцентризм.

Виходячи з вище викладеного, можна зробити висновок, що ідеалом  людини в Античності була особистість  наділена доброчесностями. І хоча кожний із філософів виділяв свої доброчесності (Сократ: помірність, хоробрість та справедливість; Платон: мудрість, мужність, справедливість; Аристотель: «середини» інтелектуальних та моральних доброчестей, всі вони являли собою сукупність військових якостей та громадських  гідностей). Доброчесність не дається людині від народження, її можна  досягти за допомогою самовдосконалення. Людина здатна не лише існувати, підкоряючись природі, а й жити і творити, виявляючи власну індивідуальність

Людина як тілесно-духовна  істота - це взагалі центр всієї  грецької культури, особливо періоду  класики. Для грецьких істориків, скульпторів архітекторів, нарешті філософів, людина, її образ слугували свого роду „початком відліку”, коли йшлося про мудрість, красу і інші форми досконалості.

Таким чином, дослідження витоків доби Античності дає змогу визначити орієнтири подальшого розвитку, сформувати систему цінностей, утвердити в суспільній свідомості принципи, згідно з якими саме людина є своєрідним центром, навколо якого і для якого відбуваються всі процеси.

 

1.2 Розуміння людини та її меж  в епоху середньовіччя

 

Період античності мав великий вплив на подальший розвиток поглядів на проблему цінності людського життя. Проте античність прожила свій час - світ «стомився» від поклоніння Природі і  потребував «нової життєвої енергії». Виникає необхідність появи принципово нового бачення, яке повинно було дати людині розуміння нового світу і відкрити для неї нову еру. Таким і стало християнство.  «Християнство прийшло у світ, — пише Г. Честертон, — щоб зцілити його... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською...» [34, с. 27 – 28].

Так визрів феномен Середніх віків, який, займає довгий відрізок  в історії Європи  від розпаду  Римської імперії (V ст.) до епохи Відродження (ХІV-ХV ст.). Епоха Середньовіччя засвідчила великий пріоритет релігійно-церковних цінностей. Все суспільне життя і діяльність узгоджувалися з релігійними цінностями і підпорядковувалися їм. Філософія, яка склалася в цей період  мала два основних джерела свого формування. Перша з них  -  давньогрецька філософія, в її платонівській та арістотелевській традиціях. Друге джерело – Біблія, яка навернула філософію  до християнства. Це є поясненням того, що  в добу Середньовіччя мислителі намагалася з позицій християнської теології тлумачити твори філософів античності.

Суттєва відмінність  людини від усього тваринного світу  в середньовічному світогляді вбачалася  в духовності. За цим критерієм  зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина — творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.

Відбувається також  зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов'язано з  загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків. Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти. В епоху Середньовіччя приборкання плоті вважалось вищою доброчинністю, а ідеалом людини виступали монахи і аскети, які добровільно відмовлялися від мирським благ з метою випробування душі, та ні на хвилину не забували про Бога.

Одним з найбільш видатних філософів та теологів початку Середньовіччя (періоду патристики), які розглядали феномен людини, є Аврелій Августин якого звали Блаженним (354- 430 рр.). Саме його твори, на думку дослідників, надзвичайно сильно вплинули на погляди мислителів середньовічної схоластики. Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини, її волі, розуму та свободи вибору.

Августин стверджує, що людина не просто "раба божа", вона — особистість, що пов'язана з  Богом. Визнання Августином будь-якої людини особистістю (навіть раба, дитини) є прогресивним досягненням його поглядів. Вперше було чітко і зрозуміло сказано про унікальність, цінність і волю будь-якої особистості, її відповідальність за свої дії.

Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221 - 1274 pp.). У своїх працях він широко використовував аргументи Арістотеля та намагався їх адаптувати для тогочасної теології.

Центральною в філософії  Фоми Аквінського є категорія  буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це — реальне  буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом. Бог — кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея — підкорення істини розуму істині одкровення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях — це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях — шлях розуму, науки. Мислитель наголошує про те, що людина має свободу вибору. З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.