Ідеал людяності і цінність людського життя

Н.Бердяєв зазначає, що християнський світ висунув ідеал святої, тобто цілісно перетвореної людини.  Святість -  є вершиною  досягнення нової духовної людини.  Окрім того, християнство створило ідеал лицаря, висунуло образ лицарської шляхетності, вірності, жертовного служіння  своїй вірі та своїй ідеї. Взагалі, ідеал лицаря сприяв появі людського типу в християнську епоху історії [6, с. 210]. В лицарській системі цінностей центральне місце займав такий лицарський ідеал, як доблесть. Під доблестю лицар розумів сміливість, яка доходить до нерозсудливості, постійний пошук небезпек і презирства до смерті. Ідеалом лицарства були такі люди, як  Ричард Левине Серце. Лицарський культ Прекрасної Дами мав, певною мірою джерело в християнстві, а саме в поклонінн Діві Марії. Лицарству в християнстві найбільш близький і зрозумілий був військовий аспект. Найбільш повним збігом лицарського і християнського ідеалів були військово чернечі ордени, що виникли під час Хрестових походів.

Змальовуючи основні  позиції середньовічних європейський філософів, ми не можемо обійти увагою філософські думки вітчизняних мислителів. Дослідники вважають, що у добу середньовіччя триває становлення філософської думки Київської Русі. Основними діячами цієї епохи називають Іларіона Київського, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Екзарха, Ніла Сінайського, Кирила Туровського, Климента Смолятича, Феодосія Печерського [14, с. 176].

Що стосується філософських поглядів на людину епохи середньовіччя, то їх пронизує дуалізм: середньовічні філософи, подібно до античних мислителів, вважали, що людина складається з душі та смертного тіла - божественної та земної, сакральної та гріховної складових. Слід також відзначити, що поняття людської особистості в цю добу перебуває на початковій стадії формування і лише у творах представників пізньої схоластики набуває більшої конкретизації: під особистістю починають розуміти душу конкретної людини, яка обумовлює її розумові здібності, моральність та вольові якості.

Н.Бердяєв дуже влучно зауважує, що традиційне християнське вчення не розкрило творчої природи людини, воно було подавлене  усвідомленням гріха… вічні елементи святості і рицарства повинні бути доповнені новим елементом, в якому людина повинна розкритися у всіх своїх потенціях, - елементом творчості [6, с. 311, 211].

      1.3 Феномен доби відродження: людина призначена для щастя на    землі

Класичні ідеали людини середньовіччя – аскета-ченця  чи рицаря-воїна – заступає новий  ідеал яскравої, сильної особистості, котра прагнучи досягти щастя  на землі, розвиває й стверджує творчі здібності своєї активної натури. Ці риси були притаманні гуманістам як представникам нового типу людей. Серед них були люди різних професій і положення в суспільстві, але їх об’єднує одне – віра, що людина призначена для щастя на землі. Так знаменує свій початок нова доба, яка усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення. Звідси бере початок і, власне, назва «Ренесанс» або «Відродження».

Епоха Відродження - це наступний  історичний етап розвитку європейської філософії. На думку багатьох сучасних  вітчизняних дослідників, В.Горського, В.Гусєва, І.Бичко, наука цієї доби спирається на філософію Середніх віків і певною мірою є її продовженням. Разом з цим, головною і відмінною рисою мислителів цієї епохи є свідомий відхід від теологічного тлумачення творів античних філософів.  Вони наново здійснювали переклад творів, але більшою мірою погляди зосереджувалися на дослідженні проблеми людини, цінності  особистості та її ідеалі. До філософів цієї доби (XIV - XVI ст.), які починали опікуватися проблемою сутності людини, її ідеалами та цінністю людського життя, відносять Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарку, Піко делла Мірандолу. Проте найбільш розгорнутий аналіз цієї проблематики зустрічаємо у працях таких видатних мислителів Ренесансу, як Микола Кузанський, Еразм Роттердамський, Нікколо Мак'явеллі, Томас Мор та Мішель Монтень. Будь-яка звичайна людина, за Кузанським, є недосконалою – до досконалості наближаються лише персоналії християнських святих, а безумовно досконалим і довершеним є лише Ісус Христос [17, с. 119, 121 - 125]. У людині вчений виділяв такі складові (рівні): органічне життя, почуттєве тваринне життя, духовне розуміння та свідомість, причому у праці "Про розум" філософ говорив, головною відзнакою людей є ступінь їх розумовості, тобто інтелекту [17, с. 190 - 194].

Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.), як і Кузанський, був богословом, але критикував погляди середньовічних схоластів. У праці "Зброя християнського воїна" філософ викладав власне тлумачення людини та особистості. Людина, на його думку, є "дивною твариною", яка складається з тіла  - нерозумної та порочної плоті та душі (anima), головною складовою якої є розум [13, с. 111]. При цьому мислитель вважав, що кожна людина характеризується індивідуальністю, якою її наділяє Бог. Як і попередні вчені, Еразм з Роттердаму вважав головною метою людини самовдосконалення та доброчесну поведінку, яка є результатом перемоги душі над плотськими жаданнями та прагненнями. При цьому верхом доброчесності вчений вважав покірливе та скромне життя, яке узгоджується з заповідями Христа.

Мішель де Монтень (1533-1592 рр.) також був одним з найвидатніших філософів Ренесансу. Мислитель був в числі тих, хто опікувалися проблематикою людини та особистості. Переглядаючи погляди античних мислителів і, зокрема, Платона, Монтень погоджувався з ними і вважав, що людина є складним поєднанням душі та тіла. Подібно до більшості гуманістів пізнього Відродження, вчений відходив від строгого теологічного тлумачення душі і розумів її як поєднання психічних властивостей, емоційних станів, внутрішнього світу та індивідуальності [23]. Іншими словами, у творах Монтеня філософське поняття "особистість" набуває подальшого розвитку, при цьому мислитель розглядав названий феномен у якості динамічної системи якостей, що залежать переважно від свідомості та виховання. Ми можемо також бачити, що людина за Монтенем є цілком вільною індивідуальністю, яка є єдиною причиною і керівником власного щасливого існування [ 23].

У вітчизняній філософській думці, яка є невід'ємною складовою  європейської, також відбувається еволюція. У XIV-XVI столітті у Київській Русі починають поширюватися так звані "єресі", тобто релігійні вільнодумства. Як відмічають дослідники, основними її носіями були – Матвій Башкін, Феодосій Косий, Сімеон Полоцький, Андрій Білобоцький та Єпіфаній Славинецький [10; 14]. Ці мислителі ставили під сумнів та оспорювали ряд християнських постулатів – зокрема розглядами Христа та Богоматір як звичайних людей. Натомість вони наполягали на відділенні філософії ("любомудрія") від теології і перетворенні її на інструмент просвіти людей, навчання мудрості та виправлення вдачі [10; 14].

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо бачити, що філософи-гуманісти, як правило, не посягали на основи релігійності, але разом з цим висували на перший план проблему людини, так би мовити «повернулись обличчям до людини». Людська особистість, аналіз причин її індивідуальності стають в цей час провідними філософськими темами. Зрештою людина виступає як привілейоване створіння у світобудові.  В людині гуманісти вбачали найвищу цінність і мету буття. А.Лосєв, у праці «Естетика Відродження», наводить вислів Моньє, який вважає, що життя – це щось таємниче, яке у середні віки попиралось, тепер б’є  ключем, входить у повну силу, розквітає та дає плоди. [21, с. 243]. Ідеї гуманістів підготували підґрунтя для подальшого розвитку людини, розуміння її сутності та призначення.

1.4 Аспекти ідеальної людини Нового часу

Творчість видатних діячів Ренесансу позитивно вплинула на подальший розвиток європейського  раціонального мислення, зокрема філософії просвітництва, яке закріпило та розвинуло гуманістичну традицію Відродження.  Чудовою відповіддю на запитання «Що таке просвітництво? є слова Канта: «Просвітництво – це вихід людини з неповнолітнього віку».

До філософів цього  часу, які приділяли особливу увагу сутності людини та особистості, належать англійські мислителі Бекон, Гоббс, Локк, а також французькі філософи-просвітителі Декарт, Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Гельвецій та Гольбах. Розглянемо нижче основні моменти поглядів, тих мислителів, з якими автор, на момент написання  роботи, знайомий в межах вивчення програмного матеріалу.

Англійський мислитель  Френсіс Бекон (Франциск Бекон Веруламський) (1561-1626 рр.) є, на думку сучасних науковців, одним з основоположників нового, матеріалістичного, світогляду [15, с. 161]. Його філософські погляди характеризуються майже повним відривом від вірувань у залежність людини від надприродних сил.

У своїх головних творах "Новий Органон", "Про переваги та умноження наук", "Нова Атлантида", "Досліди та повчання моральнісні та політичні" філософ не ідеалізував людину, не вважав її ідеалом та вінцем творіння, а тлумачив як особливий вид живих істот. Свідомо не зупиняючись на детальному аналізові моральнісних чеснот та їх численних видів, Бекон, насамперед намагався визначити провідні ознаки моральнісної поведінки і зрештою прийшов до висновку, що такими є, насамперед, примат загального блага над благом індивідуальним і діяльного життя над споглядальним [3; 4; 5]. Бекона прийнято вважати одним з «піонерів» розробки так званої "природної" моралі. У своїх працях він аналізував етику без посилань на християнські уявлення. Мислитель, розвиваючи погляди філософів Ренесансу, вважав, що на становлення індивідуальності та моральності визначним чином впливає рівень освіти, виховання та місце проживання.

Мету життя людини мислитель бачив у звільненні від впливу "ідолів"  - при  цьому він вважав, що неможливо  повністю позбутися лише впливу "ідолів роду" і саме тому людина є обмеженою  у досягненні істини. Основним інструментом такого звільнення та нівелювання Бекон називав освіту, яка знищує варварство, легковажність, несерйозність, пихатість і тим самим підвищує моральність людини [3, с. 127 – 128]. Вчений наголошував, що розум людини не повинен залишатися у спокої, а самовдосконалюватися та вміти спрямовувати волю людини.

Іншим видатним філософом  цього часу є французький мислитель  Рене Декарт (Картезій) (1596-1650 рр.), який феномени людини та особистості прагнув тлумачити у ідеалістичному ракурсі.

Розглядаючи поведінку людини, Декарт висловлював думку, що особливо важливою спадковою ознакою душі є совість, роль якої полягає у моральнісній регуляції поведінки. Прислухаючись до совісті та слідуючи її настановам, людина тим самим виявляє доброчесну поведінку. Саме сильні пристрасті є, за Декартом, головною причиною не доброчесної поведінки. Вчений називає безліч їх видів – страх, злість, пихатість, хтивість тощо, але разом з цим наголошує, що розум та воля цілком у спромозі контролювати їх, не даючи хвилювати душу [12].

Аналізуючи думки тогочасних мислителів Європи, ми не можемо не назвати  імена видатних вітчизняних мислителів, які у XVII – XVIIІ ст. творили в стінах Києво-Могилянської академії. Зокрема це були визначні філософи та церковні діячі: Феофан (Теофан) Прокопович, Петро Могила, Касіян Сакович, Григорій Сковорода. Підґрунтям тлумачення людини, яке висловлювали вітчизняні мислителі була філософська спадщина Платона, Арістотеля, Томи Аквінського, Миколи Кузанського.

Особливу увагу проблемі людини приділяв Григорій Савович Сковорода. Його погляди були близькі до поглядів тогочасних європейських просвітителів. Він проголошував головним завданням філософії пізнання людиною своєї людської природи [27, с. 150-158].

Ідеал по-справжньому  людського, належного способу життя, філософ намагався тлумачити на основі символічної інтерпретації Біблії. При цьому істинною "людиною в людині" він вважав її духовну сутність, яка є суб'єктом добра – на відміну від тіла, яке є джерелом плотських жадань [27, с. 151 – 162].

Людина у Г.Сковороди  наділена внутрішньою ідеальною духовною природою і перекликається з теорією «вроджений ідей» Платона. Своїми творами Г.Сковорода  збагатив європейську філософію.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що просвітителі наблизились до інтересів людини, поставили її в центр Всесвіту. Вони значно збагатили та розширили розуміння поняття "особистість", справедливо включаючи до її ознак не тільки індивідуальні якості внутрішнього світу (душі) людини, але й певний рівень її суспільної корисності. При цьому мислителями наголошувалося, що цей рівень і, отже, ступінь зрілості особистості залежить головним чином, від її моральності та розумності які, у свою чергу, є похідними від досконалості політичного правління у державі.  Культура  Нового Часу відобразила ті суперечливі процеси, що відбувались в суспільній думці тих часів при переході до нового погляду у поясненні людини, її цінностей та ідеалів.

РОЗДІЛ 2

ЦІННОСТІ – ОСНОВА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

2.1 Сутність та класифікація цінностей

Цінності - це те, що особливо важливо для людини. Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. В попередньому розділі автор торкнувся історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.  Хоча їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від розуміння в сучасному інформаційному суспільстві

У навколишньої дійсності  мало явищ, байдужих для людей, явищ, до яких вони не висловлюють ніякого ціннісного ставлення. Тому цінностей так само багато, як явищ природи, суспільства, людських вчинків і почуттів. Однак це справедливо, якщо ми маємо на увазі не окрему людину, а все людство. У окремої ж людини діапазон цінностей, тобто цікаве для нього явище, може бути і дуже вузьким, обмеженим. Обмеженість особистості виражається в обмеженості характеру її життєвих цінностей, життєвих інтересів.

Різноманіття цінностей, що існують у суспільстві, обумовлює необхідність певної класифікації.

Єдиного підходу до вирішення  проблеми класифікації цінностей в  аксіології немає. Автору імпонує точка зору на класифікацію цінностей за такими підставами: за сферами суспільного життя; за суб'єктами, або носіями цінностей; за роллю цінностей в житті суспільства.

Відповідно з основними  сферами суспільного життя, зазвичай, розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Матеріальні цінності - це засоби праці і речі безпосереднього  споживання. До природних цінностей  відносяться природні блага, укладені в природних багатствах. А до предметних цінностей - предмети матеріального світу, створені в результаті людської праці, а також предмети культурної спадщини минулого.

Соціально-політичні цінності - це ціннісне значення соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. До соціально-політичних цінностей, як правило, відносять соціальне благо, а також прогресивне значення історичних подій, що сприяють процвітанню суспільства, зміцненню миру і співпраці між народами і т. д.

Духовними цінностями прийнято вважати  цінності науки, моралі, мистецтва, філософії, права і т. д.

При всій  своїй відмінності  матеріальні, соціально-політичні та духовні цінності тісно взаємопов'язані, і в кожному з видів є  аспект іншого виду цінностей. Більше того, є цінності, які можна віднести і до матеріальних, і до соціально-політичних, і до духовних. Це перш за все цінності, що мають загальнолюдську значущість. Серед таких - життя, здоров'я, свобода і т. п.