Особливості діяльності інвестиційних фондів на міжнародному інвестиційному ринку

 Загальні збори засновників  скликаються не рідше одного  разу на рік, а також на  вимогу депозитарію, спостережної  ради, інвестиційного керуючого  або учасників інвестиційного  фонду, що є власниками не  менш як 10 відсотків випущених  інвестиційних сертифікатів.

З метою контролю за діяльністю інвестиційного керуючого та захисту  інтересів учасників створюється  спостережна рада, не менш як 60 відсотків  членів якої повинні бути неафілійованими  особами. Членами спостережної ради можуть обиратися також особи, які  не є учасниками інвестиційного фонду.

Рішення спостережної ради приймаються двома третинами  голосів від загальної кількості  її членів. Члени спостережної ради мають право бути присутніми на загальних  зборах засновників, отримувати довідки  про діяльність інвестиційного фонду  та про умови виконання депозитарієм депозитного договору. Внесення змін і доповнень до інвестиційної  декларації та договору з інвестиційним  керуючим повинно бути погоджено  із спостережною радою. Загальні збори  засновників зобов'язані відкликати або переобрати члена спостережної ради у разі, коли письмову вимогу про  це подали учасники, які є власниками не менш як одного відсотка інвестиційних  сертифікатів.

 Член спостережної  ради інвестиційного фонду не  може одночасно бути членом  спостережної ради іншого інвестиційного  фонду[4, c. 11-14].

1.2. Типи інвестиційних фондів та основи функціонування інвестиційних фондів

Розрізняють два типи інвестиційних  фондів, а саме: закриті та відкриті. Їхні особливості відбито в додатку  В. Інвестиційні фонди відкритого типу (взаємні, або відкриті, фонди) постійно пропонують свої акції на ринку із зобов'язанням їх викупити за ціною, що визначається виходячи з ринкової вартості чистих активів фонду, які припадають на одну акцію. Відкритий фонд завжди готовий продати нові акції на ринку або викупити їх за вимогою власників акцій за ціною, що встановлюється щодня при закритті ринку і розраховується за формулою

Р = Чисті активи фонду : Кількість  розміщених акцій.

Чисті активи фонду обчислюють як різницю між поточною ринковою вартістю активів та зобов'язаннями фонду. Фактично чисті активи є різницею між ринковою вартістю портфеля цінних паперів, що становить до 90% вартості всіх активів фонду, і зобов'язаннями фонду.

Ринкова вартість портфеля визначається досить просто, якщо цінні  папери, що входять до портфеля, котируються  на ринку. В цьому разі ціна продажу  акцій фонду встановлюється щодня  за результатами торгів на організованих  ринках. Спочатку визначається сумарна  ринкова вартість усіх паперів, що входять  до портфеля, а після цього вартість чистих активів фонду та ціна акції.

У більшості випадків реальна  ціна продажу акцій фонду відрізняється  від ціни на деяку комісію. Комісійні  фонду коливаються від 1% процента для значних обсягів продажу  акцій до 8% — для незначних  обсягів. При цьому одні фонди  беруть комісійні при продажу  своїх акцій, інші — при їх викупі. Комісійні при викупі, як правило, становлять 3—6%. Якщо акції розміщуються на ринку за ціною чистих активів, відповідні фонди називають фондами  без навантаження. Фонди, що пропонують свої акції за ціною вищою від  обчисленої частки чистих активів, називають  фондами з навантаженням [10].

Фонди, що розміщують акції  на ринку без допомоги посередників, переважно продають їх за ціною чистих активів і є фондами без  навантаження. Фонди, що розміщують акції  на ринку через посередників, продають акції за ціною, яка перевищує  вартість чистих активів, тобто є  фондами з навантаженням. Як правило, навантаження, що є нагородою посередника, становить 3,5—8,5% ціни акції. Фонд вважається фондом з низьким навантаженням, якщо комісійні становлять близько 3%.

Більша частина взаємних фондів постійно розміщує на ринку  нові випуски акцій, здійснюючи відкриту капіталізацію фонду і збільшуючи свої активи та пасиви.

Акції відкритих фондів завжди користуються попитом у інвесторів і є високоліквідними цінними  паперами. Самі відкриті фонди є  більш популярними інститутами  спільного інвестування, ніж закриті  фонди чи трасти.

Інвестиційні фонди закритого  типу емітують фіксовану кількість  невикупних акцій і розміщують їх серед інвесторів. Такі фонди переважно  створюються на визначений термін. Вони емітують і розміщують акції  на ринку як будь-яка корпорація і, як правило, не викупляють акції до закінчення терміну свого існування. Фонди закритого типу дуже рідко  використовують випуск боргових цінних паперів для залучення коштів.

Протягом терміну існування  акції закритого фонду можуть перебувати у вільному обігу на біржовому  чи позабіржовому ринках, як акції  інших корпорацій. Ринкова ціна акцій  визначається виходячи з попиту і  пропозиції на них. На відміну від  акцій відкритого фонду акції  закритого фонду пропонуються як за ціною, вищою від вартості чистих активів, так і за ціною, нижчою від  них. У разі, коли продаж здійснюється за ціною, нижчою від вартості чистих активів, кажуть, що акції фонду продаються з дисконтом, а якщо ціна перевищує  вартість чистих активів, — з премією. На ціну акцій впливають їх ліквідність, прибутковість, перспективи розвитку фонду, якість роботи менеджерів і фінансових консультантів фонду [15].

При публічному розміщенні акції закритого фонду переважно  розміщуються за ціною, що перевищує  вартість чистих активів. На вторинному ринку вони досить часто продаються за ціною нижчою від вартості чистих активів. Результати котирування акцій  закритих фондів у США публікуються щодня за результатами торгів, а  вартість чистих активів — щотижня.

Часто дохід за портфелем  цінних паперів фонду реінвестується в купівлю нових цінних паперів  і оформляється у вигляді нових  акцій. Якщо нові акції не оформляються, збільшення активів за рахунок придбання  нових цінних паперів приводить до підвищення вартості чистих активів фонду, які припадають на одну акцію. В цьому разі дохід, що сплачується компанією власникам акцій, є сумою двох складових — початкового дивідендного доходу та реалізованого доходу від приросту капіталу.

Закриті фонди менш популярні, ніж відкриті. Значною мірою це обумовлено специфікою функціонування та державним регулюванням їх діяльності. Так, дозвіл вкладати кошти в досить надійні та прибуткові активи або  здійснювати інвестування коштів на міжнародному ринку можуть робити акції  закритих фондів більш привабливими для інвесторів [7].

Інвестиційні трасти —  це компанії, які створюються на визначений термін, формують портфель із певного виду цінних паперів і, як правило, не змінюють його структуру  протягом усього терміну існування  трасту. Більшість інвестиційних  трастів формують свій портфель із цінних паперів з фіксованим доходом, переважно з облігацій. Термін існування  трастів може коливатись у значних  межах — від 6 міс. до 20 років, залежно  від терміну обігу цінних паперів, що є в портфелі трасту. Як правило, трасти не мають зобов'язань, тому їх чисті активи визначаються ринковою вартістю портфеля.

Інвестиційні трасти подібні  до фондів закритого типу тим, що емітують фіксовану кількість акцій. Однак  обсяги коштів, які залучають інвестиційні трасти, менші за обсяг коштів, якими  оперують фонди відкритого чи закритого  типу.

На відміну від фондів трасти не здійснюють активної торгівлі своїми цінними паперами й активного  управління портфелем, тому, як правило, не мають ради директорів і керуючого  портфелем.

Засновниками (спонсорами) інвестиційних  трастів часто виступають брокерські фірми або фірми — андерайтери  облігацій. Засновник інвестує кошти  в пакет цінних паперів і передає  його в управління довіреній особі  — банку або іншому фінансовому  посереднику. Після цього траст  випускає свої акції, які часто називають  сертифікатами, що погашаються. Такі сертифікати  розміщуються серед інвесторів і  дають останнім право власності  на цінні папери, що знаходяться у довіреної особи, пропорційно до їх частки участі в трасті.

Вторинний ринок сертифікатів дуже обмежений. У разі потреби сертифікати  можуть викуплятись трастом за рахунок  продажу облігацій, що знаходяться  в інвестиційному портфелі трасту або  для подальшого перепродажу іншим  інвесторам. Усі доходи, що отримуються  за цінними паперами довіреною особою, як і їхня номінальна вартість, виплачуються по закінченні терміну функціонування трасту власникам сертифікатів [9].

Припустимо, що засновник  вкладає 50 млн дол. США в купівлю  облігацій. На цю суму випускають 100 000 акцій, які розміщують на ринку за ціною 520 дол. США. Сума, отримана від  продажу акцій, становить 52 млн дол. 50 млн дол. покривають витрати засновника на придбання облігацій, а 2 млн дол. покривають витрати на розміщення акцій  і складають прибуток засновника.

Комісійні трасту становлять 3,5—5,5% обсягу залучених коштів. На витрати  з обслуговування трасту засновником  береться від 1% доходу для короткострокових трастів до 3,5% — для довгострокових. Щорічна комісія засновника у  випадку успішної діяльності трасту становить до 15% річної вартості чистих активів.

Інвестиційний фонд складається  з ради директорів, фінансового консультанта (управляючого фонду), який здійснює управління портфелем фонду, та з дистриб'юторів фонду, що займаються розміщенням акцій  фонду на ринку. Діяльність інвестиційного фонду обслуговує банк-депозитарій, який за наказом управляючої компанії здійснює розрахункові операції, зберігає цінні папери, грошові кошти та майно, стежить за обчисленням вартості чистих активів і порядком купівлі-продажу  акцій фонду.

Як правило, фінансовим консультантом  фонду виступає незалежна компанія, яка спеціалізується на управлінні активами: дочірня фірма, створена брокерською  конторою; страхова компанія; інвестиційний  банк тощо. Управляюча компанія не може бути одночасно і депозитарієм фонду, але при цьому може управляти активами кількох незалежних інвестиційних компаній. Винагорода фінансового консультанта за управління активами є найбільшою складовою витрат фонду. Вона обернено пропорційна до величини активів і становить 0,5—1,5% їх середньої ринкової вартості.

Облік і обслуговування акціонерів фонду становлять 0,2—0,4% вартості чистих активів, інші витрати (податки, аудит) — близько 1%. Всі витрати фонду  становлять 1—3,5% обсягу його активів.

Розміщення початкових випусків акцій інвестиційні фонди здійснюють безпосередньо або через лід-менеджерів на біржовому чи позабіржовому ринках. Лід-менеджерами великих інвестиційних  компаній на міжнародних ринках часто  виступають міжнародні інвестиційні банки  або групи банків [17].

Для того щоб інвесторам легше було прийняти рішення про  інвестування коштів у той чи інший  фонд, аналітиками ринку розробляються  рейтинги, які враховують дохідність фондів та їх ризиковість порівняно  з фондами з таким самим  напрямом діяльності. Фонди, які мають  високий рейтинг, характеризуються найвищим рівнем доходу та найнижчим  рівнем ризику, і навпаки, фонди з  найнижчим рейтингом забезпечують найнижчий рівень доходу та високий  рівень ризику.

Залежно від інвестиційних  стратегій, які реалізують різні  інвестиційні компанії, в їх портфелях  можна знайти різні види цінних паперів: загальнодержавні та муніципальні облігації, акції, депозитні сертифікати, папери, забезпечені нерухомістю, тощо. Портфель кожної інвестиційної компанії формується виходячи із інвестиційної стратегії, яка тією чи іншою мірою задовольняє  інтереси певної частини інвесторів. Одні інвестиційні компанії орієнтуються на забезпечення стабільної дохідності, інші — на збільшення ринкової вартості портфеля. Деякі компанії формують портфель, що характеризується збалансованістю  і включає як високодохідні цінні  папери, так і акції зростання, які забезпечують збільшення курсової вартості [13].

Деякі фонди інвестують кошти  в певну галузь чи певний сектор економіки, в акції невеликих  корпорацій, позабіржові акції, акції  корпорацій конкретних країн. Діють також і фонди, що займаються міжнародними інвестиціями.

Основні напрями діяльності фондів, як правило, знаходять відображення в їх назвах. Так, фонди облігацій  інвестують кошти в різні типи облігацій з фіксованим доходом: корпоративні, державні, муніципальні облігації, облігації іноземних  емітентів, конвертовані облігації  тощо. Часто кошти таких фондів вкладаються в облігації з  різними термінами процентних виплат, що дає змогу інвесторам отримувати щомісяця дивіденди за акціями фонду.[15]

Фонди грошового ринку  — відносно нові фінансові інститути. З одного боку, вони є одним із видів взаємних фондів, а з другого  — мають деякі риси депозитних інститутів, оскільки фактично пропонують своїм вкладникам певний вид вкладів. Фонди грошового ринку вкладають  кошти в короткострокові цінні  папери з фіксованим доходом (банківські депозитні сертифікати, комерційні та казначейські векселі тощо) і  дають змогу дрібним інвесторам вийти на ринок короткострокових зобов'язань. Кошти, внесені інвесторами  до фонду, можуть вилучатись ними в  будь-який час, дивіденди оголошуються щодня.

Характерною рисою фондів є те, що акціонери можуть у визначених випадках виписувати чеки на вартість акцій, якими вони володіють. По суті акції у взаємних фондах грошового  ринку функціонують як поточні чекові рахунки, що приносять процент, але  з певними обмеженнями на виписування  чеків.