Шпаргалка по "Экономике"

27.Особлив  господарського розвитку Давнього  Риму доби республіки. Закони  ХІІ Таблиць.

Римляни від самого початку були землеробами, переважно дрібними, для яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській основі, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний розвиток.Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства, руйнуванням господарства ойкісного.  На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозволяло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

28.Вілли  та латифундії. Характеристика аграрного  господарства Старод Риму у  працях Катона Старшого, Варрона  та Колумелли.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію для власного споживання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від худоби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бути багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли.Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнтованого на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою Колумелли (І ст. н. е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство з певною ринковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального — напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

29.Криза рабовласницької системи господарства та її висвітлення  у працях Луція Колумелли.

Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи 'іхию працю як продуктивнішу.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання  їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.

Отже, в Давньому Римі в перші  сторіччя після Р.Х. відбувається як криза системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними ознаками.

Раннє християнство, яке виникло  у І ст. н.е. в Римській імперії  за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін.

30.Загальна  характеристика суспільств Східної  та Західної цивілізації доби  середньовіччя.

Середньовіччя— цс період в історії людства, який зазвичай обмежують тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст.В Азії сформувалася арабо-мусульманська (ісламська) цивілізація. Ця форма цивілізації пов'язана з особливостями її культури, в основі якої с арабська мова, віровчення та культ ісламу.  Фундаментом мусульманського віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава — Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія, Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим рівнем урбанізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де торгували лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на арабо-мусульманському Сході. Арабська астрономія, ме7щципа, алгебра, філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації. Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську) та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації була античність. Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної організації. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської церкви — папа Римський та Візантійської церкви— Константинопольський патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися. Духовною основою всієї Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації-- залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і звичаїв, вступу до християнських організацій-- католицької та православної церков.

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на державні справи європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й виключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

31.Роль церкви  у господарському та культурному  житті середньовічної Європи.

Ядром світогляду феодального суспільства, його ідеологічною і моральною основою було християнство, яке у IV ст. стало державною релігією. У середні віки монастирі були великими адміністр-господ-ими центрами, виробничими осередками, соціальними притулками, культурними, освітніми центрами, які монополізували просвітництво аж до XIII-XIV ст. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від гр. schola - школа) і знайшла яскраве вираження у богослов'ї, зверненні до Біблії як до найвищого критерію істини. Важливу роль відігравала патристика (трактати "отців церкви" Тертуліана, Климента, Кіпріана, Григорія, Августина Блаженного та ін.), яка мала нормативний характер.

Феодальний устрій господ діяльності та релігійна оболонка, які охопили всі форми інтелектуально-художньої діяльності, справили визначальний вплив на розвиток екон думки середньовіччя, зумовивши її:

натурально-господарську орієнтацію та практицизм, прагнення  дослідити принципи раціональної організації  феодального помістя, взаємовідносин натурального і товарного господарства тощо;

тісний зв'язок з економічною  політикою держави, спрямованою  на захист феодо устрою, обґрунтування  законності феод землеволодіння, вічності станового поділу суспільства тощо;

яскраво виражений богословський характер, релігійно-етичну форму викладу екон ідей.

Християнське учення - це насамперед і по суті Священне Писання. Воно було основою всієї середньовічної культури. Як і в епоху стародавнього світу екон думка середньовіччя ще не видокремилась у самостійну галузь знань в силу нерозчленованості, злитості середньовічної культури. Основними джерелами дослідження екон ідей епохи середньовіччя є: юридичні кодекси, цехові статути, міське право, покликані впорядкувати повсякденне господарське життя на основі стійких правових норм, захистити власність та регламентувати розподільчі відносини; 
релігійні твори, церковні пам'ятки, присвячені дослідженню етичних проблем та прагненню привести господарську практику у відповідність до божественних настанов; "єресі" та вимоги селянських повстань тощо.

Висновок: в Середньовічній Європі панувал богословний, теологічний світогляд, найвищим джерелом істини визнавалось Священне писання;

32.Форми  власності на землю (аллод,  бенефіцій, феод тощо) країн Захід  Європи та їх роль в становленні  феодальної системи господарства. „Салічна правда”.

Землевласники-феодали  мали на землю монопольне право, яке  й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної  власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Lex Salica), одним з найдавніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише правової, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді»  знайшли відображення майнові відносини та захист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за крадіжку худоби. У ній також розглядаються питання майнової нерівності, розкладу громади, формування землеволодіння, зокрема такої його форми як аллод. За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас аллод міг  бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, передавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за користування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земельний наділ; прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування.