Соціальна політика української держави в ринковій економіці

 

 

 

Курсова робота по  предмету:                            «макроекономіка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Студентки гр.ЕП-301

Самойлової  Л.Б.

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема:соціальна  політика української держави в  ринковій економіці.

 

Вступ.                                                                                                              

1.Суть та основні причини соціальної політики держави в ринковій  економіці.                                                                                                                  

2.Основні напрями соціального захисту населення в умовах ринку:

      2.1 соціальне страхування;

      2.2 соціальна допомога;

      2.3 регулювання та індексація доходів.                                                                                                                   

3.Сучасна соціальна політика української  держави.

 Висновок.                                                                                                         

Список використаних джерел.                                                                         
Вступ

 

           Здійснення зваженої, цілеспрямованої соціальної політики є вимогою часу.

           Важливим завданням державного управління в Україні є формування такої

філософії соціальної політики, яка б відповідала особливостям нинішнього

етапу суспільної трансформації. Актуальність питання підвищується через 

необхідність осмислення і розвитку нової концепції діяльності суб'єктів 

соціальної політики (насамперед держави та громадських  організацій), в основу

якої покладено зміну  не лише форм і методів, а й суті регулювання соціальної

сфери.

Соціальна політика є однією з найважливіших  функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу. Однак рівень соціального забезпечення в цих країнах діаметрально протилежний, що засвідчує існування певної різниці в моделях соціальної політики. Крім того, не є ідентичними моделі соціальної політики навіть у державах загального добробуту. Тому, на нашу думку, надзвичайно актуальним є з’ясування суті соціальної політики й дослідження її моделей, що згодом дасть змогу визначити умови їхнього використання в різних державах.

 Сьогодні питання визначення суті соціальної політики в українській науковій літературі вивчено недостатньо. На мою думку, це пов’язано з тим, що комплекс заходів, який традиційно вважали соціальною політикою в Радянському Союзі, є набагато вужчим від того феномену, що існує сьогодні. Тому проблемі з’ясування суті соціальної політики присвячено праці багатьох сучасних науковців, які розпочали дослідження феномену соціальної політики. Це, зокрема, науковці Б. Ракитський, який визначає соціальну політику як відносини соціальних груп з приводу збереження і зміни соціального стану населення загалом і класів, що його становлять, прошарків, соціальних, соціально-демографічних, соціально-професійних груп, соціальних спільностей (сім’ї, народи, населення міста, регіону і т. п.), та А. Сіленко, яка вважає, що, з одного боку, соціальна політика – це мистецтво поєднання людських інтересів, інтересів індивідів і держави, різного рівня людських спільнот, груп у сфері соціальних відносин, а з іншого – це система взаємодії державної влади, що постійно оновлюється, недержавних структур, самої особистості щодо життєзабезпечення та розвитку людини.

Мета роботи – уточнити суть соціальної політики, проаналізувати соціальну політику в Українській державі.

Об’єкт дослідження – соціальна політика.

Предмет дослідження – макроекономічний аспект соціальної політики.

До методів дослідження, які були використані при виконанні даної роботи можна віднести аналіз (використаний при розчленуванні суті соціальної політики, як політики соціального страхування, соціального захисту і т.п, а також при виділенні основних моделей соціальної політики тощо); дедукцію (яка була використана при наведенні висновків та узагальнень) та частково індукцію та синтез (при обробці інформації щодо стану соціальної політики в Україні).  
1. Суть та основні причини соціальної політики держави в ринковій  економіці

 

  Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.

      Соціальна політика держави, в тому числі держави з ринковою економікою, спрямована на вирішення соціальних проблем шляхом гарантування членам суспільства мінімального доходу; підтримання і розвиток здібностей членів суспільства до праці; забезпечення їх прийнятним рівнем соціальних послуг. Способами реалізації соціальної політики є соціальний захист і соціальні гарантії. У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури.

На основі перевірки потреб населення  державні програми підтримки доходів  набувають форми додаткових виплат, які гарантують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними трансфертами, тобто місцевими системами допомоги.

Особливу стурбованість  викликають групи, які найменшою  мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літнього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам населення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер у перехідній економіці. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовляються у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці.

Пасивність та фінансова неспроможність соціальної політики обумовлюється надмірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх досягнення, що демонструє наступна модель:

Cn = R(x;y),

де Сп — мета соціальної політики (ендогенна величина);

х — засоби соціальної політики (макроекономічні інструменти);

у — ринкові змінні, що виникають при реалізації завдань  соціальної політики.

Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань  соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Надмірна кількість  цілей пояснюється нагромадженням невирішених проблем структурної  перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою  злиденністю населення; виникненням  специфічних ситуацій, спричинених залишками адміністративно-командної системи.

Недостатність засобів  соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання  ринкової економіки, недовірою населення  до державних інституцій.

Ефективна макроекономічна  політика в ринковій економіці потребує соціальної політики у двох напрямках:

• здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке економічне зростання шляхом використання зростання доходів населення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел заощадження та інвестування;
• забезпечення для всіх верств населення реалізації головного принципу ринкової економіки — здатності до самозабезпечення.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини. 

Отже, соціальна політика — це:

-  діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

-  система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання;

-  це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу.

В межах соціальної політики здійснюється державне регулювання  соціальних процесів, тобто вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави  включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом життєздатності, консолідації , стабілізації та розвитку суспільства.

В таблиці 1.1 наведені основні об'єкти соціальної політики.

 

Таблиця 1.1 — Основні об'єкти соціальної політики.

 

Таблиця 1.2 - Завдання і принципи соціальної політики.

 

 

Існують такі моделі соціальної політики держави:

Модель  розвитку соціальної сфери і соціального  захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

  Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

 Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упе-реджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

 Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

 Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.