Теорія державного регулювання Д. Кейнса та її роль в економічній науці

У докейнсіанській  політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з  погляду окремих економічних  одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому у центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує інтереси окремих фірм, а другий – національну економіку. Відмінність зв'язана з тим, якому фактору – інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення – надається вирішального значення для економічного зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.

На відміну  від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов висновку, що всі  життєво важливі проблеми високорозвиненого  капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання  максимуму продукції, "винагородження" факторів виробництва і т.п.), чим  займалася до цього часу неокласична  економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії, сам процес виробництва  товарів створює дохід, що точнісінько  дорівнює вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво  будь-якого обсягу продукції автоматично  забезпечує дохід, необхідний для закупівлі  всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит –  ось головний постулат названого  закону.

Кейнс заперечив  дію автоматичного механізму  як на ринку товарів, так і на ринку  робочої сили та капіталу.

По-перше, він  поставив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зарплати та спаду виробництва.

По-друге, Кейнс  показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче  за яку економічні суб'єкти віддадуть  перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у  вигляді ліквідних засобів з  метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень.

По-третє, Кейнс  поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв'язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні інтереси робітничого  класу [12, с.343].

Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому ґрунтується  неокласична теорія, є утопією.

Критикуючи  закон Сея, Кейнс на перше місце  висунув проблему "ефективного  попиту". Сучасний рівень виробництва  або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного  попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає  увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду  для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення.

Відповідно  до концепції Кейнса "ефективний попит" є тотожним національному  доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається  з особистого та виробничого попиту. Перший – це витрати суспільства  на споживчі блага, другий – на інвестиції (капітальні блага).

Особисте  споживання – найбільш значна категорія  витрат – становить близько 2/3 усіх закуплених товарів та послуг. Отже, фактори, що визначають споживання, можна  взяти за відправну точку для  дальших міркувань.

Кейнс розглядав  дохід, що є у розпорядженні суспільства, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру споживацьких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення цього  доходу. Проте величина їхнього зростання  дещо відстає від абсолютного  збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного  додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника  можна визначити, якою мірою приріст  доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей  показник зменшується, а відтак зменшується  і частка споживання в доході. Відставання  споживання від темпів зростання доходу, що є у суспільному розпорядженні, зв'язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а у психології людини, яка нібито схильна споживати менше в міру збільшення її доходу. Це його твердження відоме під назвою "основний психологічний закон суспільства".

Другий компонент "ефективного попиту" – виробничий попит, за Кейнсом, є показником бажання  капіталістів інвестувати свої капітали. Він відображується в інвестиціях, рівень яких визначається, головне, станом довгострокових очікувань, зумовлених тим, "якою може бути очікувана структура  майбутніх доходів підприємця, якщо ... він бажає збільшити своє капітальне майно"[25, с.232]. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошових засобів та попиту на них.

Необхідна умова  для нормального розвитку економіки  та досягнення її рівноважного стану, за Кейнсом, полягає в тім, щоб  вакуум, утворений унаслідок розриву  між рівнем доходу та споживання (згадаємо "психологічний закон"), заповнювався збільшенням інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.

Докейнсіанська  економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються  до рівня заощаджень за допомогою  норми процента, і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну  частку своїх доходів, а решту  – заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживацьких витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від вирішення  фірмами (приватним бізнесом) питання  про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги  на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують – виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Кейнс зробив цей висновок одним з центральних пунктів свого аналізу. Саме заощадження населення можуть бути єдиним фінансовим джерелом інвестицій підприємств, а отже, величини заощаджень та інвестицій в економіці в кінцевому підсумку збігаються. Але це зовсім не так на стадії планування витрат.

Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних  спонукати людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: транcакційний мотив (бажання мати готівку  для непередбачених платежів), мотив  перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити  
капітал) [12, с.344].

Третій мотив  є дещо відмінним від перших двох. Кейнс вважав, що господарські агенти триматимуть частину портфеля своїх  активів у ліквідній формі, коли вони вважатимуть, що володіння активами в іншій формі є ризикованим. Нездатність підприємств забезпечити  рівномірний потік інвестицій для  того, щоб заповнити створений  заощадженнями "потенційний розрив" між виробництвом та споживанням, Кейнс  приписує втраті "довіри", порівнюючи цю нездатність з небажанням гравця, що втратив надію на успіх, робити дальші ставки. Якщо "розрив" неможливо  закрити запланованими інвестиціями, він закриється автоматично небажаними інвестиціями, що матимуть вигляд накопичених  запасів споживчих товарів; пізніше "розрив" так само автоматично  зменшиться внаслідок скорочення виробництва, зайнятості та доходу.

Цілісну картину  економічної системи відповідно до кейнсіанської теорії можна подати за такою схемою. Сукупний попит  становить суму витрат суспільства  на споживання та очікуваних витрат суспільства  на інвестиції. Існує тільки один, стверджує  Кейнс, рівень національного доходу, за якого сукупні витрати суспільства (сукупний попит) дорівнюють національному  продукту (сукупній пропорції). Це і  є шуканий рівень рівноваги національного  доходу.

Економічна  система не зможе досягти рівноваги  за будь-якого іншого рівня національного  доходу, оскільки в цьому разі плани  покупців не будуть відповідати діям виробників. Припустімо, що національний дохід упаде нижче за рівень рівноваги, планові витрати теж зменшаться, але не адекватно зменшенню національного доходу. Зменшення сукупних витрат становитиме лише частину зменшення національного доходу, решта витраченого доходу зменшить заощадження та податкові виплати. Це призведе до того, що покупці вимагатимуть більше товарів, ніж вироблятимуть фірми.

В іншому разі, якщо національний дохід збільшиться, то зросте сукупний попит, але на величину меншу ніж зростання національного  доходу. Деяка частина додаткового  доходу піде у заощадження, ще якась  частина – урядові у вигляді  податків. А це означає, що ділові підприємства вироблятимуть товарів та послуг більше, ніж планується закупити. Сукупний попит не здатний буде перекрити  сукупну пропозицію, стверджує Кейнс. Така ситуація свідчитиме про перенасичення  ринку товарів та послуг, про затоварення  і сигналізуватиме про необхідність скорочення обсягів виробництва. Цей  процес, у свою чергу, супроводжуватиметься безробіттям, неповним використанням  обладнання, а в окремих випадках – тимчасовим скороченням або  остаточним припиненням виробничої діяльності окремих підприємств. Спад виробництва триватиме доти, доки значення сукупного попиту не буде збалансовано із сукупною пропозицією.

Отже, саме недостатнім  попитом Кейнс пояснює циклічний  характер виробничого процесу. На думку  Кейнса, не варто зв'язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами  – війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності у  прийнятті деяких основних економічних  рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в  сучасній капіталістичній економіці  рівновага між заощадженнями  та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання  заощаджень, виявляються меншими  за останні, в результаті чого утворюються  надлишкові заощадження, має місце  відносне перенагромадження, і суспільство  зазнає кризи або тривалої стагнації.

Виходячи  з цієї концепції, Кейнс намагається  з'ясувати і причини безробіття. Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від класичного підходу, за яким існує рівноважна ціна для  будь-якого виду товару, у тім  числі товару робоча сила: якщо починає  бракувати або створюється надлишок будь-яких товарів, то достатньо відповідно підвищити або знизити ціни на них, для того щоб знову настала  рівновага.

На відміну  від неокласиків, Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку "ефективного  попиту". При цьому він не спростовує повністю неокласичної теорії, погоджуючись з тим, що за умов рівноваги, коли всі  трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна плата визначається "граничною  складністю праці". Кейнс не заперечує, що заробітна плата "перебуває  у цілком визначеній (оберненій) кореляції з обсягом зайнятості" [16, с.120]. Проте обсяг зайнятості Кейнс узалежнює не від руху заробітної плати, а від рівня виробництва "національного доходу", тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.

Чимало попрацював Кейнс, щоб довести помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Стосовно економічних  наслідків скорочення заробітної плати  Кейнс міркував так: по-перше, попит  на працю і рівень зайнятості визначаються реальною, а не номінальною заробітною платою, як учили економісти-класики; по-друге, зниження номінальної заробітної плати завжди супроводжується еквівалентним  зниженням реальної, оскільки ціни за умов конкуренції визначаються прямими  граничними витратами, котрі в короткостроковому  періоді складаються виключно з  трудових витрат; по-третє, оскільки реальне  споживання є функцією самого тільки реального доходу і реальна схильність до споживання у працівників менша  за одиницю, вони після зниження заробітної плати витрачатимуть на споживання менше ніж раніше;  
по-четверте, хоча трудові витрати й ціни знизилися, наступне зниження ставки процента буде нездатним стимулювати інвестиції, відтак зниження заробітної плати призведе тільки до зниження сукупного попиту, а безробіття або збільшиться, або, у ліпшому випадку, залишиться на тому самому рівні. Ось чому, стверджує Кейнс, зменшення заробітної плати, навіть якщо це можна зробити, не здатне зменшити безробіття. Практично така ситуація неможлива, оскільки працівники не будуть жертвувати власною заробітною платою заради працевлаштування якогось невідомого безробітного. "Найрозумніша політика, – пише Кейнс, – полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати" [12, с.347].