Теорія державного регулювання Д. Кейнса та її роль в економічній науці

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой  Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. "Динаміка", за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від "статики", що передбачає просте відтворення (або  таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою  економічного зростання є три  фактори: робоча сила, випуск продукції  або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї  моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті "Нарис  теорії економічної динаміки" (1939), а потім у книжці "До динамічної економічної науки" (1948) Р.Харрод запропонував своє рівняння "гарантованого  зростання". Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної  схильності до заощадження, одна середня  величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями  тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність  факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і  т. п.

Рівняння  Р.Харрода, яке є найбільш поширеною  неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так [12, с.361]:

G_n = S / С_r                                     (3.1)

де   G_n – темп зростання валового національного продукту;

S – відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

С_r – маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

Рівняння  показує, що темп зростання є прямо  пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода – величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змінної – величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Модель зростання  Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї "нейтральності" технічного прогресу, яка бере початок  із тези про стагнацію 30-х pp.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає  принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою  економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом ("дохідний" та "виробничий"). Інвестиції, на думку  Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого  апарату забезпечується інвестиціями – так званий виробничий ефект. Але  цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність  необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою "дохідного ефекту", причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання  Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій  математичній інтерпретації. У ній  приріст продукції дорівнює добуткові  АБ, де А – схильність до заощадження, Б – продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної  суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння  Харрода та Домара дуже близькі, і  тому здебільшого говорять про рівняння Харрода-Домара.

Моделі економічного зростання Харрода-Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім  положенням було те, що динамічна рівновага  потребує певної відповідності виробництва  та попиту.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є  неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних  коливань, змін галузевої структури  виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних даних. Теорії економічного зростання, що зросли з кейнсіанської  концепції, дали поштовх серйозним  статистичним розробкам, глибшому вивченню економічної кон'юнктури для розширення використання математичних методів  у економічних дослідженнях.

3.2. Посткейнсіанство

Розроблені  в теорії Кейнса та його послідовників  різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно  втілювалися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнавши значної еволюції, стає панівним у  західній економічній теорії 50-60-х pp.

Проте вже  в другій половині 60-х pp. і особливо в 70-ті pp. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об'єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню  окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки  стають інфляція, дефіцит державного бюджету і особливо – циклічність  розвитку. Соціально-економічний і  політичний розвиток західних країн  після другої світової війни з  усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне  забезпечити повної зайнятості і  рівноваги. На базі кейнсіанських концепцій  і моделей не вдалося розв'язати  проблем реалізації і безкризового розвитку.

Ініціаторами  критики кейнсіанства стали передовсім його традиційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники  теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший  розвиток кейнсіанства здійснюється під  гаслом його нового реформування, появи  нових шкіл та напрямків. Ще у 60-70-х pp. у науковому світі стає відомим  так зване посткейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон – загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х pp. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії "рівноваги з неповною зайнятістю". Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса [12, с.364].

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903-1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи – маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали  оновлення вчення Кейнса та доведення  до логічного кінця заперечення  неокласичної системи. Саме тому за об'єкт  своєї критики ліві кейнсіанці взяли  методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються  від моделі Хікса-Хансена, трактуючи  її як "незаконнонароджене кейнсіанство". Джоан Робінсон однією з перших визнала  кризу ортодоксального кейнсіанства.

Концепція лівих  кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, підкреслюючи небезпеку надмірної  концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають  ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції  наполягають на розв'язанні щоденних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів  і збільшенні купівельної спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону  здоров'я, соціальне страхування і т. ін.

У посткейнсіанських  теоріях розподілу розвинуто  далі кейнсіанський постулат про  рівність чистих інвестицій та добровільних заощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують  на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають ґрунтовного  аналізу закономірностей формування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати відповідний  рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мірою  є функцією соціально-економічного статусу одержувачів доходу, то вирішення  проблеми розподілу в Калдора  в кінцевому підсумку можна зобразити  у вигляді достатньо простої  схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто  більше заощаджує.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції  лівого кейнсіанства, яке виступає під гаслом "антимаржиналістської революції", крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембриджської  школи П'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці "Виробництво  товарів за допомогою товарів" (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для  побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з  концепціями "граничної корисності" "граничної продуктивності", повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже  ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи "незмінне мірило вартості", котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі  прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може бути досягнутою і її досягнення зв'язане  з глибокими висновками для Сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи – це суто фізіологічні витрати  праці на виробництво товару. Для  обґрунтування своєї концепції  він використовує пропорції простого і розширеного відтворення.

Сраффа, а  також Дж. Чемберлін наголошують, що у сучасній економіці чиста  конкуренція є лише дефініцією, але  такою є й чиста монополія. А отже, в реальній економіці ці дві тенденції тісно переплітаються, породжуючи одна одну. Робінсон і Чемберлін  зазначають, що монополістична конкуренція  – це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити товари один від одного. Робінсон називає таку конкуренцію недосконалою, Чемберлін – монопольною.

Критика ортодоксального  кейнсіанства у США ведеться за такими основними напрямками. По-перше, "ортодокси" не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення. У результаті цього  їхні теорії циклу та рецепти антициклічної  політики виявилися неспроможними  за умов стагфляції. По-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували і стимулювали  економічну нестабільність. Саме на цих  проблемах зосереджує свою увагу  нове кейнсіанство.

Висновки

Отже, кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав  від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного  втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без  істотного розширення функцій держави  капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе "уникнути повного руйнування існуючих економічних форм"[26,с.111]. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі – ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного  попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином  впливає на рівень інвестицій.

Прихильники Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних виплат, антикризове та антициклічне регулювання. Отже, сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в  органічному взаємозв'язку з пропозицією  і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників  Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі  національного планування, за активнішу  участь держави у структурній  перебудові економіки, в координації  економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов'язують із особливостями монополістичного ціноутворення  та іншими чинниками, пов'язаними з  витратами виробництва, а фінансову  нестабільність – із очікуваннями за умов невизначеності, що впливають  на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін  різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити  політикою доходів, що передбачає добровільну  угоду профспілок, монополій та держави  про темпи зростання своїх  доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою посткейнсіанці розробили  теорію акселератора (від лат. accelerare – прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від  приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки тощо з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

Ці ідеї у  посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та інші) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров'я, соціальне страхування, житлове  будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо.

Список використаних джерел