Теорія державного регулювання Д. Кейнса та її роль в економічній науці

Убивчий висновок кейнсіанської теорії полягає в  тім, що за капіталізму не існує жодного  механізму, який гарантував би повну  зайнятість. Кейнс стверджує, що економіка  може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного  обсягу виробництва за високого рівня  безробіття та інфляції. Кейнс визнає, що безробіття – органічно притаманне капіталізму явище, яке "неминуче супроводжує сучасний капіталістичний  індивідуалізм" та зумовлюється органічними  вадами системи вільної конкуренції[12, с.348].

У стислому вигляді  кейнсіанське трактування макроекономіки можна подати так.

Основоположним  у теорії Кейнса, як уже зазначалося, є твердження про те, що ціни на продукцію  та заробітна плата в короткостроковому  періоді є нееластичними щодо зниження, тобто падіння сукупного  попиту не справляє впливу на їхній  рівень. Це призводить до того, що крива  сукупної пропозиції стає горизонтальною лінією, котра розміщується праворуч від нульового рівня реального  обсягу виробництва, нижче його рівня  за повної зайнятості або рівня потенційного обсягу виробництва. Відповідно до кейнсіанської  теорії, як тільки досягнуто рівня  повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

Функціонування  економіки на горизонтальному відрізку кривої сукупної пропозиції означає  значний надлишок виробничих потужностей  і велике безробіття, тому розширення сукупного попиту передовсім збільшуватиме  реальний обсяг виробництва і  зайнятості, а не рівень цін.

Кейнсіанці  вважають, що сукупний попит є нестабільним, навіть тоді, коли не відбувається жодних змін у пропозиції грошей. Зокрема, такий компонент сукупного попиту, як інвестиції, постійно зазнає коливань, у зв'язку з чим змінюється положення  кривої сукупного попиту. Зниження сукупного попиту вплине лише на обсяг  виробництва та зайнятість (обсяг  виробництва знизиться). При цьому  реальний обсяг виробництва може залишатися нижче за рівень виробництва  з повною зайнятістю невизначений час, доти, доки не відбудеться випадкового  врівноважуючого розширення сукупного  попиту.

Відмінність від класичних поглядів є очевидною. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, поки не відбувається значних змін у пропозиції грошей. У разі, коли сукупний попит знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечить роботу автоматично вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу виробництва і природної норми безробіття.

У кейнсіанській  теорії мінливість сукупного попиту та нееластичність цін означають, що безробіття може збільшуватися і  зберігатися в ринковій економіці  тривалий час. Щоб уникнути величезних втрат від спадів та криз, необхідним є активне макроекономічне регулювання  сукупного попиту з боку держави.

Саме такий  висновок з аналізу макроекономічних процесів уперше сформулював Д. Кейнс. Запропонована ним модель розвитку процесів виробничої діяльності була першим серйозним аргументом для  проведення державної політики, спрямованої  на ліквідацію негативних наслідків, що виникають з причин недостатнього  попиту.

Конкретні напрямки державного втручання в економіку  і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів [12, с.348].

У своїй книзі "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей" Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддавши перевагу власним теоретичним побудовам, в яких головну роль відіграє поняття  норми процента. Він розглядав  гроші як один з типів багатства  і стверджував, що та частина портфелів  активів, яку економічні агенти бажають  зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо вони оцінюють вищезгадану властивість  ліквідності. Тому й кейнсіанську теорію попиту на гроші називають теорією "переваги ліквідності". Ліквідність  у Кейнса – це можливість продати  за одиницю часу за максимальною ціною  будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових втрат за зниження ділової активності.

Уже було названо  три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей зберігати хоча б частину їхнього багатства  у вигляді ліквідних грошових активів, таких як готівка, поточні  рахунки до запитання, а не у вигляді  активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей спекулятивний мотив формує зворотний зв'язок між величиною попиту на гроші та нормою позичкового процента: попит на гроші поступово зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.

Таким чином, Кейнс розглядає попит на гроші  як функцію двох змінних величин. За інших однакових умов збільшення номінального доходу породжує збільшення попиту на гроші, що зумовлено існуванням транcакційного мотиву та мотиву обережності. Зниження норми позичкового процента також збільшує попит на гроші  через спекулятивні мотиви.

Кейнс був  прихильником наявності великої  кількості грошей в обігу, що, на його думку, мало впливати на зниження процентної ставки. Це, у свою чергу, стимулювало б зменшення "обережності  ліквідності" та зростання інвестицій. На думку Кейнса, високий процент  є перешкодою для перетворення грошових ресурсів на інвестиції, тобто він  захищав необхідність максимального  зниження рівня процента як засобу заохочення використання нагромаджень на виробничі цілі.

Саме від  Кейнса значною мірою бере початок  концепція дефіцитного фінансування, або штучного накачування грошей в економіку, створення "нових  грошей", що є доповненням до загального потоку витрат і, тим самим, компенсує  недостатній попит, зайнятість та прискорює  зростання національного доходу. Дефіцитне фінансування на практиці означає відмову від політики збалансованого бюджету та систематичне зростання державного боргу, що, у  свою чергу, передбачає використання інфляційних  тенденцій як засобу підтримування  ділової активності на високому рівні.

Основним  стратегічним напрямом економічної  політики держави, згідно за Кейнсом, має  стати підтримка інвестиційної  діяльності, сприяння максимальному  перетворюванню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної  діяльності Д. Кейнс та його послідовники вважали основною причиною "Великої  депресії" 30-х pp. Щоб подолати основну  слабкість капіталістичної економіки  – недостатню схильність до інвестування – держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної  діяльності підприємців (зниження норми  процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й  взяти на себе функції безпосереднього  капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству.

З найважливіших  заходів, здатних компенсувати відставання  попиту, активізувати "схильність до споживання", Кейнс називає також  фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Д. Кейнс та його прихильники сподівалися пом'якшити негативні наслідки ділових циклів за допомогою планомірного проведення контрциклічної фіскальної політики. На їхню думку, за загрози економічного спаду уряд може протидіяти цьому  скороченням податків, збільшенням  трансфертних платежів чи підвищенням  витрат на оборону, розвиток інфраструктури або інші цілі. І навпаки, за загрози  інфляції уряд може збільшити податки, зменшити трансфертні платежі, відкласти  заплановані державні закупівлі.

Характеризуючи  кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов'язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна  рівня рівноваги національного  доходу більша за зміни того вихідного  рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття у макроекономічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Його дію можна наочно показати на прикладі залежності між приростом  інвестицій та національним доходом: збільшення капіталовкладень веде до зростання  обсягів виробництва товарів  та послуг. Але у Кейнса ця залежність розглядається через призму формування індивідуального грошового доходу. Логіка такого підходу полягає ось  у чім: національний дохід складається  з індивідуальних доходів, а отже, необхідно з'ясувати, як інвестиції впливають на величину цих індивідуальних доходів.

Зрештою, кожна  інвестиція перетворюється на суму доходів  індивідів і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного  доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначили, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід  витрачається і перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються і т. п. У кінцевому підсумку приріст  національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст  початкових інвестицій, тобто він  стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або  мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство  витрачає на споживання: чим вища схильність до споживання, тим більший мультиплікатор, і навпаки [12, с.350].

Мультиплікатор  витрат визначається як відношення відхилень  від рівноважного доходу до початкової зміни у витратах (на інвестиції), що спричинили цю зміну [12, с.351]:

ΔY = ΔI [1 / (1 – r)]                     (2.1)

де   ΔY – приріст доходу;

ΔI – приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу;

r – "гранична схильність до споживання";

1 / (1 – r) – це і є величина мультиплікатора, що виражена через "граничну схильність до споживання".

Виходячи  з цієї формальної алгебраїчної залежності, Кейнс стверджує, що зростання інвестицій автоматично веде до зростання зайнятості та до пропорційного зростання національного  доходу, а коефіцієнтом пропорційності є величина мультиплікатора.

Аналогічно  проявляється мультиплікаційний ефект  стосовно інших видів витрат, зокрема  державних витрат. За недостатнього  попиту підвищення державних витрат приводить до посилення економічної  діяльності. При цьому покриття різниці  між пропозицією й попитом  не потребує повного еквівалентного підвищення державних витрат саме завдяки  присутності мультиплікаційного ефекту.

Починаючи з  Кейнса проблема факторів, що визначають величину споживання та нагромадження  як основних компонентів національного  доходу, взаємозв'язку між ними та національним доходом, висувається на перший план.

Значення  теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки зумовлюється багатьма суттєвими моментами:

• по-перше, це макроекономічний метод дослідження;
• по-друге, він висуває на перший план проблеми реалізації, або "ефективного попиту", яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;
• по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;
• по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, що покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства [12, с.351].

Кейнсіанська  революція поклала край досі неподільному пануванню доктрини "laisser faire, laisser passer" ("дайте змогу робити, дайте  змогу іти") – цього полум'яного  заклику економістів XVIII ст., звернутого до держави. Це була справжня революція  в економічному мисленні: відбулася  раптова й дивовижно швидка трансформація  усієї теоретичної сфери, включаючи  метафізичне "бачення" економічного процесу, з якого починалися всі  попередні теорії. Кейнс збудив віру в те, що уряди можуть ліквідувати  депресію та безробіття, регулюючи  державні витрати та податки.

2.2. Практичне поширення  кейнсіанства

Поява концепції  Кейнса закономірно породила великий  резонанс у капіталістичному світі  та справила значний вплив на дальший  розвиток економічної теорії і економічної  політики. Найбільш активні її прихильники  зв'язують цю модель з початком нового етапу в розвитку економічної  науки.

Кейнсіанство  зайняло провідне місце в політекономії  в багатьох країнах розвинутого  капіталізму, особливо у CШA та Англії, і тривалий час зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень  від стану динамічної рівноваги  та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають  неокейнсіанством.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е. Хансен та С. Харріс.

Розвиток  неокейнсіанської теорії циклу зв'язують з іменами таких відомих економістів, як Р. Харрод, П. Самуельсон, Д. Хікс. У  праці самого Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей" проблема циклу відсутня. У книжці є лише певні вказівки на причину криз –  зниження норми прибутку, посилене психологічними обставинами. Неокейнсіанці  не заперечували циклічності капіталістичної  економіки, але розглядали її як властивість, притаманну будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів економіки та встановити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на підставі ендогенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські категорії "граничної ефективності капіталу", "функції споживання", "поєднання мультиплікатора та акселератора". Взаємодія цих ендогенних факторів спричиняє спади і створює можливості для піднесення. Сповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це, у свою чергу, призводить до зменшення приросту інвестицій і т. д.

Розроблена  Кейнсом концепція мультиплікатора  у застосуванні до національного доходу зв'язує приріст національного доходу з приростом інвестицій.