Теорія державного регулювання Д. Кейнса та її роль в економічній науці

Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію  мультиплікатора так званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний  зв'язок між національним доходом  і інвестиціями. Акселератор показує, у скільки разів мають збільшуватися  капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання національного  доходу.

Неокейнсіанську інвестиційну теорію циклу детально викладено у праці Е. Хансена "Економічні цикли та національний дохід" (1958). Ця теорія виявилася одним із перших плодів післявоєнної еволюції кейнсіанства. Вона ввібрала в себе основні положення теорії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є механізм акселератора.

Хансен, натхненний, мабуть, статтею Франко Модільяні "Переваги ліквідності, теорії процента і грошей" (1944), став головним популяризатором  того варіанта кейнсіанської теорії, що ґрунтується на концепції доходів-витрат [12, с.354].

Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну або макроекономічну  рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою, макроекономічна рівновага зводиться  до взаємодії двох ринків – товарів  та облігацій, або товарів і грошей. Останній варіант зветься моделлю  Хікса-Хансеиа і є найбільш поширеною  інтерпретацією теорії Д. Хансена. Хансен, узявши за основу кейнсіанський варіант, включив до нього знамениту діаграму IS-LM, додавши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці.

Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій державного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана  стокгольмська школа. Представників  цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих  шведських економістів незалежно  від нього дійшла аналогічних  висновків.

Економічна  програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними  представниками якої були Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюріль (1898-1987), Бертіль  Улін (1899-1979), Ерік Лундберг 1902-1987). Їхня теоретична концепція аналогічна висновкам  Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує  ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає  в тім, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити  активну економічну політику з метою  ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом державного втручання  є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль  та Г. Мюрдаль побудували модель грошового  обігу, ка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. В. Улін обґрунтував необхідність державних інвестицій і громадських  робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу (величини розривів безробіття та інфляції.

Розроблену  на засадах економічних концепцій  стокгольмської школи програму шведської  соціал-демократичної партії було покладено  урядом в основу формування економічної  політики. Її основні положення базувалися на таких принципах: сильна держава  регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний  напрям розвитку – від економіки  пропозиції ro економіки попиту; соціальна  сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється  й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст  Вігфорс (1881-1977). Вігфорс визнав слушність  того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження.

Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 p., a Гуннар Мюрдаль у додатку  до нього подав теоретичне обґрунтування  нової "антициклічної" фінансової політики. Швеція, таким чином, стала  першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

Іншим прикладом  поширення ідей кейнсіанства є програмування  капіталістичної економіки, індикативне  планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої світової війни державне регулювання економіки здійснювалося  в широких масштабах [12, с.358].

Французьку  концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи  значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної  економіки, прихильники концепції  індикативного планування переважного  значення надавали державному регулюванню  через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування  становила система національних рахунків та державних планів індикативного (рекомендаційного) характеру. Розробку та прийняття національних планів розвитку необхідно здійснювати, на думку  Перру, за допомогою узгоджень, компромісів  та "соціальних діалогів" різних класів. Така система індикативного  планування включала механізм як короткострокового (кон'юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру  справила значний вплив на практичну  реалізацію програмування економіки  Франції. 1947 p. було прийнято перший п'ятирічний  план. Така практика тривала й у  наступні роки.

2.3. Кейнсіанська  теорія та економічна політика

Кейнсіанство  як напрямок економічної думки відіграло  важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило  спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв'язку з  кризою в 30-х pp. Кейнс указав на ряд  слабких сторін буржуазної економічної  науки свого часу, звернувши увагу  на такі сторони капіталістичної  дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної  економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обґрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший  розвиток економічної теорії та економічної  політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння  керівні органи капіталістичних  країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала  початок широкому втіленню в життя  державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів  і способів такого регулювання [12, с.368].

Особливе  місце кейнсіанство посіло в економічній  теорії та практиці США. Ще на початку 30-х р. Кейнс приїздив до США та ознайомив зі своїми ідеями президента Ф. Рузвельта. Але тоді Рузвельт його не підтримав. Проте невдовзі становище  змінилося і багато заходів, які  проводилися у період "Нового курсу" було прямо "запозичено" в Кейнса: організація громадських  робіт, фінансування державного будівництва  важливих господарських об'єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо. 1946 року у США було прийнято "Закон  про зайнятість", згідно з яким уряд було вповноважено вживати заходів  для забезпечення планового розвитку економіки. Було передбачено створення  таких економічних органів, як Рада економічних консультантів при  президентові та Об'єднана економічна комісія і конгресу.

До початку 60-х pp. головним мотивом для здійснення тих чи інших заходів економічної  політики, що впливали на економіку  в цілому, була криза або загроза  кризи. І хоч у своїй основній праці та наступних статтях Кейнс  мало уваги приділив проблемі циклу, його концепція справила певний вплив  на розробку теорії цього питання  і на спрямування так званих антициклічних  заходів. Метою ж останніх була якщо не ліквідація циклічного характеру  капіталістичної економіки, то принаймні  послаблення його руйнівних наслідків.

Американські  економісти та політичні діячі у  боротьбі з кризами розраховували, передовсім, на вищезгадувані "вбудовані  стабілізатори", тобто на автоматичне  застосування податкової та бюджетної  політики для регулювання циклу.

Проте досвід другої половини 50-х pp. показав, що антикризові  заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Американські економісти дійшли висновку, що необхідно концентрувати  увагу не на антикризових заходах, а  на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив  спрямування заходів державної  економічної політики. Економісти, які посідали командні позиції в  державних економічних органах  у цей період, були переконаними кейнсіанцями. Погляди Кейнса поділяли і найближчі економічні радники  Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Президент  Кеннеді поклав в основу своєї  економічної політики найновіші  досягнення сучасної йому економічної  науки. Уперше в американській історії  президент зробив спробу надати руху всьому арсеналу засобів, якими володіла сучасна економічна наука. Широко користувалися висновками економічної науки президенти Джонсон та Ніксон. Про це свідчать висловлювання колишнього голови ради економічних консультантів Уолтера Хеллера. Він стверджує, що економічна наука США, відкинувши постулат саморегулювання, сприйняла кейнсіанські ідеї державного втручання, а економіка США зазнала "благотворного впливу кейнсіанської економічної терапії"[12, с.370]. Необхідність стимулювання економіки почали визначати, виходячи з фактичного розриву між потенціальним та реальним валовим національним продуктом, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику навіть назвали "новою економікою". Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань. Так, економічну політику в першій половині 60-х pp. було спрямовано на зменшення безробіття до рівня 4% робочої сили, забезпечення щорічного реального економічного зростання не менше ніж на 4% та щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд. доларів (у цінах того періоду) [12, с.370].

Що стосується наступного десятиріччя, то на межі 70-х pp. важливе місце в економічній  політиці уряду зайняла проблема контролювання інфляції. У заявах президента Ніксона неодноразово зазначалося, що метою уряду в галузі економіки  є забезпечення середньорічних темпів реального економічного зростання  У 4-4,5%, утримування рівня безробіття у межах 4% робочої сили, забезпечення темпів зростання цін не більше 2-3% в середньому за рік.

Кейнсіанські  ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х pp., коли й  тут стали помітними ознаки економічної  кризи. Уряд Кізінгера розробив антикризові  заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне  фінансування, помірну інфляцію, маневрування ставкою відсотка тощо. Провідним  напрямком економічної думки  Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим  визнанням необхідності державного регулювання економіки.

Кейнсіанські  концепції торували собі шлях і в  інших західних країнах, зокрема  на батьківщині їхнього автора –  Великобританії. Тут іще 1944 p. було опубліковано урядову Білу книгу "Політика у  сфері зайнятості" з обґрунтуванням урядової політики забезпечення максимального  використання трудових ресурсів, а  також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою  забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей  господарства Великобританії.

Але на межі 70-80-х pp. кейнсіанська теорія і концепція  державного регулювання економіки  зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974-1975 pp. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція "держави добробуту", що базується на соціальних пріоритетах  і спирається на значний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування  багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь  держави.

Кейнсіанство  і його модифіковані версії (неокейнсіанство  та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.

Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція  економічної політики втратило колишню  панівну роль і перебуває в  опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, що без них сьогодні навряд чи можна  уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.

Розділ 3. Розвиток економічної  теорії Дж. М. Кейнса

3.1. Неокейнсіанські теорії  економічного зростання

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи  вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн  у 30-ті pp., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже  не розглядала довгострокових, перспективних  тенденцій, оскільки була тільки спробою  пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови "повної зайнятості".

У післявоєнні  роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми "повної зайнятості", а проблема економічного зростання [12, с.358].

Об'єктивною передумовою для появи такої  проблеми стали процеси, що відбувалися  в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний  розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в  соціалістичних країнах поставили  цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів  високі темпи зростання економіки  соціалістичних країн, що загострювали проблему "економічного змагання двох систем". Не випадково американський  економіст Є. Домар писав, проблема темпів перетворюється на проблему самого існування віталізму.

Саме за цих  умов і з'являються теорії економічного зростання, втори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити  загальні фактори економічного зростання.

Поява цих  теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів а роль держави  в регулюванні відтворювальних  процесів. Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала  можливість впливати на величину сукупного  попиту, зайнятості та національного  доходу регулюванням "незалежних змінних" – схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники – А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після  другої світової війни, намагаючись  уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Теоретики економічного зростання – неокейнсіанці –  прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої  рівноваги з використанням не тільки "дохідного ефекту" Кейнса, а й "виробничого ефекту", тобто  повної зайнятості виробничих потужностей  і робочої сили, а також виявити  причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора  для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення "виробничого  ефекту" у модель зростання і  врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).