Вступ до фаху

 Дані про  грунти країни підсумовані в  таких виданнях: "Атлас почв  Украинской ССР" (1979), "Черноземы СССР" (1981), "Полевой определитель почв" (1981 ), "Почвы Украины и повышение их плодородия" (1988) тощо.

Крім загальновідомих  центрів розвитку грунтознавчої  науки в Україні (Київ, Харків), все  більшої ваги набувають регіональні  школи: Дніпропетровська (А.П.Травлєєв), Рівненська (С.Т.Вознюк), Чернівецька (І.І.Назаренко) тощо.

 Перспектива  розвитку сучасного грунтознавства  зводиться до: а) підвищення ефективності  використання меліорації; б) раціонального  використання добрив; в) мінімалізації обробітку грунту; г)раціональної структури посівних площ сільськогосподарських угідь, екосистем.

Наукова школа  “Генетичне ґрунтознавство” заснована 1993 р. у м. Львові на базі Львівського  національного університету імені  Івана Франка. Засновником наукової школи є доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Степан Павлович Позняк.

Позняк Степан Павлович, доктор географічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи  України, академік Української екологічної академії наук, народився 2 липня 1943 р. в містечку Олесько Буського району Львівської області. У 1961 р. вступив на географічний факультет Львівського державного університету, який закінчив у 1966 р. У 1969 р. вступив до аспірантури кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського університету ім. І. І. Мечникова. Після успішного захисту кандидатської дисертації “Зміни властивостей південних чорноземів Правобережної України під впливом зрошення” С. П. Позняк отримав у січні 1975 р. науковий ступінь кандидата географічних наук. У жовтні 1992 р. в Ґрунтовому інституті ім. В. В. Докучаєва (Москва) С. П. Позняк блискуче захистив докторську дисертацію “Зрошувані чорноземи південного заходу України”. У 1993 р. С. П. Позняк очолив новостворену кафедру ґрунтознавства і географії ґрунтів Львівського університету імені Івана Франка. У творчому доробку С. П. Позняка понад 300 наукових праць, зокрема 16 монографій. Він підготував цілу плеяду науковців. Серед учнів Степана Позняка – четверо докторів наук та сімнадцять кандидатів географічних наук.

 Відомими  представниками наукової школи  є доктори наук: професор Михайлюк  В. І. – нині плідно працює  в Одеському аграрному університеті; професор Кривульченко А. І.  – у Кіровоградському педуніверситеті  імені Володимира Винниченка; професор Гамкало З. Г., професор Гаськевич В. Г. – у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Серед учнів наукової школи 45 кандидатів наук, аспіранти, магістри.

 Львівська  наукова школа має розвинуту  мережу наукових досліджень у Західному регіоні України. До неї входять вчені, наукові співробітники вищих навчальних закладів, науково-дослідних і проектних інститутів, зокрема Львівського національного аграрного університету, Інституту екології Карпат НАН України, Природознавчого музею НАН України, Інституту землеробства і тваринництва західного регіону УААН, Львівського інституту землеустрою, Львівської гідрогеолого-меліоративної експедиції тощо. У цих закладах створено аналітичні сертифіковані обладнані сучасними приладами лабораторії, які застосовують нові методи польових і аналітичних досліджень.

 Основні  напрямки діяльності наукової  школи пов’язані з розробленням  теоретичних і прикладних основ  ґенези, географії, класифікації  та екології ґрунтів, фундаментальних  питань екологічної ролі ґрунту в біосфері, раціонального використання та охорони ґрунтів, узгодження класифікаційно-діагностичних ознак і параметрів ґрунтів відповідно до європейської і міжнародної класифікацій. Науково-практичні розробки орієнтовані на екологічно безпечне використання ресурсного потенціалу ґрунту, обґрунтування екологічної стійкості ґрунтів, пошуки шляхів біологізації агроекосистем і ландшафтів, планування ґрунтово-протидеграційних заходів, удосконалення розміщення сільськогосподарського виробництва з урахуванням сучасного стану земельних ресурсів. Проводяться прикладні дослідження оптимізації поживного режиму ґрунтів для сільськогосподарських культур, ерозійної деградації ґрунтів, заходів з раціонального використання і охорони еродованих земель, відновлення функціонування контурно-меілоративних систем землеробства.

Фахівці наукової школи плідно працюють у навчально-методичному  забезпеченні підготовки спеціалістів і науковців. Ними видано десятки  підручників і навчальних посібників, зокрема: Позняк С. П. Ґрунтознавство і географія ґрунтів. У 2-х ч. – Львів, 2010; Гамкало З. Г. Екологічна якість ґрунту. – Львів, 2009; Іванюк Г. С. Біопродуктивність ґрунтів. – Львів, 2009; Кіт М. Г. Морфологія ґрунтів. – Львів, 2008; Позняк С. П., Красєха Є. Н. Чинники ґрунтоутворення. – Львів, 2007; Паньків З. П. Земельні ресурси. – Львів, 2008; Папіш І. Я., Ямелинець Т. С. Практикум з картографії ґрунтів. – Львів, 2009; Позняк С. П., Красєха Є. Н., Кіт М. Г. Картографування ґрунтового покриву. – Львів, 2003; Ямелинець Т. С. Застосування ГІС систем у ґрунтознавстві. – Львів, 2008 та ін.

Започатковано серію “Ґрунти  України”, в рамках якої вже видано 16 монографій, а також серію “Українські  ґрунтознавці”, де вийшла перша книга  – “Професор Іван Гоголєв” (Львів, 2009). Проведено низку міжнародних наукових конференцій, видано декілька збірників наукових праць “Ґенеза, географія і екологія ґрунтів”.

Міжнародна  співпраця пов’язана з вивченням  питань бонітетної і вартісної оцінки земель (Федеральне відомство Нижньої  Австрії і Бругенлянду, Австрія), генетико-географічних проблем ґрунтознавства (Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), питань ґенези і екології ґрунтів Карпат (Ягелонський університет, Краків, Польща), ґрунтово-екологічної оцінки земель (Ґрунтовий інститут імені В. В. Докучаєва, Москва, Росія).

Науковці беруть участь у грантах Міжнародного Банку  реконструкції і розвитку з проблем  збереження біорізноманіття Карпатського біосферного заповідника, біосферного  заповідника “Дунайські плавні”, Міжнародному екологічному проекті WWF-Норвегія “Збереження та стан використання природних ресурсів Українських Карпат”, спільному українсько-німецькому дослідницькому проекті IWAS (Міжнародний Водний Альянс, Скасонія, Німеччина) та ін.

Наукова школа  “Генетичне ґрунтознавство” займається не тільки вирішенням проблем ґрунтів, а й розв’язанням глобальних проблем, таких як аридизація суші, глобальне потепління тощо [7].

Кафедру ґрунтознавства Харківського національного аграрного  університету імені В.В. Докучаєва  було створено 1894 р. за ініціативою і під безпосереднім керівництвом засновника науки про ґрунт В.В. Докучаєва у Ново-Александрійському інституті сільського і лісового господарства, який у 1914 р. (початок першої світової війни) був переведений до м. Харкова. Нині – це Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва. Аналізуючи більш ніж 100-річну історію кафедри, слід зауважити, що головним напрямом, серцевиною її роботи було і є розумне поєднання навчальної, науково-дослідної роботи з виробництвом. На всіх етапах складної історії кінця XIX, особливо XX ст., кафедра була носієм першого (зазвичай абсолютно нового) напряму в розвитку ґрунтознавства. Першим завідувачем кафедри за рекомендацією професора В.В. Докучаєва став його учень Сибірцев М.М. (1894-1899 рр.). Перша у світі класифікація ґрунтів на генетичних принципах (класифікація Докучаєва-Сибірцева), перший у світі підручник "Почвоведение" та інші ґрунтово-картографічні і земельно-оціночні роботи залишили добру пам'ять про Сибірцева М.М., який передчасно помер від тяжкої хвороби.

Становлення науки  про ґрунт тривало довгі роки. В її основу Докучаєвим В.В. було покладено  генетичну й еволюційну ідею про  те, що ґрунт, по-перше, – це самостійне природне тіло; по-друге, природно-історичне  тіло; по-третє, функція природного середовища (антропогенез був доповнений після В.В. Докучаєва). У кінцевому результаті ця докучаєвська тріада обумовлює розвиток ґрунтотворного процесу, велику різноманітність ґрунтів світу, їх родючість. Теорія ґрунтотворення, генетична класифікація ґрунтів, поняття про "тип" ґрунту, польова (морфологічна) діагностика і методи ґрунтової картографії, зональність ґрунтового покриву, карти ґрунтів європейської частини Росії, бонітування земель – усе це вперше було зроблено В.В. Докучаєвим і нині використовується ґрунтознавцями різних країн світу.

У 1899-1911 pp. кафедрою ґрунтознавства Ново-Александрійського  інституту сільського і лісового господарства керував відомий ґрунтознавець  академік Глінка К.Д., який з 1894 р. завідував  кафедрою мінералогії і геології, а також одночасно з 1899 р. – кафедрою ґрунтознавства. Він керував дослідженнями ґенези, географії та класифікації ґрунтів у період столипінських реформ 1906-1912 pp. (експедиції Переселенського товариства), які охопили близько 3 млн км2 території Сибіру і Середньої Азії. Зібрані матеріали стали основою для видання невдовзі разом з академіком Прасоловим Л.І. оглядової карти ґрунтів азіатської частини СРСР.

У 1911 р. завідувачем  кафедри став Смірнов-Логінова В.П., згодом ад’юнкт-професор, а після переведення інституту сільського господарства до Харкова кафедру очолив професор Муравлянський C.M., який досліджував питання характеристики твердої фази ґрунтів (гранулометричний склад, фізико-механічні властивості).

З 1924 р. історія  кафедри ґрунтознавства пов'язана з ім'ям академіка Олексія Никаноровича Соколовського – видатного вченого-ґрунтознавця, першого президента Академії аграрних наук України, академіка АН УРСР і ВАСГНІЛ, ректора Харківського сільськогосподарського інституту імені В.В. Докучаєва (1944-1959 рр.), визначного організатора сільськогосподарської науки і виробництва. Він очолював кафедру ґрунтознавства з 1924 до 1959 рр. Цей етап в історії кафедри став можливим завдяки поширенню в України з кінця XIX ст. ідеї генетичного (докучаєвського) ґрунтознавства та формуванню української (Харківської) школи ґрунтознавства.

Ця особлива тема з історії аграрної науки  знайшла своє висвітлення у наукових працях Тихоненка Д.Г., Вергунова  В.А., Гриня Г.С., Грінченка О.М., Канівця  В.І. Для зародження відомої школи ґрунтознавства в Україні у кінці ХІХ і на початку XX ст. важливе значення мали наукові ідеї вчених-педагогів Петровської землеробської академії, особливо Вільямса В.Р. і Прянишникова Д.М., а також науковців Санкт-Петербурзького університету (Гедройць К.К.) і Ново-Александрійського інституту сільського і лісового господарства на чолі з професором Докучаєвим В.В. У 1888-1894 рр. Докучаєв В.В. організував другу експедицію з вивчення земель колишньої території Росії в Полтавській губернії (Перша Нижньогородська експедиція). За результатами експедиційних досліджень було проведено не тільки вивчення земель цієї території України і виконано земельно-оцінні роботи, але й опубліковано "Русский чернозем" Докучаєвим В.В. і покладено початок зародженню нової науки про ґрунт – ґрунтознавства (1883 р.), відкрито кафедру ґрунтознавства (1894 р.). На зміну докучаєвському етапу у розвитку ґрунтознавства України (Докучаєв В.В., Сибірцев М.М., Глінка К.Д. та ін.) у другій половині 20-х рр. XX ст. прийшов, не випадково, "набокіховський".

Набокіх О.І. (1874-1920 рр.) – учень і опонент В.В. Докучаєва, вихованець Ново-Александрійського  інституту сільського господарства і лісівництва, працював у Новоросійському (Одеському) університеті, засновник  глибоко-профільного ґрунтознавства. У теперішньому Одеському аграрному університеті є єдиний у світі музей ґрунтів з більше ніж чотириметровими монолітами, відібраними Набокіх О.І. Учений вів експедиційні дослідження ґрунтів Харківської, Херсонської, Подільської губерній, вивчав ґрунти інших територій – Волині, Кубані, Молдови, Грузії (Батумі) тощо. Він досліджував розвиток різних ґрунтів, класифікаційну проблематику, природно-ландшафтні комплекси, походження лесів тощо.

Школу ґрунтознавців  Набокіх О.І. продовжили Махов Г.Г. (генеза, діагностика, класифікація, картографування, агроінвентарізація ґрунтів), Крокос В.І. (засновник палеопедології), Лебедев А.Ф. (труд "Почвенные и грунтовые воды", водно-фізичні характеристики ґрунтів тощо).

Розвиток ґрунтознавства в Україні у 20-ті роки XX ст. пов'язаний з Маховим Г.Г. (Махівим), детальний життєвий шлях якого висвітлений професором Вергуновим В.А.

Махов Г.Г. –  голова секції ґрунтознавства СГНК України (1920-1927 рр.), організатор 1-го з'їзду ґрунтознавців  України (15-21 квітня 1923 р.), учасник першої сільськогосподарської виставки у м. Москві (19-21 жовтня 1923 р.), де демонструвалися відібрані Маховим Г.Г. зразки ґрунтів дослідних станцій України і складена ним карта ґрунтів України у масштабі 60 верст в англійському дюймі, а також колекція ґрунтів України, яка була відібрана Маховим Г.Г. і Віленським Д.Г. і представлена на І Міжнародному конгресі ґрунтознавців у м. Вашингтоні (1924 р.). Разом із секцією ґрунтознавства України, яку він очолював, Махов Г.Г. переїхав із м. Києва до м. Харкова (11.02.1924 р.), а з 15.03.1924 до 28.10.1924 рр. виконував обов'язки завідувача кафедри ґрунтознавства Харківського інституту сільського господарства імені X. Раковського (нині Харківський НАУ імені В.В. Докучаева).

У 1924 р. професором науково-дослідної кафедри ґрунтознавства ХСГІ було обрано Соколовського О.Н. – учня академіків Вільямса В.Р. і Прянишникова Д.М. (Петровська землеробська академія, м. Москва).

Кафедра ґрунтознавства, яку очолював професор Махов Г.Г., займалася навчально-методичною, а кафедра професора Соколовського О.Н. – науково-дослідною роботою. Згодом було створено єдину кафедру ґрунтознавства, завідувачем якої став професор Соколовський О.М. На кафедрі, крім Соколовського О.Н., працювали професори Махов Г.Г., Віденський Д.Г. (пізніше професор Московського державного університету імені М.В. Ломоносова, який видав у 1956 р. підручник "Почвоведение") і Лавренко Є.М. (геоботанік, пізніше академік АН СРСР).