Вступ до фаху

 У 20-30-ті  роки активно працювали учні  Е. Ромера. С. Павловський вирішував проблеми генезису карпатських річкових долин, А. Ціргофер – питання палеогеоморфології Поділля, Ю. Чижевський – генезис долини Дністра і регіоналізацію Передкарпаття, В. Тейсейр – проблеми вершинної поверхні Карпат, А. Маліцький – гіпсового карсту Покуття, С. Кульчицький і А. Ян – проблеми генезису і віку рельєфу північного краю Поділля та ін. Подією для географії і геоморфології того часу стала праця Ю. Полянського "Подільські етюди, тераси, леей і морфологія Галицького Поділля над Дністром" (1929).

 У 1945 р.  створено географічний факультет  Львівського університету, а 1950 р.  – кафедру геоморфології (з  2000 р. – геоморфології і палеогеографії). Ініціатором відкриття кафедри  був П. Цись. Його найважливіші  наукові здобутки такі: перша  детальна геоморфологічна регіоналізація західних областей України та Українських Карпат; аналіз неотектоніки західних областей України та Українських Карпат, її вплив на формування рельєфу; визначення головних етапів розвитку рельєфу Українських Карпат з акцентуванням на розвиток долинних систем і денудаційних та денудаційно-акумулятивних поверхонь вирівнювання; перший морфоструктурний аналіз Українських Карпат з чітким обґрунтуванням виділення морфоструктур першого порядку.

 К. Геренчук  виконав фундаментальне дослідження зв'язку тектоніки та річкової мережі Східноєвропейської рівнини (1960), чим заклав підвалини структурної геоморфології.

 Експедиційні  роботи у 1965-1970 pp. в Українських  Карпатах, якими керували професори  П. Цись та К. Геренчук, привели  до формування нового напряму досліджень – динамічної геоморфології.

 У цей  період започатковано також стаціонарні  та експериментальні дослідження  сучасних схилових процесів на  Передкарпатті, Опіллі, у Вулканічних  Карпатах. Зі створенням лабораторії  інженерно-геоморфологічних досліджень утвердилася школа інженерної геоморфології.

 У 90-х роках  сформувалася нова школа –  екологічної геоморфології –  під керівництвом професора І.  Ковальчука. Тоді ж відновлено  започатковану П. Цисем школу  регіональної геоморфології. В  серії "Рельєф України" опубліковано монографії Я. Кравчука "Геоморфологія Передкарпаття" (1999), "Геоморфологія Скибових Карпат" (2005) і Р. Сливки "Геоморфологія Вододільно- Верховинських Карпат" (2002).

 Провідні  наукові напрями теперішніх геоморфологічних  досліджень кафедри такі: регіональний аналіз; інженерна геоморфологія; динаміка сучасних рельєфотвірних процесів; історико-географічні дослідження.

 З геоморфологією  в Одеському університеті початку  XX ст. пов'язані імена В. Ласкарьова  і В. Крокоса. В. Ласкарьов працював на кафедрі геології у 1892-1920 pp., досліджував Волинську, Подільську, Бессарабську губернії, зокрема, уклав 17-й лист геологічної карти Росії і 730-сторінкову пояснювальну записку до нього (1914). У цій та інших працях є фактичний матеріал і теоретичні узагальнення щодо ярусності лесів, походження і будови річкових долин регіону.

 У 1912-1926 pp. В. Крокос в Одесі почав розробляти  методику вивчення лесів; результати  досліджень стали основою "Матеріалів  до характеристики четвертинних  відкладів східної і південної України" (1927).

 Представниками  одеської геоморфологічної школи  останніх десятиліть є Н. Ізмайлова,  Ю. Амброз, Г. Швебс, Є. Єлісєєва, Ю. Шуйський, Т. Федорченко та  ін. Галузі спеціалізації одеситів  – вивчення рельєфотвірних процесів  на узбережжі Чорного моря та наслідків антропогенного втручання в їхній перебіг, а також типів берегів і механізмів їхнього утворення, підводного рельєфу.

 У 1940-х  роках наукову діяльність у  Чернівецькому університеті почав  К. Геренчук. Згодом учені цього  закладу зосередили увагу на геоморфологічній будові річкових систем Передкарпаття (М. Кожуріна), карстових процесах (Б. Іванов). Геоморфологія карсту – одна з галузей спеціалізації Таврійського університету (О. Мамін, В. Дублянський, Б. Вахрушев).

 Геоморфологічні дослідження проводять також у Тернопільському та Вінницькому педагогічних університетах, Волинському, Дніпропетровському, Луганському, Прикарпатському, Сумському, Ужгородському та інших університетах [26].

3.4. Гідрологія, океанологія

Відомості про річки України вперше згадуються в історичних і географічних працях давньогрецьких і давньоримських авторів. У літописах 10-12 століття вміщено описи Дніпра та інших рік. Певні гідрологічні спостереження на річках України проводилися з середини 18 століття, зокрема на Дністрі з 1759 року. Регулярні спостереження за рівнем води на Дніпрі біля Києва розпочалися в 1804 році, на Десні — в 1839 році, на Прип'яті — в 1843-му. Виміри витрат води на Дніпрі здійснюються з 1878 року, на Десні — з 1895, на Ірпені — з 1909, на Тетереві — з 1912 р.

 Максимович  Микола Іванович — автор двотомного  ілюстрованого видання «Дніпро  і його басейн» (1901)

В Україні перші  систематичні гідрологічні дослідження  проводилися на Дніпрі на початку 19 століття, переважно для потреб водного транспорту. Планомірні гідрологічні дослідження виконували партії Навігаційно-описової комісії (1875—1898), «Західна експедиція з осушення боліт» під орудою полковника Генерального Штабу Йосипа Жилінського (для потреб осушення Полісся, 1873—1898), експедиція зі зрошування на Півдні Росії (1880—1898). Наприкінці 19 століття були здійснені перші узагальнення щодо гідрології Дніпра (М. І. Максимович, Є. В. Опоков — основоположники гідрології в Україні), почато вивчення окремих річкових басейнів. У 1925—1930 роках Українською метеорологічною службою була створена стаціонарна гідрологічна мережа з вивчення режиму поверхневих вод, розпочато випуск «Гідрологічного щорічника».

 Огієвський  Анатолій Володимирович — один  з засновників гідрологічної  школи в Україні

Значний поштовх дослідженням водних об'єктів, зокрема розвитку гідрологічних прогнозів, дали проектні роботи і будівництво Дніпрогесу в тридцятих роках минулого століття, а також розробка і реалізація «Плану комплексного використання водних ресурсів Дніпра» (автори Є. В. Опоков, А. В. Огієвський, В. О. Назаров та ін.). У повоєнний час необхідність вирішення проблеми водопостачання великих промислових центрів, гідротехнічне і меліоративне будівництво, розробка заходів щодо боротьби з паводками на річках зумовило розвиток інженерної гідрології — створення наукових основ водного балансу, вдосконалення методів розрахунку гідрологічних характеристик, розробку методів захисту берегів водосховищ. Видний науковий доробок в цій царині внесли А. В. Огієвський, С. М. Перехрест, В. І. Мокляк, Й. А. Железняк, Г. І. Швець, П. Ф. Вишневський, Л. Г. Онуфрієнко, А. М. Бефані, Б. А. Пишкін.

Подальше зростання  антропогенного впливу на водні об'єкти України в другій половині 20-го і  на початку 21 століття зумовило поглиблення  вивчення максимального і середньорічного стоку (Н. Ф. Бефані, О. Ф. Литовченко, О. Г. Іваненко, Я. О. Мольчак, Є. Д. Гопченко, А. І. Шеришевський, А. В. Щербак, М. М. Сусідко, В. І. Вишневський, Н. С. Лобода, Б. В. Кіндюк, В. В. Гребінь), водного балансу гірських водозборів Карпат (М. І. Кирилюк), питання комплексного використання та охорони водних ресурсів (А. В. Яцик), руслових процесів на річках (О. Г. Ободовський, Ю. С. Ющенко); виявлення зв'язку гідрологічних процесів з екологічним станом водних об'єктів (В. М. Тімченко, В. М. Самойленко); постчорнобильської гідрологічної тематики на основі чисельних методів математичного моделювання (М. Й. Железняк, О. В. Войцехович); інтеграцію методів гідрологічних і гідрохімічних досліджень при комплексному вивченні річкових басейнів (В. К. Хільчевський, В. І. Осадчий).

Сучасний етап розвитку гідрології спрямований на дослідження водних ресурсів і водного  балансу Землі та окремих регіонів, в тому числі і з урахуванням  можливих кліматичних змін, прогнозування  майбутнього стану водних ресурсів та на розв'язання проблем водозабезпечення посушливих регіонів, управління басейнами транскордонних річок. Він характеризується автоматизацією гідрологічної мережі та регіональним узагальненням інформації про водний режим стосовно потреб різних галузей економіки.

 Сьогодні  активно розвиваються методи  гідрологічних досліджень з використанням  аерокосмічної інформації

Розвиваються  методи гідрологічних досліджень з  використанням аерокосмічної інформації, що дає змогу враховувати просторову неоднорідність багатьох природних  факторів, та методи математичного  моделювання процесів гідрологічного циклу. Результати гідрологічних досліджень використовуються для задоволення потреб водокористувачів (водопостачання, гідроенергетика, меліорація, водний транспорт, рибне господарство та ін), при проектуванні гідротехнічних соруд, мостобудуванні, при плануванні і здійсненні заходів з охорони вод. Важливий напрям розвитку гідрології в Україні — розробка наукових основ комплексного використання та охорони водних ресурсів транскордонних річок басейнів Дніпра, Тиси, Західного Бугу, Сіверського Дінця спільно з відповідними органами сусідніх держав.

В Україні дослідження  з гідрології проводять в Українському науково-дослідному гідрометеорологічному  інституті, Інституті гідробіології  НАН України, Українському науково-дослідному інституті водогосподарсько-екологічних  проблем, Інституті водних проблем і меліорації, інституті «Укрводпроект», а також на відповідних кафедрах вищих навчальних закладів — на кафедрі гідрології та гідроекології географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедрі гідрології суші Одеського державного екологічного університету, кафедрі гідроекології, водопостачання і водовідведення географічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кафедрі водогосподарської екології та гідрології Національного університету водного господарства та природокористування. Підготовку фахівців з гідрології, крім названих університетів, ведуть на кафедрах гідрометеорології у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара та Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Українські гідрологи беруть участь у Міжнародній гідрологічній програмі ЮНЕСКО. Матеріали гідрологічних спостережень на мережі гідрологічних постів на річках України зводяться в «Гідрологічний щорічник», який випускає Центральна геофізична обсерваторія гідрометслужби України.

Одною з провідних  гідрологічних шкіл України є  Одеська школа. Гідрологічний факультет був заснований у 1932р., Як один з факультетів створеного за рішенням уряду СРСР спеціалізованого інженерного гідрометеорологічного інституту.

     З  перших років свого заснування  гідрологічний факультет здійснював  підготовку спеціалістів для  всіх республік колишнього Союзу  та ряду зарубіжних країн. За 68 років свого існування факультет  випустив понад 6 тисяч дипломованих спеціалістів гідрологів і океанологів. Серед його випускників такі відомі вчені як д.г.н. Калінін Г.П., д.ф.-м.н.. Кучмент Л.С., д.г.н. Швебс Г.І. та ін, керівники великих підрозділів і директора науково-дослідних інститутів.

     На  гідрологічному факультеті сформувались дві наукові школи. У 1946р. під керівництвом найбільшого вченого гідролога д.т.н. Бефану А.Н. сформувалася всесвітньо визнана школа генетичної гідрології. В даний час науковий напрямок цієї школи успішно розвивається в роботах д.г.н. Бефану Н.Ф., д.г.н. Гопченко Є.Д., д.г.н. Іваненко А.Г. та ін

     У  рамках іншого напрямку, основоположником  якого був д.ф.-м.н. Гринвальд  Д.І., проводились систематичні дослідження  руслової турбулентності. У підсумку  досліджень побудована загальна  модель турбулентного річкового потоку. За рівнем вивченості руслових процесів у різних природних умовах наукова школа Одеського гідрометеорологічного інституту займає одне з провідних місць в даній області.

     Гідрологічний  факультет має широкі ділові  зв'язки з багатьма проектними та виробничими організаціями, виконуючи нучние дослідження по основних проблемах сучасної гідрології: створення методів інженерних гідрологічних розрахунків і прогнозів, розробці теоретичних основ і практичних рекомендацій щодо оцінки і прогнозу руслових процесів.

     Велике  значення в діяльності гідрологічного  факультету має міжнародне співробітництво,  яке здійснюється в рамках  різних програм. Провідні викладачі  факультету беруть активну участь  у роботі міжнародних нарад,  семінарів і конференцій. У 1995р. і 1996р. на базі гідрологічного факультету проводились міжнародні експедиції з проблем гідроекології малих річок спільно з Нью-Йоркським університетом та громадською організацією Earthwatch [7].

Основною структурою спрямованою на розроблення океанології в нашій країні є Морський гідрофізичний інститут НАН України.

За ініціативою  та під керівництвом академіка В. В. Шулейкіна на березі Чорного моря, у с. Кацівелі (Крим) була створена перша  у світі стаціонарна морська  гідрофізична станція, призначена для виконування систематичних досліджень процесів та явищ у прибережній зоні моря.

У 1948 р. в Москві на базі Чорноморської гідрофізичної  станції АН СРСР та Морської гідрофізичної  лабораторії (раніше відділ Інституту  теоретичної геофізики АН СРСР) був створений Морський гідрофізичний інститут АН СРСР. Його директором — організатором та неформальним лідером став видатний учений-океанограф В. В. Шулейкін. Інститут досліджував теплові явища в океані, теплові взаємодії між океаном, атмосферою та материками, вплив океану на клімат та погоду. Результати цих та інших досліджень були узагальнені ним в унікальній за багатством представлених даних та викладених ідей монографії «Фізика моря», відзначеній Державної премією СРСР (1942 р.).

У серпні 1961 р. Морський гідрофізичний інститут був переданий до системи Академії наук УРСР, а в 1963 р. перебазований до м. Севастополя. Під керівництвом академіка АН України А. Г. Колесникова Інститут був практично заново відтворений у Севастополі та стрімко увійшов до радянської та світової еліти як визнаний авторитет у галузі досліджень фізичних процесів у морях та океанах, автоматизації океанографічних досліджень, морського наукового приладобудування. При цьому ставка була зроблена як на запрошення до м. Севастополя та Кацівелі відомих учених, так і на активне залучення до Інституту у Севастополь молодих наукових співробітників та фахівців.

Найвагомішим  результатом цього періоду є  відкриття, експериментальне та теоретичне дослідження у тропічній Атлантиці  екваторіальної протитечії, названої на честь М. В. Ломоносова. Група вчених МГІ на чолі з директором інституту академіком АН УРСР А. Г. Колесниковим (С. Г. Богуславський, Г. Н. Григор’єв, Г. П. Пономаренко, А. С. Саркісян, О. І. Фельзенбаум, Н. К. Ханайченко) у 1970 р. відзначена Державною премією СРСР за цю багаторічну, надзвичайно актуальну на той час роботу, яка зберегла свою значущість дотепер.