Вступ до фаху

Розвиток ландшафтознавства  у Київському університеті пов’язаний з дослідженнями член-кореспондента НАН України О.М. Маринича, який працював там з 1946 по 1971 рр. (з 1958 по 1971 рр. завідував кафедрою фізичної географії). Його наукові пошуки присвячені  геоморфології та фізичній географії Полісся, вивченню природно-територіальних комплексів України. Ним розроблено низку теоретичних та методичних питань з фізико-географічного районування, ландшафтознавства, наукові засади раціонального природокористування на основі ландшафтознавчого підходу.

Комплексні фізико-географічні дослідження у відділені географії Інституту геофізики ім. І.С. Субботіна АН України були започатковані в 1964 р. академіком П.С. Погребняком. Після створення відділу фізичної географії протягом десяти років (1965-1975) за розробленим ним ландшафтно-геохімічним методом проводили дослідження на мережі комплексних географічних стаціонарів в Українському Поліссі (Межигір’я), Лісостепу (Тростянець, Михайлівська цілина, Феофанія, Саврань) і Степу (Раденськ) результати яких мали важливе загальнонаукове і прикладне значення.

В Чернівецькому  університеті ландшафтознавчі дослідження  були започатковані ще в 1953 р. Геренчуком К.І. (в 1945–1954 рр. завідував кафедрою фізичної географії) і розвинуті  Л.І. Воропай, М.О. Куницею, М.М. Рибіним (1966 р.), які вивчали переважно природні територіальні комплекси Українських Карпат.

Комплексні  фізико-географічні дослідження  з природного районування і вивчення структури ландшафтів Криму проводили  і в Таврійському університеті. Результати викладені в роботах В.Г. Єни (1960 р.), П.Д. Підгородецького (1961 р.) та інших.

Другий період розвитку ландшафтознавства (70–80-ті рр.) характеризується підвищеною увагою до вивчення структури і, особливо, функціонування й динаміки ландшафтів як експедиційними, так і стаціонарними методами на базі комплексних географічних стаціонарів, зокрема, Академії наук України (Димерський – Полісся (1981) і Львівського університету (Розтоцький – Розточчя (1969) і Чорногірський у Карпатах (1979)). Розгорталися дослідження з геофізики і геохімії ландшафтів, широко впроваджувалися дистанційні, аерокосмічні та математичні методи у ландшафтзнавство.

Продовжували  розробляти питання теорії ландшафтознавства  і фізико-географічного районування. Створюються нові ландшафтні карти  на окремі регіони і в масштабах усієї країни, регіональні ландшафтознавчі описи і характеристики.

Були з геосистемний позицій проаналізовані фізико-географічні  фактори середовища (А.М. Оліфеов, Таврійський  університет), розроблені теоретичні та методичні засади ландшафтознавчих досліджень гірських територій (Г.П. Міллер, Львівський університет), ландшафтознавчі основи регіонального проектування (П.Г. Шищенко, Київський університет), радіогеосистемний підхід для дослідження природних територіальних комплексів (В.Ю. Некос, Харківський університет), концепція природно-господарських територіальних систем (Г.І. Швебс, Одеський університет), уявлення про просторово-чаову організацію геосистем і геосистемні взаємодії (В.А. Боков, Таврійський університет), основи палеоландшатознавства (М.Ф. Веклич, Інститут географії НАН України) та інші перспективні напрями.

Свідченням зростаючого потенціалу українського ландшафтознавства було проведення республіканського ландшафтознавчого семінару у Шацьку (1982 р.) та двох Всесоюзних нарад з питань ландшафтознавства – восьмої у Львові (1988 р.) і дев’ятої у Вінниці (1990 р.).

Значно розширилась  сфера прикладних ландшафтознавчих пошуків – розвитку набули ландшафтно-інженерні, ландшафтно-меліоритавні, ландшафтно-рекреаційні, ландшафтно-проектувальні та інші дослідження. Розробляються ландшафтознавчі основи раціонального регіонального природокористування тощо.

Третій, сучасний, етап розвитку ландшафтознавчої науки  в Україні (90-ті рр. по сьогоднішній день) пов’язаний із значним розширенням  можливостей розвитку географічної науки в умовах державної незалежності України та впровадженням нових підходів. Для цього періоду характерне впровадження постнекласичних методологій (в 1994, 1996 і 1998 рр. в Києві відбулись три  спеціальні конференції), ідей і методів екології у ландшафтознавство, геоінформаційних технологій і розроблення геоекологічних інформаційних систем. Так, наприклад, у Львівському університеті формуються середньомасштабні геоекологічні бази даних для Українських Карпат, басейну Верхнього Дністра і великомасштабні для міста Львова і кількох ключових ділянок Українських Карпат.

Розроблено  нові напрямки ландшафтознавства, що стосуються методологічних проблем ландшафтознавчого  аналізу і синтезу (В.М. Пащенко), організації геопростору і стратегії  природокористування в горах (О.П. Ковальов), еколого-геохімічного аналізу  ландшафтів (В.М. Гуцуляк), аналізу стійкості геосистем до антропогенних навантажень (М.Д. Гродзинський), ландшафтно-геохімічного аналізу й оцінки екологічного стану територій (Л.Л. Малишева), аналізу антропогенних ландшафтів Правобережжя України (Г.І. Денисик), закономірностей організації ландшафтознавчих фацій (В.М. Петлін), еколого-ландшафтознавчого аналізу гірських територій (А.В. Мельник), екогеохімії ландшафтів у зонах техногенезу (Ю.Г. Тютюнник) та ін.

В останні десятиліття у зв’язку з дослідженням екологічних наслідків взаємодії суспільства і природи (особливо після аварії на Чорнобильській АЕС) має місце екологізація географії і, зокрема, ландшафтознавства. В Україні з’являються праці, присвячені геоекологічному аналізу та оцінці різних територій. Це праці Давидчука В.С., Волошина І.М., Гриневецького В.Т., Гродзинського М.Д.,   Гуцуляка В.М., Малишевої Л.Л., Маринича О.М., Мельника А.В., Некоса В.Ю., Пащенка В.М.,  Руденка Л.Г.,         Черваньова І.Г., Шищенко П.Г. та ін. Розробляються теоретико-методичні основи геоекологічних (ландшафтно-екологічних) досліджень, створюються схеми районування на ландшафтній основі та ін. Сформувалася самостійна наука – ландшафтна  екологія (М.Д. Гродзинський, 1994; В.М. Гуцуляк, 2002).

Крім  екологічного (головного) напрямку досліджень, зберігається зацікавленість питаннями функціонування, динаміки і розвитку ландшафтів, геохімії ландшафтів.

Останніми роками також спостерігається повернення інтересу до дослідження просторової структури ландшафтів – ландшафтного  різноманіття. Більш широкого застосування набули комп’ютерні технології. Продовжуються дослідження антропогенних ландшафтів України [29, 41].

3.2. Метеорологія  – кліматологія

 Епоху в  історії кліматології склало  винахід термометра і барометра  (XVI, XVII ст.), Але лише з XVIII ст. метеорологічні спостереження набули більш-менш науковий характер. Спочатку спостереження велися окремими особами, в більшості випадків ученими, які цікавилися метеорологією, і в багатьох випадках ці спостереження були нетривалими. Лише у великих містах - Петербурзі, Парижі, Упсалі, Празі, Берліні та Лондоні-спостереження велися майже без перерв з початку XVIII ст. Найбільш довгий, майже безперервний ряд інструментальних метеорологічних спостережень в Росії був початий в Петербурзі в 1725 р. академіками щойно створеної Петром I Академії наук. XVIII ст. було століттям найбільших географічних відкриттів, які мали великий вплив і на розвиток кліматології, так як дали великий матеріал для вивчення клімату: За ініціативою Петра I була почата перша інструментальна зйомка країни. У 1725 р. він же власноруч написав припис Берингу побудувати на Камчатці суду, плисти на них на північ уздовж землі і "шукати, де она зійшлася з Америкою". Це питання цікавило Петра з точки зору можливості знайти шлях через Льодовитий океан у Китай та Індію . Дві експедиції Берінга, що тривали з 1725 по 1743г.; ознаменовані рядом найбільших відкриттів і наукових досліджень, які дали багатий географічний, картографічний та гідрографічний матеріал. У числі учасників цих експедицій були натураліст Гмелін і астроном Деліль. Вони організували метеорологічні станції в Казані, Єкатеринбурзі ( нині Свердловськ), Тобольську, Єнісейські, Томську, Туруханска, Іркутську, Якутську, Селенгінську, Нерчинську. Ряди спостережень на цих станціях, хоча і не були безперервними з часу їх організації, все ж таки є одними з найбільш довгих рядів спостережень і ще у XVIII ст . дозволили отримати уявлення про клімат величезній території, абсолютно до тих пір недослідженою. Спостереження велися за інструкцією, яка встановлювала їх терміни, а також метеорологічні елементи та явища, що підлягають спостереженню. Спостереження проводилися до 1749 р., і матеріали багатьох з них надруковані Академією наук .

 Зіставляючи  серйозну підготовку, цілеспрямованість  і розмах зазначених вище робіт в Росії зі станом метеорологічних спостережень в той час в інших країнах і з огляду на виняткові труднощі організації метеорологічної мережі в Сибіру, ​​слід визнати, що нічого подібного в інших країнах не було. Скоро, однак, вчені стали розуміти, що для розвитку метеорології і кліматології істотно важливим є зіставлення даних про погоду різних пунктів між собою. Геніальний російський учений М. В. Ломоносов раніше за всіх оцінив значення такого зіставлення.

 Роботи М.  В. Ломоносова показують, як високо оцінював він ту користь, яку може принести людству знання метеорології.

 М. В. Ломоносов  вважав метеорологію самостійною  наукою, головним завданням якої  було "передзнання погоди". Було  організовано за приватною ініціативою  Маннгеймский метеорологічне товариство, яке створило в Європі на добровільній основі мережу з 39 метеорологічних станцій (в тому числі три в Росії - Санкт-Петербурзі, Москві, Пишменскій завод), укомплектованих єдиних і проградуйовані приладами.  Мережа функціонувала 12 років.

 Таким чином,  до кінця XVIII ст. старе уявлення  про різноманітність кліматів  землі вже було підкріплено  рядами інструментальних спостережень, абсолютно ясно визначилися найважливіші  загальні причини існування різних  кліматів, а також намітилися і деякі проблеми практичної кліматології. Все це були зародки ідей, яким судилося отримати повний розвиток у наступному столітті, коли вже стало можливим застосовувати паралельні ряди спостережень метеорологічних станцій для порівняння кліматів.

Великим етапом в історії розвитку кліматології було виникнення центральних метеорологічних установ, в обов'язок яких входила організація мережі метеорологічних станцій, постачання їх приладами та інструкціями для спостережень, збір, контроль та опублікування матеріалів цих спостереженні. Ці установи більшою чи меншою мірою забезпечували якість і порівнянність спостережень, шляхом публікації матеріалів робили їх доступними широкому колу дослідників, що дозволяло зробити великі кліматологічні роботи.

 У Росії на самому початку XIX ст. передові вчені прийшли до думки про необхідність організації центрального метеорологічного установи. У 1810р. засновник Харківського університету В. Н. Каразін виклав у доповіді Московському суспільству любителів єство знання ідею про необхідність централізованого керівництва мережею метеорологічних станцій та наукової обробки їхніх спостережень а в 1818г. запропонував план організації Державного метеорологічного комітету, в який повинні були надходити і там оброблятися результати спостережень ряду метеорологічних станцій, що знаходяться в різних частинах країни. Основною метою цієї організації він вважав "сприяння розвитку торгівлі, мореплавства і військового мистецтва", але особливо він звертав увагу на користь метеорології для землеробства. Ідеї Каразіна нескоро втілилися в життя.

 У міру накопичення  метеорологічних спостережень робилися  спроби охарактеризувати географічний  розподіл окремих кліматичних  показників, насамперед температури  і тиску повітря. 

 У середині XIX ст. виникають  державні мережі станцій. А на початку століття працями А. Гумбольдта і Г. Дове в Німеччині закладаються основи кліматології.

 Перша карта  ізотерм (річних) всієї земної  кулі була побудована натуралістом  і мандрівником А. Гумбольдтом  в 1817р. на підставі даних всього 57 станцій, і лише в 1848г. Дове побудував ізотерми січня і липня. Перші ізобари з даними про переважаючих вітрах всієї земної кулі були побудовані гупання в 1869 р.

 Подальше  накопичення матеріалів спостережень  зробило можливим поглиблення  кліматологічної теорії, що знайшло  яскраве відображення в класичних  роботах А. І. Воєйкова про  сніговому покриві (1871 і 1889), про  атмосферної циркуляції (1874), про  климатах земної кулі (1884), у ряді робіт австрійського метеоролога Ю. Ханна (що відносяться до клімату різних частин світу), вперше який пояснив походження фена, в роботах В. Кеппена та ін

 Основоположником  кліматології в Росії був геніальний  географ і кліматолог Олександр Іванович Воєйков (1842 - 1916 рр..). Він написав величезну кількість робіт з самим раз-; дообразним питань кліматології.

Цінність робіт  Воєйкова полягає насамперед у тому,: то в них всі явища, що відбуваються в атмосфері, розглядали ись в  нерозривному зв'язку з географічним середовищем, вперше була розкрито сутність процесів, що створюють клімат. Крім> го, роботи Воєйкова мали практичну спрямованість, апример, в них вперше була висловлена ​​думка про організованої анном втручанні людини в кліматичний процес метою зміни клімату. Воєйков вказував ще в 1908 р. на необхідність використання вод басейну Аралу в маловодні роки для штучного зрошення, так як це, на його думку, має змінити місцевий клімат. Однак ідеї А. І. Воєйкова, як ідеї та інших передових російських вчених, в той час не могли здійснитися.

 З робіт  з кліматології, виконаних до  Великої Жовтневої соціалістичної  революції, слід також відзначити  роботи І. В. Фнгуровского з  вивчення клімату Кавказу, А.  В. Вознесенського і В. Б.  Шостаковича з клімату Східної Сибіру, ​​Б. І. Срезневського з вивчення бур і хвиль холоду.

Після Великої  Жовтневої соціалістичної революції  кліматологія в нашій країні отримала великий розвиток. У Головній фізичній обсерваторії був створений відділ кліматології, який приступив до роботи по більш повному вивченню клімату СРСР і розробці різних теоретичних питань і проблем з кліматології.  Кліматологією почали займатися також в Інституті Географії Академії наук СРСР, Арктичному і антарктичному 'науково-дослідному інституті, Інституті аерокліматологіі (нині Московське відділення Все-"союзної науково-дослідного інституту гідрометеорологічної інформації - Світового центру даних) та інших; наукових установах.