Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Июня 2013 в 11:55, реферат
вступ до фаху
2.5.2. Метеорологія та кліматологія
У зв'язку з наростаючими темпами забруднення навколишнього середовища, особливо за останні 50-60 років, значною мірою під впливом господарської діяльності людини виникла необхідність контролю і управління процесами антропогенного забруднення [20, 8].
На сьогодні головною задачею метеорології є моделювання прогнозу погоди, клімату, вивчення атмосфери (за домопогою методів ДЗЗ). Вона є необхідним інструментом для існування авіації, мореплавства, сільського господарства, будівництва тощо.
2.4.3. Біогеографія
На цьому етапі з метою розв’язання фундаментальних теоретичних і прикладних проблем об’єднують свої зусилля не тільки фіто- і зоогеографи, а й біологи, географи, геологи та вчені інших наукових дисциплін. Першочерговими вважаютьтпроблеми охорони природного довкілля, яким присвячено всесвітні екологічні форуми в Стокгольмі (1972), Ріо-де-Жанейро (1992) і Йоганнесбурзі (2002). Важливою передумовою вирішення цих проблем є стабільність економічного розвитку світової спільноти, який немислимий без ощадливого використання природних ресурсів загалом і біоресурсів зокрема, а також охорони ландшафтного різноманіття, яке є середовищем для відтворення живих організмів, в тому числі людини. Характерною рисою сучасного розвитку біогеографії є її екологізація. Катастрофа глобального масштабу на Чорнобильській АЕС (1986) зумовила радіаційний напрям біогеографічних досліджень. Вивчення наслідків впливу радіонуклідів на живі організми має архіважливе теоретичне й практичне значення. Інші ознаки нинішнього періоду: міждисциплінарна інтеграція, транскордонність науково-дослідних програм типу “Людина і біосфера”, впровадження новітніх методів збору інформації (аерокосмічні, ГІС-технології), методологічних принципів (ергодичності, синеризму), метатеорій, активізація досліджень Світового океану та важкодоступних регіонів суходолу, що загалом засвідчує про зміну парадигм біогеографії наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. [16, 45].
Головна його риса цього етапу – iнтенсифiкацiя робiт з охорони i рацiонального використання ґрунтового покриву.
Останнiй час знаменний прагненням застосування системного підходу до проблем науки, зокрема i до ґрунтознавства. Хоча ще докучаєвська концепцiя ґрунту як самостiйного тiла природи i дзеркала ландшафту передбачала системний пiдхiд до нього.
У рiзних регiонах були проведенi дослiдження бiологiчної продуктивностi ґрунтів i фiтоценозiв сушi; запропоновано ряд моделей процесу бiологiчного кругообiгу речовин; установлено, що агроценози не завжди переважають за продуктивнiстю природнi ценози.
Основним завданням ґрунтознавства на перспективу є мобiлiзацiя зусиль для пiдвищення родючостi ґрунтів, з'ясування їхньої екологiї та забезпечення їх охорони. Це буде досягнуто в результатi розв'язання енергетичної проблеми, а також шляхом опрiснення морської води, зрошення великих площ тепер “безплiдних” ґрунтів, виведення нових сортiв сiльськогосподарських культур i виробництва нових видiв добрив.
Виникла така наука, як ґрунтова зоологiя, розширилися уявлення про мiкробний ґрунтовий ценоз, роль i значення ґрунтових водоростей у фiксацiї атмосферного азоту i в процесах вивiтрювання [35].
РОЗДІЛ 3
ОСНОВНІ НАУКОВІ ШКОЛИ В УКРАЇНІ
3.1 Ландшафтознавство
У кінці XIX ст. у Росії формується потужна географічна школа. Її засновником став професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв, великою науковою заслугою якого було створення науки про ґрунт.
У 1898 р. він дійшов думки про необхідність розроблення нової науки про співвідношення і взаємодію між усіма компонентами живої і неживої природи і про закони їх спільного розвитку. Сам Докучаєв не дав ніякої назви цій науці і не встиг здійснити свій задум – присвятити їй спеціальну книгу. Але його найближчі учні і послідовники передбачили в ідеях Докучаєва початок сучасної географії.
У 1898-1900 рр. вийшла серія статей, у яких В. В. Докучаєв викладав своє вчення про зони природи, або природно-історичні зони. Це вчення послужило немовби вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між живою і неживою природою. Вперше зональність трактувалась як світовий закон, дія якого поширювалася на всі природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи і «мінеральне царство».
Докучаєв вперше на практиці здійснив принцип комплексного польового дослідження територій шляхом організації відомих експедицій Нижньоновгородської (1882-1886), Полтавської (1888-1894) і Особливої степової (1892-1898). У ході останньої експедиції було покладено початок принципово новому методу дослідження – стаціонарному: на 3 типових ділянках степової зони здійснювались багаторічні дослідження всього комплексу природних процесів у їх динаміці, а також велися досліди щодо меліоративного впливу на природу з метою її перетворення.
Своє вчення про природні зони вчений хотів поставити на службу практиці: для кожної із виділеної ним зони він запропонував схему меліоративних і агротехнічних заходів для того, щоб піднести рівень сільського господарства. До цього часу залишається прикладом його праця «Наші степи в минулому і тепер» (1892), в якій на основі глибокого комплексного аналізу степових ландшафтів їх походження і сучасного стану запропонована всебічно розроблена програма їх перетворення. Докучаєв є засновником прикладної географії, а точніше – прикладного ландшафтознавства.
В. В. Докучаєв виховав цілу плеяду географів-дослідників нового типу, які розвинули його ідеї. Головною школою цих досліджень були докучаєвські експедиції. Власне, пройшовши через них, стали видатними географами А.М.Краснов, Г.Ф.Морозов, Г.М.Висоцький, Г.І.Танфільєв. Серед знаменитих учнів Докучаєва – М.М.Сибірцев, В.І.Вернадський, К.Д.Глінка. Його послідовниками стали Л.С.Берг, С.С.Неуструєв, Б.Б.Полинов та ін. Докучаєвська географічна школа – явище унікальне в історії науки за її згуртованістю, прогресивністю ідей і спрямованістю і тим впливом, який вона мала на подальший розвиток географії.
На початку ХХ ст. в теорію і практику географії надійно увійшла докучаєвська концепція природної зональності. Г.М.Висоцький ще в 1899 р. вніс у неї суттєві доповнення, а в 1905 р. запропонував перший кількісний критерій для розмежування зон – показник атмосферного зволоження у вигляді відношення річної кількості опадів до випаровування.
Завдяки працям послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх межі уточнювалися на карті. Тим самим створювалася модель для синтезу в природному районуванні. З цього часу починається вживатися термін «фізико-географічне районування».
Перший досвід такого районування, що поклав початок переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г. І. Танфільєву (1897). Танфільєв розділив європейську Росію на фізико-географічні області, зони і округи. Це районування ще багато в чому недосконало, але для свого часу воно було найбільш детальним і обґрунтованим. За ним послідували інші схеми для тієї самої території – П. І. Броунова (1904), О.О. Крубера (1907), В. П. Семенова-Тянь-Шанського (1915). У них так чи інакше відбився зональний принцип, а, крім того, автори прагнули врахувати інші чинники фізико-географічної диференціації, зокрема рельєф [18].
Накопичений досвід комплексних досліджень у різних регіонах з різними практичними завданнями на різних територіальних рівнях детальності наблизив дослідників до більш переконливого твердження в об’єктивному існуванні закономірних взаємообумовлених територіальних поєднань природних компонентів. Ще в 1895 р. А.М.Краснов назвав такі поєднання географічними комплексами (маючи на увазі територіальні одиниці, близькі до докучаєвських зон). На початку ХХ ст. ця ідея втілилася у поняття про ландшафт. Впродовж десятиліття 1904-1914 рр. наукове уявлення про ландшафт у різних формах було запропоноване незалежно одне від одного багатьма вченими і важко надати будь-кому із них перевагу, оскільки ідея ландшафту після праць В.В.Докучаєва вже назрівала очевидно.
Г. М. Висоцький, самостійно розвивав уявлення про ландшафт, який вважав за краще називати терміном «природний округ», або «місцевість». Він вважав, що різні місцевості повинні відрізнятися характером внутрішньої строкатості або одноманітності умов місця розповсюдження лісу і відповідних цим умовам рослинних співтовариств. У цій думці можна побачити уявлення про морфологію ландшафту, що отримало розвиток значно пізніше. З іншого боку, «природні округи» Висоцький розглядав як початкові одиниці всієї системи районування: вони об’єднуються в природні області, а останні – в країни. Висоцькому належить ідея створення синтетичних карт, які згодом стали іменуватися ландшафтними картами.
Перше визначення терміна «ландшафт» дав Л.С.Берг. У 1913 р. у статті «Опыт разделения Сибири и Туркистана на ландшафтные и морфологические области» він писав, що предметом фізичної географії є ландшафти.
Л. С. Берг визначив ландшафт як «область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, що повторюється впродовж відомої зони Землі». Зараз це визначення уявляється недостатньо чітким, але не слід забувати, що це перше визначення. При всій недосконалості воно містить надзвичайно важливу вказівку – на зв’язок між ландшафтом і природною (ландшафтною, за Бергом) зоною.
Цікаві висновки зробив російський ґрунтознавець, геоботанік і фізико-географ Р.І. Аболін (1886-1938), який наблизився до правильного розуміння співвідношення загальних і місцевих географічних закономірностей. За Аболіним, природні компоненти тісно переплітаються й формують складний комплекс у вигляді епігеми (географічна оболонка), яка огортає Земну кулю. Епігема залежно від широтної зональності ділиться на «епізони», а стосовно геологічної історії – на «епіобласті». У межах областей за місцевими умовами спостерігаються «епітипи» (наприклад, болото).
Отже, Р.І. Аболін систему поділу земної поверхні подав зверху до низу, від ландшафтної оболонки до елементарного комплексу (фації). Але ця система була розроблена не до кінця і залишилася мало відомою.
Таким чином, у фізичній географії того періоду починала закладатися ідея природного комплексу, взаємозв’язку між його компонентами.
Подальший розвиток фізичної географії зумовив необхідність великих експедицій для вивчення малодосліджених земель. У зв’язку із сільськогосподарським освоєнням нових територій виникає потреба в ландшафтних картах, які складались на основі польових досліджень. Водночас з’являється необхідність систематизувати природно-територіальні комплекси (ПТК) при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження стає найбільш проста комплексна одиниця поділу – елементарний ландшафт (за С.П. Крашенинніковим).
У 1947 р. вийшла друком праця Л.С. Берга «Географические зоны Советского Союза», у вступі до якої він доповнив своє перше визначення ландшафту, навів конкретні приклади. Берг писав: «Географический ландшафт есть такая совокупность или группировка предметов и явлений, в которой особенности рельефа, климата, вод, почвенного, растительного покрова и животного мира, а также, до известной степени, деятельность человека сливаются в единое гармоничное целое, типически повторяющееся на протяжении данной зоны Земли». Л.С. Берг розумів ландшафт широко і трактував його як типологічне поняття (зазначав, що закономірно повторюються в межах однієї зони такі ландшафтні комплекси, як болото, горбисті піски та ін.), і як регіональний індивідуальний комплекс (Валдайська височина, Середньо-Сибірське плоскогір’я та ін.). Від нього і пішли два основні напрями в ландшафтній географії – типологічний і регіональний.
Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходило з учення Л.С. Берга, розвинув Л.Г. Раменський. Він зазначав, що ландшафт складається з епіфацій (фацій), які формуються в різних умовах місцезростання, увів в ландшафтознавство термін «урочище».
Вчення про ландшафт продовжували розвивати в радянський період А.О. Григор’єв, Б.Б. Полинов, пізніше М.А. Солнцев. А.О. Григор’єв звернув увагу на вивчення процесів у ландшафті, обґрунтував поняття про географічну облонку Землі (описав тропічну і субтропічну ландшафтні зони).
У 30-х роках Б.Б. Полинов почав розробляти вчення про ландшафт на геохімічній основі, запропонував методологію нового наукового напрямку. Ним встановлено поняття «геохімічний ландшафт». Це парагенетична асоціація елементарних ландшафтів (елювіального, супераквального і субаквального), зв’язаних між собою міграцією хімічних елементів. Його частинами є, наприклад, вододіл, схил, долина, водойма.
У повоєнний період на наукову арену виходить М.А. Солнцев, який очолює школу ландшафтознавців Московського державного університету. Він розвинув уявлення про ландшафт, його морфологічну структуру, дав нове визначення ландшафту. На основі польових досліджень показав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має морфологічні частини, тобто він визнавав урочище і фацію, які служать предметом польової зйомки.
У цей самий період широко практикуються ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в інших центрах: у Ленінграді – А.Г.Ісаченко, у Воронежі – Ф.М.Мільков, у Львові – К.І. Геренчук і Г.П.Міллер, у Києві – О.М. Маринич і П.Г.Шищенко , в Іркутську – В.Б.Сочава.
Перший період ландшафтознавчих досліджень (50–60-ті рр.) пов’язаний із розробленням теоретичних і методичних основ, що супроводжувалось складанням ландшафтних карт різних масштабів, написанням перших посібників з теорії ландшафтознавства (Геренчук, 1969) та методики ландшафтного картографування (Міллер, 1972). Основна увага приділялась вивченню генезису, історії розвитку і структури ландшафтів, питанням їхньої класифікації та прикладного використання для цілей сільського господарства, землеустрою та ін.
Ландшафтознавчі
дослідження в цей час
Основними центрами розвитку ландшафтознавчої науки в той час були Львівський, Київський, Чернівецький і Таврійський університети та відділення географії Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Академії наук України. Ландшафтознавство у Львівському університеті започаткував К.І. Геренчук, який з 1954 по 1974 рр. завідував кафедрою фізичної географії, а пізніше (до 1984) працював професором цієї ж кафедри. Під його керівництвом у 50–60-х рр. ХХ ст. було захищено дев'ять кандидатських дисертацій у галузі ландшафтознавства.