Єдність навчання і виховання як важлива умова успішної соціалізації

Саме у підлітковому віці колектив виникає перед дитиною, виникає необхідність  у ньому розібратися та можливість відповідати його вимогам.

Часто підліток починає орієнтуватися на ці вимоги, наслідує товаришів, іноді позичає не тільки гарне, але й погане. Як правило, друзі підлітка є для нього «найрозумнішими», «найгарнішими», «найвеселішими».

У роздумах про поведінку товаришів складається  система вимог не тільки  по особистісним якостям та поведінці, але й оцінка особистих достоїнств та недоліків. Орієнтуючись на товаришів, імітуючи їх, підліток виховує у собі ті якості, які особливо цінуються однолітками [8, с. 58-64].

Підліток не завжди може самостійно знайти місце в колективі, яке його задовольнить. Це не так просто. Один не може задовольнити  свої недоліки, інший соромиться проявити свої достоїнства, тут потрібна допомога дорослого.

Потрібно допомогти підлітку розібратися в собі, підказати, що в ньому є гарного, чим він може бути корисним своїм товаришам, у чому може допомогти їм. Необхідно допомогти дитині зрозуміти, як він виглядає в очах інших. Жодна сварка підлітка не повинна залишити вчителя байдужим.

Людина у суспільстві неможлива без колективу. Для того, щоб підліток зміг знайти своє місце у майбутньому житті, він повинен володіти практикою колективних взаємовідносин: вміти узгоджувати свої бажання та інтереси з бажаннями та інтересами колективу; співвідносити свою діяльність  з спільними цілями. І підліток готов до цього. Адже одна з його основних особливостей – невтримна тяга до спілкування, до колективу, до спільної діяльності з товаришами.

Це прагнення підлітка важливо направляти в потрібне русло, але роль направляючого повинен взяти на себе дорослий [18, с. 59-61].

Батьківська родина – найважливіший інститут соціалізації дитинства. Проте сучасна сім’я не володіє такою роллю, на яку претендувала у попередню епоху. Змінився стиль внутрішньо сімейних ставлень.

Підліток, як правило, живе разом зі своєю родиною. Родина з високою рефлексією та відповідальністю  розуміє, що дитина дорослішає , що з цим треба рахуватися, змінюється стиль взаємовідносин. батьки намагаються не нав’язувати свою думку , виражають готовність  обговорити його проблеми. Найголовніше у такій сім’ї – це збереження почуття сапо ваги. Характер підлітка у такій сім’ї розвивається благополучно.

Сім’я відчужена. У цій сім’ї до підлітка відносяться так само, як і у дитинстві,ним мало цікавляться, уникають спілкування з ним. Відчужені батьки уже зробили свій вклад у розвиток характеру своєї дитини. У такій сім’ї підліток почуває себе зайвим. Здебільшого він спрямовується на вулицю до своїх однолітків, де шукають задоволення у спілкуванні. Така сім’я може обмежувати дитину у розвитку.

Сім’я авторитарна  продовжує пред’являти підлітку такі самі вимоги, що і в дитинстві. У авторитарній сім’ї підліток так само самотній, нещасний та невпевнений у собі,як і в дитинстві. Авторитарна сім’я також може обмежити можливості підлітка у розвитку .

Сім’я гіперопікаюча.  Підліток зростав  у такій сім’ї під пильною увагою та піклуванням батьків. З підлітком батьки як і раніше не розлучаються, піклуються про нього. У такій сім’ї підліток також невпевнений у собі. У випадку необхідності він не може дати відсіч. Він пасивний.

Як би не складалися умови життя у підлітковому віці, орієнтація на сім’ю та потреба у ній на цьому етапі життя дуже важливі [20, с. 66-74].

Школа -  ще один важливий суспільний інститут, який дає дітям систематичну освіту, підготовку до праці.

У підлітковому віці, як і у дитинстві, дитина продовжує відвідувати школу або переходе до училища. Проте змінюється внутрішня позиція по відношенню до школи та навчанню. Наприклад, якщо у молодших класах, дитина була психологічно поглинута самою навчальною діяльністю, то тепер підлітка більше цікавлять взаємовідношення з однолітками.

Підліток, не ігноруючи навчання,  надає велику увагу спілкуванню. У спілкуванні з однолітками він розвивається у розумовому відношенні, поділяючи свої знання та демонструючи основні способи розумової діяльності. Спілкуючись з однолітками, підліток розуміє різні форми взаємодії людини з людиною,емоційні проявлення.  Так як більшу частину свого часу підліток проводить в школі, то правильно вважати, що в стінах школи створюються нові умови для розвитку його особистості. Головне завдання   полягає у тому, щоб зробити школу координатором та організатором системи виховання зростаючого покоління[19, с. 118-119].

Засоби масової інформації, позашкільні заклади, розширюють діапазон знання учня. Сама назва «засоби масової інформації» містить у собі проблему. Поки потік інформації був офіційним та односпрямованим – преса, радіо, телебачення інформували населення про рішення, події, які трапилися у світі. Це – робота засобів масової інформації. У сучасний час більша увага приділяється освіті зв’язку, реакції публіки на побачене або почуте.  Тим самим, передача інформації перетворюється в комунікацію, взаємний обмін , спілкування з аудиторією.

Безглуздо  запитувати який з цих інститутів соціалізації важливіший – сім’я, однолітки, школа, засоби масової інформації? Тим більш існують сусідські стосунки, трудові колективи.

Щоб координувати зусилля, потрібно знати, у чому вони унікальні. Проте не один інститут неможна окремо вважати відповідальним за навчально-виховний процес, за його кінцевий результат.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ I

Вчені вважають, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови (через ті якості, що в неї сформулювалися раніше). При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення дитини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду. Особистість дитини розвивається не як звичайне збільшення, нагромадження якостей. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина – це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище.

Видатний педагог В.О. Сухомлинський вважав, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як виховувалась людина в дитинстві  [4, с. 76].

Належність людини, до певного суспільства, класу, певним чином, позначається на її особистості і діяльності. Особистість формується під впливом зовнішніх умов життя. На формування особистості, крім соціальних факторів, мають деякий вплив і біологічні. Ці фактори не можна протиставляти, вважаючи їх незалежним один від одного. Те, що набуває особистість у результаті впливів навколишнього середовища й те, що є в індивіді від природи, тісно пов’язане між собою. Людина формується під впливом зовнішніх умов життя й діяльності через внутрішні умови, тобто природні й набуті за життя якості, які ця людина має.

Дитина, народившись, поступово стає особистістю під впливом ряду факторів. Спадковість відіграє певну роль у формуванні окремих видів обдарованості, наприклад у галузі мистецтва. Проте розвиток задатків, формування здібностей і таланту як високого ступеня обдарованості в тому чи іншому видів діяльності залежить від виховання, від пробудження в особистості глибокого інтересу до своєї справи. Суспільство та безпосереднє оточення можуть справляти на підлітка.

Вплив виховання на розвиток підлітків багато в чому залежить і від умов, в яких воо відбувається. Умови в родині, школі, дитячих та юнацьких організаціях – цей своєрідний мікроклімат де живе й розвивається підліток.

Виховання підлітків має свої труднощі, пов’язані перш за все з особливостями їх фізіологічного розвитку, що впливає і на розвиток пізнавальних процесів (відмічаються деякі зниження темпів наростання розумової працездатності, швидка втома), проявляється в їх загальній реакції на виховні впливи (більшої збудженості і подразливості, немотивованим негативізмом). 

Таким чином, головним завданням педагогів в роботі з учнями цього віку є педагогічно правильна організація їх діяльності як в школі, так і поза школою при здійсненні індивідуального підходу до нього, дотримування необхідного такту і виявлення педагогічної витримки і терпіння.

РОЗДІЛ II.ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА УМОВ ЕФЕКТИВНОСТІ ШКІЛЬНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ПІДЛІТКІВ.

II.1.Поняття про соціалізацію.

Поняття “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки. В американській та французькій соціології це поняття з’явилося наприкінці ХІХ ст. і пов’язане з іменами американського соціолога Ф. Г. Гіддісона (1855-1931) і французького соціолога Г. Тарда (1843-1904).

Габрієль Тард, прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й організму, сам не уникнув впливу останнього. Суспільство він порівнював з мозком, а основним його елементом вважав свідомість окремої людини. Засвоєння індивідуальними свідомостями існуючих вірувань, переконань, розуміння бажань та намірів інших і взаємодію на цьому підґрунті породжують суспільство, що є основою життя. У центрі його – ставлення нашого “Я” до інших “Я”, їх невпинний (хоча непомітний) взаємний вплив.

«У цій дії одного духу на інший і слід вбачати елементарний факт, з якого випливає все соціальне життя, хоча соціальна дійсність й виходить далеко за межі розумового світу…” Основним механізмом такої взаємодії розглядалося наслідування, регульоване суспільством через соціальні інститути – систему освіти й виховання, сім’ю».

У такий спосіб суспільство підтримує своє існування як цілісність, забезпечує розуміння індивідами своїх соціальних функцій.

Заслуга Г. Тарда полягає у спробі розглянути соціалізацію не лише як стабілізуючий суспільний механізм, а й побачити в ній можливості забезпечення розвитку суспільства. Винаходи, що виникають в індивідуальній свідомості як акт творчості й поширюються в процесі взаємодії людей, сприяють розвиткові різних сфер соціального життя і суспільства загалом. Освіта й виховання мають створювати передумови та умови для такої творчості [20, с. 176-179].

Типовим є визначення соціалізації як прийняття індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань. цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається”.

У процесі соціалізації індивід готується до відповідності вимог і очікувань інших членів суспільства в широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечуються соціально схвильована поведінка та норми моралі. Нарівні з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям при описуванні соціалізації часто обирають імітацію. Остання розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для них взірцем.

Процес соціалізації, завершується у 23-25 років, із досягненням молодою людиною зрілості. Саме цей період потрібний для стійкої інтерналізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняються три основних етапи соціалізації:

1. Первинна (дитини).

2. Маргінальна (проміжна, або псевдостійка) (підліток).

3. Стійка (коцептуальна) цілісна (перехід від юнацтва до зрілості – період 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних факторів на кожному з етапів уможливив відокремлення “критичних періодів”, що є особливо важливим для соціалізації. Для первинної соціалізації – це перші два – три роки і вступ до школи. Для маргінальної – перетворення дитина і підлітка на юнака. Для стійкої соціалізації – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Завершити соціалізацію достроково не лише можна, а й потрібно. З цією метою необхідно:

1. “… Визначення рівня і змісту соціальної зрілості… виводити не з досягнутого стану…, а з перспективних потреб і цілей суспільного розвитку”…” [13, с. 337].

2. “Активніше формувати відповідні соціально-моральні риси”. “Природним результатом цих рис, - роз’яснює автор – світогляду”. “Таким є… основний зміст тієї соціальної зрілості, яку слід формувати нині в підростаючого покоління”.” [1, с. 41].

3. “Практичне ж завдання полягає в тому, щоб якнайповніше і найміцніше сформувати їх і обов’язково до певного терміну, а не “взагалі” зважати на них як на невизначене в часі й просто бажане виховне завдання”.” [1, с. 41].

Американський психолог Е.Г. Еріксон запропонував розвиваючий підхід. Він вважав, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі. Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якій-небудь стадії не відбулося, або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому.