Специфіка копінг-стратегій у юнаків із почуттям самотності

     Інтеракціоністскький  підхід, представником якого є Р.Вейс (1973 р.). Його пояснення самотності може бути розцінене як інтеракціоністске згідно двох причин. По-перше, він підкреслює, що самотність — це не тільки функція фактору ситуації. Самотність — продукт комбінованого (чи інтерактивного) впливу. По-друге, Вейс описував самотність, маючи на увазі соціальні відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Тобто самотність з'являється в результаті недостатньої соціальної взаємодії індивіда. Вейса цікавить "звичайна" самотність — стан, що переживає більшість людей протягом усього їхнього життя. Він розглядає самотність як нормальну реакцію. Очевидно, що Вейс мав на увазі як внутрішні (характерологічні), так і зовнішні (ситуативні) причини самотності. Вейс особливо підкреслює поточні події в житті особистості як ключовий фактор формування самотності [9, с.30].

     Когнітивний підхід. Енн Пепло головна представниця когнітивного підходу. Пепло звертає увагу на теорію атрибуції (пояснення). Когнітивний підхід припускає, що самотність настає в тому випадку, коли індивід сприймає (усвідомлює) невідповідність між двома факторами – бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів. Чим самотнішою є людина, тим складніше їй усвідомити свої почуття, тим менше вона здатна спонтанно виражати свої думки, і складніше їй встановлювати близькі контакти з іншими людьми [17, с.9].

     Системний підхід. Загальносистемний підхід до проблеми самотності сформулював Дж. Фландерс (1982 р.). Він ґрунтується на розумінні системи як сукупності елементів, взаємодіючих між собою, що обумовлюють один одного й утворять єдине ціле. Поведінка живих організмів відбиває переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цього погляду самотність представляє собою механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивіду зберегти стійкий оптимальний рівень людських стосунків. Фландерс розцінює самотність як потенційно патологічний стан, але вважає його також і корисним механізмом зворотного зв'язку, що у кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда[17].

     Таким чином, незважаючи на значні відмінності  в теоретичних підходах, більшість авторів описують такі характеристики самотності як відчуття тривоги, неспокою, порожнечі, відчуття безсенсовності свого існування, особистісної не значимості, туги, почуття соціальної маргінальності, страху, депресії, роздратування, відчуження, подавленості, невпевненості у собі.

     Сучасні науковці визначають різні типи самотності. Проведені розбіжності між типами самотності вимагають ретельного аналізу й особливої уваги до будь-яких різновидів його прояву. Аналіз типологій проводяться згідно трьох основних напрямків:

• оцінка індивідом його соціального стану (типологія Кельбеля, Дж.Янга і Бека, типологія Гірсона і Перлмана)
• недостатність (обмеженість) соціальних відносин (типологія Р.Вейса, Н.Паніна)
• тимчасова перспектива, пов'язана із самотністю (типологія Ю.Швалб, О.Данчева).

Серед різних типологій самотності, найбільш цікавою є робота соціологів Дж. Янга і Бека, які розрізняли такі три типи самотності.

     1. Хронічна самотність, яка розвивається тоді коли протягом тривалого періоду часу індивід не може встановити задовольняючі його соціальні зв'язки. Хронічну самотність відчувають люди, які "не були задоволені своїми відносинами протягом двох і більш років підряд"[22, с.270].

     2. Ситуативна самотність - найчастіше настає в результаті значних стресових подій у житті, таких, як смерть чоловіка чи розрив шлюбних відносин. Ситуативно-самотня людина після короткого періоду дистреса звичайно змирюється зі своєю втратою і переборює самотність.

     3. Тимчасова самотність — найбільш розповсюджена форма цього стану, яка відноситься до випадкових проявів почуття самотності.

     Янг і його колеги вважали, що люди, чия  самотність носить хронічний характер, звичайно мають менше близьких й  інтимних відносин, чим ті, у кого самотність ситуативного характеру. Вони вважали, що хронічна самотність пов'язана із довгостроковим когнітивним дефіцитом відносин з іншими людьми, а не з тимчасовою відповідною реакцією на нове середовище.

     Достатньо повно розкрили феномен самотності як властивості особистості дослідники цієї проблеми Ю. Швалб і О. Данчева у своїй книзі "Самотність: соціально-психологічна проблема"[25, с.275]. Вони розглянули характерні риси трьох взаємовиключних типів особистості, виявляючи фактори, що призведуть людину до щастя, або до самотнього існування.

     Перший тип умовно можна назвати “рефлексивно-усамітнене” "Я". Це особистість, що характеризується розвинутою самосвідомістю, структурованою системою цінностей. Причому чільне місце в цій ієрархії займають етико-культурні цінності, що виражаються в спрямованості особистості на творчі види діяльності і розуміння іншої людини. В цілому така особистість характеризується гуманістичною позицією у світі. У той же час істотним компонентом у структурі "Я" такого типу виступає прагнення до самовдосконалення, а самота є своєрідним, особливим засобом духовного піднесення.

     Другий  тип автори умовно називають "монадним". За рівнем розвитку самосвідомості, цілеспрямованості і рефлективності він багато в чому подібний з попереднім, але відмінною рисою є його закритість від інших. Цей тип замкнутого на самому собі "Я". Люди з таким типом самосвідомості відрізняються постійним прагненням до самоствердження. Причому часто навіть за рахунок інших людей. Етичний морально-етичні категорії не виступають для них підставою при постановці та вирішенні життєвих цілей і задач. "Монадне Я" відрізняється від першого типу глибокими психологічними і соціальними конфліктами. Постійне прагнення до самоствердження зустрічає неприйняття і відсіч з боку інших людей, а відсутність критичності мислення не дозволяє індивіду зрозуміти для себе причини такого неприйняття, що автоматично призводить до поглиблення прагнення самоствердження. З іншого боку, у зрілому віці зверхцінність "Я" починає усвідомлюватися як відчуженість від світу людей. Але виникаюча на цій підставі тяга до її подолання вже не може бути реалізована.

     Постійне  прагнення до ствердження свого "Я", відсутність потреби в  інших людях призводять до того, що згодом сама людина починає "випадати" з міжособистісних контактів  і спілкування. Характерною рисою такого типу особистості виявляється небажання і нездатність зрозуміти іншу людину. Джерело власних нещасть і переживань завжди знаходиться в інших, ззовні. Третій тип, знову ж умовно, автори назвали "патологічно конфліктним", чи "розривним", типом "Я". Люди такого типу характеризується відносно низьким рівнем розвитку самосвідомості і рефлексії, несформованістю механізмів цілепокладання. Люди цього типу не здатні активно будувати власне життя, перебувають під владою зовнішніх і незалежних від них обставин, а їхня життєдіяльність в цілому носить характер реактивної поведінки. У той же час у системі цінностей людей даного типу досить значимими є інші люди, міжособистісні відносини. Це виявляється в прагненні людей до контактів, спілкування. Однак ці установки в реальному житті майже ніколи не реалізуються в силу викладених особливостей свідомості і самосвідомості цього типу. Нерозуміння змісту і цілей висловлень і вчинків інших людей, а також своїх власних, приводить до психологічного конфлікту, що переживається людиною як самотність[25,c.120].

     Таким чином, самотність — це явище, яке  характерне тільки людині й вимагає  ретельного його вивчення. Кожен тип  самотності — це особлива форма  самосвідомості, яка свідчить про  розрив основної мережі відносин і  зв'язків, що складає життєвий світ особистості. Знання типів самотності з погляду пояснення цього явища, дозволяють дізнатися про багатоаспектність переживань самотньої людини, здійснити більш ретельний аналіз феномену самотності, його джерел, а також оцінити сферу впливу самотності на життя людини.

    Підсумовуючи  вищесказане можемо зробити наступні висновки. Існує недостатньо теоретико-емпіричних досліджень самотності у психології, відсутнє єдине розуміння сутності самотності. Отже самотність - це нереалізоване бажання спілкуватися з рідною людиною, почуття туги, нудьги, незадоволеності собою і оточуючими. Виділяють наступні теоретичні підходи до вивчення проблеми самотності: психодинамічний; феноменологічний; екзистенціально-гуманістичний; соціологічний; інтеракціоністський; когнітивний; системний. Ці підходи не представляють собою повне і систематичне пояснення поняття самотності. Більшість теоретичних міркувань про самотність були пов'язані з клінічною практикою. Аналізуючи класичні підходи до самотності, можна говорити про те, що у більшості з них самотність традиційно розглядається в контексті різних відносин і у зв’язку з їх деформацією. Незважаючи на значні відмінності у теоретичних підходах до вивчення проблеми самотності, більшість авторів описують такі характеристики самотності як відчуття тривоги, неспокою, порожнечі, відчуття безсенсовності свого існування, особистісної не значимості, туги, почуття соціальної маргінальності, страху, депресії, роздратування, відчуження, подавленості, невпевненості у собі. Сучасні науковці визначають різні типи самотності, по трьом основним напрямкам: оцінка індивідом свого соціального стану (типологія Кельбеля, Дж.Янга і Бека, типологія Гірсона і Перлмана); недостатність соціальних відносин (типологія Р.Вейса, Н.Паніна); тимчасова перспектива, пов'язана із самотністю (типологія Ю.Швалб, О.Данчева). Психологічних і соціально-психологічних досліджень самотності існує недостатньо У сучасних дослідженнях виділяють дві тенденції у вивченні самотності. По-перше, самотність трактується як психологічний стан чи суб’єктивне переживання. По-друге, більшість дослідників самотність розглядають як негативний стан. Також велика увага приділяється розробці соціально-психологічних методів допомоги людям, які мають гостре відчуття самотності. 

      1.2. Психологічні особливості розвитку особистості в юнацькому віці в контексті самотності 

    Людина у своєму розвитку проходить декілька вікових періодів, кожному з яких відповідає розквіт певних психічних функцій і властивостей особистості. Розглянемо юнацький вік (від 15-21 років за Ельконіним)[22, с.416]. Протягом юнацького віку особистість досягає високого рівня інтелектуального розвитку, збагачує ментальний досвід, уперше масштабно роздивляється свій внутрішній світ,- свою індивідуальність, формує цілісний Я-образ, самовизначається у життєвих і професійних планах, осмислено спрямовує свій погляд у майбутнє, що свідчить про перехід її до етапу дорослості. Різноманітні ознаки юнацтва як особливої соціально-психологічної, демографічної групи, якій властиві специфічні цінності, мова і норми поведінки, стиль, дозвілля, рішучість в реалізації задумів, є свідченням властивої тільки йому соціальної, психологічної ситуації розвитку. Пройшовши підлітковий період, у 16 років у юнака чи юнки знову настає рівновага: бунтарство поступається життєрадісності, значно зростає внутрішня самостійність, емоційна врівноваженість, комунікабельність, спрямованість в майбутнє. Проте, часом, юнаки ще довго не можуть звільнитися від односторонності в судженнях, нетерплячості, категоричності. Соціальна активність юнака нерідко набуває форми негативізму і соціальної критики.

    Центральним новоутворенням раннього юнацького віку є особистісне самовизначення, що постає як потреба юнаків і дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості [11,с.255]. Нерідко на позначення цього феномена використовують поняття «ідентичність» — усвідомлена індивідом самототожність. Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Вона утворює одну систему координат для організованих та інтегрованих форм поведінки у різних сферах життя людини, узгоджує особисті схильності і таланти з раніше пропонованими батьками, однолітками і суспільством ідентифікаціями. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність забезпечує основу для соціальних порівнянь — порівнянь себе з ровесниками, дорослими, своїм ідеалом, а також із собою в минулому, актуальному теперішньому, потенційному близькому і віддаленому майбутньому. Внутрішнє чуття ідентичності (Его-ідентичності) допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя молодої людини. Формування його є, за твердженням Е. Еріксона, головним завданням та найважливішою проблемою юності[22,с.416]. З цим пов’язана властива ранньому юнацькому віку криза ідентичності — особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості. Формування ідентичності є тривалим і складним процесом. Він залежить від прийняття індивідом власних рішень (криза ідентичності), а також від взяття на себе зобов’язань щодо здійсненого вибору, системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності. Внаслідок кризи ідентичності, може виникнути внутрішня напруга, яка породжує відчуття самотності. Це почуття посилює потребу у спілкуванні і одночасно підвищує вибірковість її.

    І. Кон одним із новоутворень юнацького віку називає відкриття особистістю свого внутрішнього світу і зростання потреб у духовній близькості з іншими людьми [11, с.130]. Тому не повинно дивувати те, що юнаки висувають на перший план в образі ідеальної людини якості, які визначають емоційний контакт з ними, а рівень її знань ставлять на друге місце. У період ранньої юності молоді люди прагнуть довести собі і іншим, що вони вже здатні до самостійних рішень і до дорослого життя. Цей намір необхідно активно і своєчасно підтримати. Адже пізніше формувати життєву сміливість і незалежність набагато важче. Говорячи про те, що молоді люди вважають себе готовими приймати самостійні рішення, слід зазначити, що вони вчаться приймати їх швидше, якщо на перших порах приймають їх спільно з дорослими і ділять відповідальність за результати, і достатньо повільно, коли вся відповідальність за рішення цілком лягає на них чи коли будь-яка відповідальність з них знімається.