Специфіка копінг-стратегій у юнаків із почуттям самотності

    В юнацькому віці відносини молодої людини загострюються в силу біологічних причин. Зміна гормонального обміну викликає у юнаків підвищену збудженість і роздратованість. Дисгармонія фізичного і психічного образу проектується молодою людиною на оточуючий світ, який сприймається нею як особливо напружений і конфліктний. Статеве дозрівання породжує бажання подобатись, викликає підвищений інтерес до своєї зовнішності. Внутрішній світ осіб юнацького віку виявляється більш конфліктним, ніж для зрілої людини. У юнацькому, зокрема молодшому юнацькому, віці легко ідеалізуються оточуючі люди і відносини між ними, але швидко в них розчаровуються. Виявляється актуальність і необхідність ідентифікаційних процесів на цьому віковому етапі [22, с.400].

    Дорослі іноді вражені чи, в кращому  випадку, здивовані бажанням юнаків одягатися і вести себе як всі, навіть на шкоду власній привабливості і матеріальним можливостям. У цих вчинках проявляється підвищена значимість для них відчуття приналежності до певної групи: навчальної, спортивної чи політичної. Юнак живе майбутнім, для нього теперішнє – тільки підготовка до іншого, дійсно дорослого життя. Це полегшує переживання неприємностей в юнацькому віці, але з цим також пов’язане і понижене відчуття відповідальності. Зрілість людини настає тоді, коли вона збагне, що життя не знає чернеток, що все що вчинено не так легко поправити.

    Становлення ідентичності юнака тісно пов’язане з рефлексією, детермінованою передусім когнітивними новоутвореннями, зміною соціальних стосунків, потребою подолання внутрішніх конфліктів. З її допомогою відбувається реалізація потреби в самоусвідомленні, зумовленої суперечностями між уявленнями про себе, що існували в ранній юності, прагненнями самоствердження, незалежності, пошуку реалістичного погляду на світ і себе. Розвиток рефлексії та самосвідомості у період зрілої юності активізують такі фактори:— новий соціальний статус особистості (відносна самостійність, суспільні престиж і значущість майбутньої професійної діяльності);— зміна виду діяльності (нею стає спеціальна навчальна і практично-професійна діяльність);— нові форми діяльності, що передбачають більшу самостійність, свободу вибору;— розширення соціального оточення, сфери контактів, а відповідно, і кола значущих інших; досягнення віку юридичної та громадянської зрілості, що передбачає відповідальність за свої вчинки перед суспільством. Усі ці фактори зумовлюють зміну критеріїв самооцінки, уявлень юнака про себе, розвиток його пізнавальних інтересів та соціальних мотивів навчальної, практично-професійної діяльності. Потреба в професійному становленні, самоствердженні, суспільному визнанні тощо сприяє подальшому розвитку самосвідомості, у структурі якої все вагомішим стає професійний компонент, який психологи трактують як професійну самосвідомість[11,с.255]. У зрілому юнацькому віці становлення самосвідомості зумовлюється внутрішніми суперечностями особистості, найвідчутнішими серед яких є:— потреба в соціальному визнанні та обмежені можливості її реалізації;— потреба в самостійності і протекційне ставлення дорослих, зокрема батьків;— потреба в самоосмисленні, самоідентифікації та недостатня або суперечлива інформація про себе, а також несформоване вміння інтегрувати, переосмислювати цю інформацію;- потреба в розумінні і відчуття самотності, відчуженості;— потреба в професійному самовизначенні та недостатні можливості, мотивація у реалізації вибору. Подоланню цих суперечностей сприяє активне самопізнання юнаків. Певною мірою вирішує їх акт вибору професії та вступу до вищого навчального закладу. У період зрілої юності відбувається суттєва перебудова особистості, зумовлена змінами соціальної ситуації розвитку. Ці зміни можуть бути пов’язані зі вступом до вищого навчального закладу, початком трудової діяльності тощо. В цьому віці молода людина мусить самостійно приймати та реалізовувати рішення, розробляти життєві плани, будувати власне життя. Вона переходить від пізнання світу до його перетворення, починає активно самоствер-джуватись у професійній діяльності. Вибір професії та навчання у вищій школі свідчать про професійне самовизначення людини. Це дуже непростий і важливий етап, оскільки від правильного вибору професії залежить майбутнє людини, її самореалізація, задоволеність життям. Професійне самовизначення відбувається з урахуванням життєвих цінностей особистості. Якщо головним для неї є суспільний престиж, визнання, то професію вона обирає, орієнтуючись на існуючу в суспільстві моду щодо професій. При виборі професії зважають і на соціальні, матеріальні вигоди (соціальний статус, заробітну плату, пільги та ін.). Нерідко професійний вибір є результатом пасивної згоди з бажанням батьків або романтичного, некритичного інтересу до певної професії. Цілком імовірно, що такий вибір може спричинити у майбутньому глибокі розчарування, спонукати людину до запізнілих пошуків себе у професії, стримувати її соціальний та особистісний розвиток. З огляду на це важливо, щоб професійне самовизначення відбувалося свідомо, на основі всебічного врахування уподобань, здібностей, можливостей особистості, відповідності їх вимогам спеціальності, що обирається [18, с.39]. Вищий навчальний заклад є найважливішим етапом освоєння професії, початком професійного становлення. Воно полягає в активному, свідомому утвердженні людини у професійній позиції на основі засвоєння певної системи знань, норм, цінностей, оволодіння професійними уміннями. В зрілому юнацькому віці відбувається адаптація студента-новачка до навчального закладу, діяльності в умовах вищої школи. Колишній школяр мусить суттєво перебудувати свої уявлення про навчання, звички, поведінку, на нових засадах забезпечити власну самоорганізацію. Немало молодих людей відразу після закінчення школи включається у практичну діяльність. Адаптаційний період у такому разі є досить складним, адже вони змушені не тільки звикати до нових умов діяльності, а й одночасно вчитися виконувати її. Трудові будні часто не виправдовують їхні очікування щодо роботи та професійного зростання, їхню адаптацію можуть полегшити терпимість, розуміння й зацікавлена допомога батьків і співробітників. Як свідчить практика, щирі й вимогливі взаємини з колегою-наставником відіграють провідну роль у забезпеченні оптимального, безболісного переходу юнака до стосунків у світі дорослих.

    Проблема  розвитку у людини уявлень про саму себе, про свою власну особистість в перші 20 років життя – уявлення, яке об’єднує поняття Я-концепція. Зміст Я-концепції (а в більш вузькому значенні слова – самооцінки), як вважають психологи, є одним з найбільш важливих результатів виховання і навчання, тобто того, що складає зміст і форми соціалізації дитини [4, с.22]. Наукові дані свідчать про те, що підвищена самооцінка стає важливим ціннісним аспектом в житті індивіда, набуває величезного значення для молодих людей[22]. Позитивна Я-концепція визначається трьома факторами: твердим (чітким) переконанням у тому, що імпонуєш іншим людям, впевненість у здатності того чи іншого виду діяльності і почуттям власної значимості. Я-концепція визначає не просто те, що собою представляє індивід, але й те, що він про себе думає, як дивиться на своє діяльне начало і можливості розвитку в майбутньому. Складову, пов’язану з відношенням до себе чи до окремих своїх якостей, називають самооцінкою чи прийняттям себе. Існує три моменти, суттєвих для розуміння самооцінки: по-перше, важливу роль в її формуванні відіграє співставлення образу Я-реального з образом Я-ідеального, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути; по-друге фактор важливий для формування самооцінки, пов’язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на даного індивіда, іншими словами, людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші; по-третє, ще один погляд на природу і формування самооцінки полягає в тому, що індивід оцінює успішність своїх дій і проявів через призму своєї ідентичності. Індивід відчуває задоволення не від того, що він просто щось робить добре, а від того, що вибрав певну справу і саме її робить добре. В юнацькому віці Я-концепція, з однієї сторони, стає більш стійкою, а з другої – долає певні зміни, обумовлені цілим рядом причин. Зміна ролей, необхідність прийняття важливих рішень, які стосуються професій, ціннісних орієнтацій, образу життя, можуть викликати рольовий конфлікт і статусну невизначеність, що також накладає очевидний відбиток на Я-концепцію в період юності[25,с.349].

    У результаті переходу юнака на новий  рівень самосвідомості можливе переживання самотності. При чому більшість авторів підкреслюють двоякість характеру переживання самотності і його впливу на людину: з одного боку, воно збагачує внутрішній світ, дозволяючи відчути унікальність свого існування, з іншого може призвести до поведінкових відхилень, депресії або навіть до суїциду [10, с.47]. Самотність пов’язане з усвідомленням і переживанням людиною своєї відчуженості від інших людей. Юнаки, які переживають самотність, почувають себе відірваними від оточуючих, відчуваючи при цьому печаль, образу, а іноді і страх. Як правило вони не задоволені своїм спілкуванням з ровесниками, вважають що у них мало друзів, або не має вірного друга, коханої людини, яка б змогла зрозуміти і при необхідності допомогти. При чому, такі юнаки не завжди самі активно шукають друзів, навпаки вони уникають їх, незважаючи на гостру потребу в спілкуванні. Психологи виокремлюють декілька груп факторів, які сприяють виникненню самотності у юнацькому віці[10, с.50]. Перша група - це деякі особливості вікового періоду, а саме розвиток рефлексії, який породжує потребу юнака пізнати себе як особистість, зрозуміти себе на рівні власних вимог до самого себе. У той же час юнакові складно реалізувати цю потребу через недостатній розвиток навиків самоспостереження і самоаналізу. Через це у юнаків виникає почуття невпевненості. Неможливість зрозуміти себе наштовхує юнаків до висновку, що напевно їх ніхто не зможе зрозуміти і оцінити їх всю глибину внутрішнього світу. Перехід на новий рівень самосвідомості дозволяє усвідомити себе як унікальну особистість, яка відрізняється від оточуючих людей. Переживання особистісної несхожості на інших людей у сукупності з впевненістю в тому, що інші не зможуть зрозуміти їх унікальності, - породжує самотність юнаків[10,с.48].

      У юнацькому віці відбувається переорієнтація спілкування від батьків на ровесників. Саме у цьому віці збільшується кількість юнаків, які відчувають нестачу досвіду і навиків спілкування. Нестача таких навиків, і погано розвинені здібності до саморозкриття, заважають юнакові задовольнити у процесі спілкування потребу у розумінні, що і спричинює переживання самотності. Вікова криза самооцінки юнаків, що також впливає на виникнення самотності, проявляється у вигляді підвищеної критичності по відношенню до себе і незадоволеності собою, в результаті чого юнаки приписують собі різні недоліки, а також проектують на інших подібне негативне відношення[18, с.39].

      Інша  група факторів складається з особистісних особливостей юнака: сором’язливість, занижена самооцінка, підвищені вимоги до себе або інших, нереалістичні очікування і уявлення про кохання, дружбу, спілкування.

      Існують соціальні фактори, які призводять до самотності: неприйняття юнака групою однолітків, розрив дружніх відносин або відсутність близьких друзів, що може бути спричинено як особистісними особливостями, так і результатом впливу ситуативних причин: переїзд на нове місце проживання, зміна навчального закладу, втрата близького друга та інше[10, с.48]. Самотність є серйозною проблемою в середовищі студентів. Після завершення навчання в школі, коли молоді люди вступають у самостійне життя, все більше відчувається проблематичність самого життя, актуальними стають питання самореалізації і здійснення життєвих планів. Після закінчення школи змінюється об’єктивне соціальне становище юнаків і дівчат, структура їх соціальних і міжособистісних зв’язків. Друзі дитинства частіше всього знаходяться далеко і починають нове життя в інших містах. Багато студентів вперше живуть окремо від батьків, і залишаються без емоційної підтримки своїх сімей. Розрив комунікативних зв’язків і емоційних відносин із однолітками після закінчення школи дуже важко сприймається юнаками.

      Таким чином протягом юнацького віку особистість виходить на рубіж відносної зрілості, у цей період завершуються бурхливий ріст і розвиток організму, а також первинна соціалізація. Утверджуючись у світогляді, самоусвідомлюючись і самовизначаючись, прагнучи індивідуальної неповторності, юнаки і дівчата виявляють значно вищий, ніж у підлітковому віці, рівень навчальної діяльності, комунікативності, починають узгоджувати у своєму баченні майбутнього близьку і віддалену перспективи. Психологічні особливості юнацького віку характеризуються формуванням: 1) особистісного самовизначення, яке постає як потреба юнаків і дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості. Нерідко на позначення цього феномена використовують поняття «ідентичність». Із формуванням ідентичності пов’язана властива ранньому юнацькому віку криза ідентичності — особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості; 2) рефлексії, детермінованою передусім когнітивними новоутвореннями, зміною соціальних стосунків, потребою подолання внутрішніх конфліктів. З її допомогою відбувається реалізація потреби в самоусвідомленні, зумовленої суперечностями між уявленнями про себе, що існували в ранній юності, прагненнями самоствердження, незалежності, пошуку реалістичного погляду на світ і себе; 3) кризи Я-концепції у юнаків. Виділяють декілька груп факторів, які сприяють виникненню самотності у юнацькому віці: перша група - це деякі особливості вікового періоду, а саме розвиток рефлексії, а також криза ідентичності і самооцінки; друга група факторів складається з особистісних особливостей юнака; третя група - соціальні фактори. 
 
 

1.3 Копінг-стратегії:  поняття та класифікації 
 

      Проблема  копінг-поведінки стала розроблятися відносно недавно в психології у другій половині XX ст.. Звернення до цієї проблематики зумовлене специфікою поведінки людини у важких ситуаціях. Копінг у широкому сенсі включає всі види взаємодії суб’єкта із ситуацією, яка склалася, зокрема спроби оволодіти нею, або пом’якшити, звикнути або віддалитись від проблемної ситуації. У цілому поняття копінгу використовується у психології при описі характерних способів поведінки людей у різних складних життєвих ситуаціях. Кінцевою метою копінг – поведінки і одночасно критерієм її ефективності можна вважати зниження стресогенного впливу ситуації, тобто її подолання і вихід на оптимальний рівень функціонування. Копінг-поведінка реалізується за допомогою копінг-стратегій.

      Вивченню  процесу долаючої поведінки вперше було приділено увагу в психоаналізі, у кінці XIX століття, коли Зігмунд Фрейд ввів поняття захисних механізмів, описав їх форми, які мали захищати людину від страху і тривоги, що виникали під час стресових ситуацій. Розвиваючись, людина створює захисні механізми для того, щоб захищатися від внутрішніх подразників [1, с.26]. У 1960-тих роках почався новий етап досліджень копінгу, який раніше пов’язувався із захисними механізмами. До цього періоду слово «копінг» (подолання) неформально використовувалось у медицинській та соціальній літературі. У 1960-тих і на початку 1970-х років наукові праці адаптивних захисних механізмів перетворилися у вивчення свідомих копінг-стратегій, які використовує особистість, зустрічаючись із стресовими ситуаціями. Пізніше дослідження показали, що копінг включає не лише свідомі, але й автоматичні, неусвідомлювані види долаючої поведінки.

      Уперше формально термін копінгу з’явився у психологічній літературі в 1962 році; Л.Мерфі застосував його, вивчаючи проблему подолання дітьми кризи розвитку [13, с.70]. Чотири роки після цього, у 1966 році Р.Лазарус у своїй книзі «Психологічний стрес і процес його подолання» звернувся до копінгу для опису усвідомлених стратегій подолання стресу та інших подій, що породжують тривогу [13].

      Поняття «копінг» походить від англійського – долати, його автором є А.Маслоу. Спочатку поняття копінг, тобто поведінка, використовувався у психології стресу, і був визначений як сума когнітивних і поведінкових зусиль людини, яка використовується для позбавлення від впливу стресу. З часом поняття «копінг» стало включати реакцію не лише на «надмірні» або перевищуючі ресурси людини, але й на щоденні стресові ситуації. Зміст копінгу при цьому залишився тим же: копінг (від англ.coping- подолання) – це те, що робить людина, для боротьби із стресом: вона об’єднує когнітивні, емоційні і поведінкові стратегії, які використовуються, у зв’язку із запитами буденного життя. Думки, почуття і дії утворюють копінг-стратегії, які використовуються у різному ступені за певних обставин. Починаючи із 1970-тих років все більше число учених дійшли висновку про те, що способи копінгу не можуть бути передбачуваними особистісними факторами, оскільки підкреслювалась важливість вивчення ситуаційного контексту, у якому реалізується копінг. Точніше копінг-поведінка визначається так: копінг – це безперервно змінні когнітивні і поведінкові спроби упоратися із специфічними зовнішніми та внутрішніми вимогами, які оцінюються як надмірні або такі, що перевищують ресурси людини [13]. Російська дослідниця копінг-поведінки, С.Нартова-Бочавер підкреслює, що копінг – це процес, який весь час змінюється, оскільки особистість і середовище утворюють нерозривний, динамічний взаємозв’язок і впливають один на одного [13, с.20].

      Копінг  – поведінка виникає тоді, коли людина потрапляє у стресову ситуацію. Як зазначає Лазарусом стрес – це дискомфорт, що відчувається, коли відсутня рівновага між індивідуальним сприйняттям потреб середовища і ресурсів, доступних для взаємодії з цими потребами [1]. Ведучими характеристиками стресової ситуації є: психологічна напруга, переживання, зміна самооцінки і мотивації, потреба у психологічній підтримці із зовні. Саме індивід оцінює ситуацію як стресову або ні. За Лазарусом і Фолкманом, люди оцінюють для себе величину потенційного стресора, співставляючи запити середовища із власною оцінкою ресурсів, якими вони володіють, аби упоратись з цими запитами [20, с.73]. Отже подолання складної життєвої ситуації залежить від особистості та від реальної ситуації, у яку вона потрапила.

      Таким чином копінг має глибоку історію  розвитку, але не є достатньо розвинутим теоретично, не має емпіричного підтвердження теоретичиних здобутків.

      Копінг-стратегії  у психології почали досліджувати відносно недавно і через складність самого феномену не існує єдиної класифікації копінг-поведінки. Ми розглянемо найбільш повну і чітку класифікацію конфліктологів. Конфліктологи (Е. Змановська, В.Сперанський, Д.Конторова, А.Бандурін та інші) виділяють три площини, у яких реалізуються копінг-стратегії поведінки: поведінкова сфера, когнітивна сфера, емоційна сфера. Види долаючої поведінки розподіляються по трьом головним групам з урахуванням ступеню їх адаптивних можливостей: адаптивні (продуктивні), відносно адаптивні (відносно продуктивні), не адаптивні (непродуктивні).

      До  адаптивних варіантів належать:

• у поведінковій сфері - співробітництво, альтруїзм.
• у когнітивній сфері адаптивними варіантами є проблемний аналіз, самовладання, створення плану дій, новий погляд на ситуацію. Це форми поведінки, спрямовані на аналіз труднощів і можливих шляхів їх подолання.
• у емоційній сфері адаптивними варіантами поведінки є протест, оптимізм. Або людина виражає незгоду, протест до існуючих проблем або ж вона впевнена, що здатна справитися з будь-якою ситуацією[8, с.20].

      До  неадаптивних варіантів копінг-стратегій поведінки відносяться:

• у поведінковій сфері – активне уникнення думок про труднощі, пасивність, ізоляція, уникнення від будь-яких контактів, відмова від вирішення проблеми;
• у когнітивній сфері – це змирення, розгубленість, ігнорування, відмова від подолання труднощів через зневіру у власні сили і інтелектуальні ресурси, із навмисною недооцінкою неприємностей;
• в емоційній сфері це подавлення емоцій, покірність, почуття злості, звинувачення себе та інших;