Народна психологія та її виховні можливості

 Вагомий внесок початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832-1920) -німецький філософ і психолог, який створив свою систему народної психології, об'єктом якої є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першооснова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі [21, c.34].

Корені  народної психології,  національного характеру,  мислення  та самосвідомості закладаються в дошкільному дитинстві. В цей період активно формуються  моральні  норми  поведінки,  почуття  любові  до  своїх  батьків, рідного дому, народу, краю, закладаються підвалини національного менталітету. Зміцнення   педагогічних позицій родинного, суспільного виховання, формування підростаючої особистості успішно реалізується, якщо дошкільнята   зростають   і   розвиваються   в   процесі   використання   духовних надбань народу (Г.С.Сковорода, Т.Г.Шевченко, К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, Г.Ващенко, С.Ф.Русова, Л.В.Артемова, А.В.Богуш, М.Г.Стельмахович, М.В.Рогальська ).

Як правило, психологія обумовлена педагогікою. Звідси, посилюється необхідність звернення до фундаментальних досліджень з народної педагогіки. Так, зокрема, в працях М.Стельмаховича, В.Скуратівського,  С.Бабишина, Г.Довженок розкриваються мета, завдання, принципи і методи українського народного виховання, вказується на залежність від потреб громадськості взагалі, та закономірностей дитячого розвитку зокрема.

На думку вчених Л.В. Артемової, А.М. Богуша, Н.В. Лисенко, М.І. Стельмаховича, саме в середовищі народної психології, національної культури і з врахуванням закономірностей  дитячого розвитку можливе успішне розв’язання  проблеми формування особистості дитини.

Свого часу найгрунтовніший аналіз народності у вихованні і розвитку особистості дитини здійснив К.Д. Ушинський. Він дійшов головного висновку: не існує загальної системи виховання, прийнятої для всіх народів, пряме запозичення виховних принципів одним народом в іншого неможливе, суспільне виховання удосконалюється з розвитком усього життя країни й громадянської думки.

К.Д. Ушинський вбачав зміни народної педагогіки у засвоєнні молоддю  різних видів культури та найперше – культури праці, яку вважав необхідною передумовою фізичного, морального та розумового розвитку людини, основою  особистого щастя. Великої ваги надав видатний педагог рідній мові: рідне слово формує душу, виробляє характер, прилучає до своєї нації. До механізмів народної педагогіки він відносив також гру, суспільну думку, характер народу, його національні особливості, звичаї, традиції, фольклор.

Як суспільний прояв культури розглядав народну психологію Г.С. Виноградов, який показав зв’язок виховання та розвитку з уявленнями людей про роль спадковості, середовища життя, дитячої психології у формуванні особистості. Цей зв’язок простежується ним у народних прислів’ях і приказках, казках і легендах, іграх та звичаях. Значна увага приділена виховним можливостям дитячого середовища і дитячих угрупувань, забавам і стилю спілкування з дітьми і самих дітей. Такий підхід, можна вважати, передував соціально-психологічним дослідженням, здійснюваним у сучасній науці і його прогностична функція ще не вичерпана цілком. Скажімо дитячий жаргон, “таємна мова”, сатиричний фольклор (дражнилки, прізвиська, тощо) і сьогодні багато в чому визначають становище дитини в гурті однолітків.

Свого часу, ще В. Сухомлинський зазначав, що народна психологія «знає, що дитині посильне…». А народ – це «життєдатне, вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми б не могли б успішно навчати й виховувати дітей» [17, c. 27].

Педагог дуже високо цінував традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного і водночас розумного вимогливого підходу до них, використання у вихованні і розвитку дитини скарбів рідної мови, додержання природних способів фізичного виховання, загартуваня дитячого організму. У своїх педагогічних творах, у практичній роботі педагог часто використовував такі народні перлини, як прислів’я, приказки, афоризми, етичні навчання, завдання на кмітливість, вдало, яскраво переказував притчі, легенди.

В.Сухомлинський  дошкільне  дитинство  вважав  періодом  життя,  який великою мірою визначає майбутнє  людини. У процесі виховання  дитини  педагог  повинен  бачити і відчувати дитячу душу. Дітям не   подають готові істини, оскільки через усвідомлення дитиною краси і значення найближчого, найдорожчого, рідного, поступове розширення знань про навколишній  світ,  людей,  про  себе  можна виховати людину і громадянина.

Дитиноцентрична  методика  В.Сухомлинського  вважає  дитину  найвищою соціальною  цінністю.  Педагог  повинен  розуміти дітей  і  всього,  що з ними відбувається,  мудро ставитися  до  їхніх  вчинків,  захищати  дитину,  не  думати про неї погано, найголовніше, не ламати індивідуальність дитини, а вправляти і спрямовувати її розвиток, пам’ятати, що вона знаходиться у стані самопізнання, самоствердження, самовиховання.

Власне, психолого-педагогічні погляди Я.А.Коменського спираються на принципі природовідповідності, тобто універсальності  законів   розвитку   дитини. У ДНЗ оволодіння знаннями та навичками має відбуватися неодмінно у формі гри. Проголошується  принцип помірної і розумної дисципліни, відповідність морального обличчя дитини реальним умовам і потребам суспільства,  виховання  любові,  звички  до  праці тощо.

Німецький педагог Фрідріх Фребель стверджує, що виховання – це розвиток у дитини чотирьох інстинктів: діяльності, пізнання, художнього і релігійного. Головне призначення – виявлення в дитині закладеного   божественного   начала,   притаманного   всім   людям.   Для   цього Людина має  пізнати  себе,  Бога  і  природу.  Метою виховання є: розвиток природніх здібностей дитини.

Ідеї  видатного  італійського  лікаря-психіатра  Марії  Монтессорі. спрямовані на те, щоб не втручатися у процес розвитку дитини, лише організовувати обстановку, що сприяє її самовихованню. Особливе    відводиться  розвитку  і  вихованню органів чуттів дітей,  тренуванню чуття дотику, дрібних м’язів рук дитини, зору на спеціально розробленому матеріалі, який є важливим компонентом підготовленого середовища.  Дидактичний  матеріал  допомагає  впорядкувати попередньо набутий  досвід  і  є  засобом  пізнання  світу,  усвідомлення  його закономірностей дитячого розвитку.

За теорією Ж.Піаже, О.Декролі загальною метою дошкільного виховання в контексті народної психології є розвиток фізичних,   соціальних,   поведінкових   та   інтелектуальних   навичок, необхідних  для  формування  уміння  жити  в  сучасному  суспільстві.  Перевагу надають розвитку  дитячої  ініціативи, вихованню соціальної  компетенції.  Робота  дошкільних  закладів  спрямована  на  те,  щоб увести  дитину  в  життя  колективу,  розвинути  навики  різних  видів  діяльності, сформувати  прагнення  до  знань,  навчити  вибудовувати  стосунки з іншими дітьми.  Дошкільнята  повинні  набути  відповідних  моторних  навичок,  здобути певний рівень інтелектуального і мовленнєвого розвитку.

Роль  вихователя  полягає  у  спрямуванні  розвитку,  створенні  розвиткового середовища, вивченні поведінки та психології дітей, організації їхнього дозвілля. Виховання найменших дітей має на меті розвиток ігрової діяльності, органів  чуття,  моторики. 

Головне завдання виховної методики Софії Русової - формування людського  в  дитині,  створення  можливостей  для  виявлення  її  творчих  сил, діяльного  ставлення  до  життя.  Національний  дитячий виховний заклад  має прилучати дитину до культури свого народу. Виховання « на рідному ґрунті» активізує  її  творчу  діяльність,  розворушує  її  думки,  її  цікавість. Характерною ознакою гуманістичної теорії С. Русової є толерантність і повага до світогляду кожного вихованця.

Таким чином, вчені підійшли до вивчення народної психології, як до явища суспільного життя, суспільної свідомості і педагогіки. Мудрість народних навчителів полягає в тому, що вони якимось чуттям знали, що тільки духовна взаємодія вихователя і вихованця забезпечує досягнення психолого-педагогічної мети.

Отже, головні психолого-педагогічні ідеї багатовікового досвіду виховання та розвитку дітей актуальні й досі. Народна психологія демонтувалася соціальними реаліями. Зрослі вимоги сучасності, зумовлені особливостями нашої дійсності, спрямовують педагогів та психологів – і теоретиків, і практиків на пошуки нових шляхів удосконалення шляхів розвитку дитини, забезпечення відповідних умов її виховання, враховуючи індивідуальні та вікові особливості. Ці та інші закономірності виховання та розвитку дитини можна успішно реалізувати на основі інтеграції педагогічних сил у певному регіоні. Організація виховного впливу має пов’язуватися з усіма сторонами суспільного життя, і кожний із цих зв’язків має спрямовуватися на створення умов, що пробуджують самосвідомість дитини, розвивають її інтелектуальний та творчий потенціал.

РОЗДІЛ II ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЧНОГО І ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ  КРІЗЬ ПРИЗМУ НАРОДНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

2.1. Закономірності розвитку  особистості дитини та їх врахування  у народних психологічних знаннях

Сучасна психологія вбачає причини  розвитку в процесі життя людини, в конкретних і суперечливих соціально - психологічних умовах, найрізноманітніших аспектах взаємодії з навколишнім середовищем (буттям). Рушійними силами процесу розвитку вона проголошує притаманні йому внутрішні суперечності, розв’язання яких визначається взаємодією різних передумов, обставин, чинників, умов, що свідчить про можливість опосередкованого керування ним [19, c. 89].

 Вважаємо за необхідне зупинитися на цих та інших аспектах детальніше.

Насамперед, доречно зауважити, що у народі побутує думка, що дитина – дар Божий. Поняття «дитина» походить від «детент» – годоване груддю, «дхоітент» – нагодоване, молода істота, говориться у словнику сучасної української мови. В свою чергу, розвиток – це якісні зміни, морфологічна диференціація тканин і органів та їхнє функціональне удосконалення. Закономірно, розвиток дитини відбувається у процесі виховання, що походить від слів ховати, переховувати, оберігати, опікуватися кимось, а отже научати (народне) – навчати пристойно поводитися, розширювати світогляд, моральні норми, розумові здібності. Звідси постає необхідність постійного неперервного догляду за дитиною, дбання про її тендітну душу, розвитку психічних процесів, здібностей тощо. Як правило, лексема «душа» досить часто вживається в різноманітних жанрах усної народної творчості. Душа людини в народному світогляді, порівняно з іншими складовими, мала найбільшу цінність і була мірилом найвищих чеснот нації. Слід зазначити, що з народної психолого-педагогічної точки зору, усім цим процесам і навіть ширше приділяється надзвичайно велика увага [20, с.63] .

Визнаючи закономірності дитячого розвитку, закумульовуються психолого-педагогічні знання про дітей від народження до п'яти років. Це свідчить про те, що народ емпірично дійшов висновку про вирішальну роль раннього дитинства у формуванні індивідуальної особистості.

Народна психологія дає психолого-педагогічну характеристику кожному року життя дитини до п'ятирічного віку. Слід наголосити, що вік не зводиться до суми окремих психічних процесів, це не календарна дата. Вік, за визначенням Л.С. Виготського, – це відносно замкнутий цикл дитячого розвитку, що має свою структуру і динаміку. Тривалість віку визначається його внутрішнім змістом: є періоди розвитку і в деяких випадках "епохи", рівні одному року, трьом, п'яти рокам. Хронологічний і психологічний вік не співпадають. Хронологічний, або паспортний вік – лише координата відліку, та зовнішня сітка, на фоні якої відбувається процесс дитячого розвитку, становлення особистості [9, c.22-26]. Вважаємо за необхідне звернутися до їх обґрунтування.

По-перше: про новонароджену дитину кажуть «пискля», «народженяточко». Назви кількамісячної дитини характеризують її дії як здобутки розвитку. Дитина, яка емоційно спілкується з дорослим, — «сміюн», «плакса»; починає сидіти і повзати, — «сидун», «плазун», «лазуночка»; ходить, — «дибун», «ходун»; вчиться говорити, — «сокотун», «белькотун», «воркота»; має успіхи в оволодінні мовою, — «щебетун», «цвіркотун»; повільно вчиться говорити, — «мовчун». Уже в цьому віці звертали увагу на індивідуальні особливості дітей: швидка дитина — «бігунець», голосна — «зіпун», любить хвалитися — «хвастунець» [13, c.86].

По-друге: дворічну дитину називають «стрижак», «друга каша», «друге літо», її як індивідуальність характеризують словами «балакуча», «нишкла», «понура», «тихоня».

По-третє: на третьому році життя: «третяки», «третє літо», «гулячки», бо допитливість і активність у пізнанні світу  є головною ознакою цього віку.

По-четверте: чотирирічна дитина — «четвертак», «четверте літо», «четверта каша», її рухливість і самостійність позначають назвами «метунець», «шмиглик» та ін.

По-п’яте: п'ятирічна дитина— «п'ятак», «п'ятиліток», «підпасок» (готується допомагати старшим дітям по господарству, виявляє інтерес до праці) [13, c.86].

В загальному у розвитку дитини психологи і педіатри виділяють три стабільних періоди: "немовля" - від народження до одного року; "раннє дитинство" - від року до трьох; "дошкільне дитинство" - від трьох років до семи. Власне, останній період охоплює молодший дошкільний вік (4-й рік), середній дошкільний вік (5-й рік), старший дошкільний вік (6-й рік, у деяких дітей ще й кілька місяців 7-го року життя). На цьому етапі складається нова соціальна ситуація розвитку. Провідною діяльністю стає гра, під час якої дошкільники опановують інші види діяльності, виникають важливі новоутворення у психічній та особистісній сферах, відбувається інтенсивний розвиток дитини, формується готовність до навчання в школі [19, c.141].

Згідно пріоритетів розвитку дитини, кожен вік потребує відповідного виховання, в якому найголовніше — співучасть в усіх закономірностях розвитку. У народі кажуть, що людина, крім свого дитинства, стільки разів вчиться ходити, говорити, діяти самостійно, скільки у неї є дітей. Дитина в процесі особистісного розвитку та становлення, має бути центром уваги батьків та інших членів сім'ї, які впливають на дані явища. Народна мудрість наголошує на необхідності гуманного виховання: не втручання, не управління, а співучасть у розвитку дитини, як батьків, так і вихователів.

Виникає питання: «Що ж таке розвиток? Чим характеризується? В чому принципова відмінність від інших змін об'єкту?». Як відомо, об'єкт може змінюватися, але не розвиватися. Ріст, наприклад – це кількісна зміна даного об'єкту тощо. Існують процеси, які коливаються в межах "менше-більше". Власне це процеси зросту у власному і справжньому значенні слова. Зріст протікає в часі і вимірюється в координатах часу. Головна характеристика – це процес кількісних змін без змін внутрішньої структури і складу, що входить в нього окремих елементів, без істотних змін в структурі окремих процесів. Наприклад, вимірюючи фізичне зріст дитини, ми бачимо кількісне наростання. Л.С. Виготський підкреслював, що є явища зросту, наприклад, в психічних процесах - зріст запасу слів без зміни функцій мови [8, c. 26-28]. Але за цими процесами кількісного зростання можуть відбуватися інші явища і процеси. Тоді процеси зросту стають лише симптомами, за якими ховаються істотні зміни в системі і структурі процесів. В такі періоди спостерігаються стрибки в лінії росту, які свідчать про істотні зміни в самому організмі. Наприклад, дозрівають залози внутрішньої секреції. В подібних випадках, коли відбуваються істотні зміни в структурі і властивостях явища, ми маємо справу з розвитком.