Народна психологія та її виховні можливості

Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових структур. X. Вернер, Л.С. Виготський та інші психологи описали основні ознаки розвитку. Найважливіші серед них: диференціація, розчленування, поява нових елементів в самому розвитку; перебудова зв'язків між сторонами об'єкту. В якості психологічного прикладу можна згадати диференціацію натурального умовного рефлексу на положення під грудьми і комплексу пожвавлення; поява знакової функції в дитячому віці; зміна впродовж дитинства системної і смислової будови свідомості. Кожний з цих процесів відповідає перерахованим критеріям розвитку [8, 26-28]. Як показав Л.С. Виготський, існує багато різних типів розвитку. Тому важливо правильно зрозуміти його закономірності, щоб визначити пріоритетні аспекти дитячого розвитку.  Відтак, рухаючись у напрямку зазначених цілей Л.С. Виготський розрізняв: преформований і не преформований типи розвитку. Преформований тип – це такий тип, коли на самому початку задані, закріплені, зафіксовані як ті стадії, які явище (організм) пройде, так і той кінцевий результат, який явище досягне. Тут все дано із самого початку [9, c.45]. В свою чергу, непреформований шлях розвитку не приречений наперед. Діти різних епох розвиваються по-різному і досягають різних рівнів розвитку. Із самого початку, з моменту народження дитини не дані ні ті стадії, через які вона повинна пройти, ні той підсумок, який вона повинен досягти. Дитячий розвиток – це непреформований тип розвитку, але це абсолютно особливий процес – процес, який детермінований не знизу, а зверху, тією формою практичної і теоретичної діяльності, яка існує на даному рівні розвитку суспільства. Як сказав поет: "Лише народжені, вже нас чекає Шекспір". В цьому особливість дитячого розвитку. Його кінцеві форми не дані, не задані. Жоден процес розвитку, окрім онтогенетичного, не здійснюється за вже готовим зразком. Людський розвиток відбувається за зразком, який існує в суспільстві. Дитина не відразу освоює духовне і матеріальне багатство людства [9, c.45].

Разом з тим, поступово сформувалися народні уявленні про основні чинники формування особистості: спадковість; стан взаємин у сім’ї, розпорядок її життя, побут, звичаї і традиції, матеріальне становище, житлові умови; виховання прикладом. Так, багаторічні спостереження переконують, що в спадковість передаються лише певні фізичні ознаки, природні здібностей чи властивостей, деякі риси характеру. Проте більшість рис набуваються в процесі розвитку. В свою чергу, роль вище наведеного другого чинника особливо зростає тоді, коли вона починає ходити й оволодівати мовленням, адже саме тоді з’являється більше можливостей для фізичного і духовного контакту зі світом («Як говорить дитя, то вирує в хаті життя»). Щодо виховання прикладом, то це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Приклад кращий за правило» і спостерігається наслідування за принципом «роби так, як я» [20, c.54] .

Отже, усі чинники розглядаються  в народній психології як однаково важливі, проте в різних ситуаціях  кожний з них може стати вирішальним. Оскільки виховання є наріжним каменем формування та розвитку особистості дитини, то вважаємо за необхідне, розглядати закономірності дитячого розвитку крізь його призму.

Таким чином, необхідно враховувати  закономірності - стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості дитини. Оскільки розвиток нерозривно пов'язаний з вихованням, то виявляються наступні закономірності.   

Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі.  Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує та розвиває все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в природному для нього  національному річищі з урахуванням  менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо. Результати залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності  свідомості та поведінки під час здійснення певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.) [10, c.45].

Ефективність залежить від ставлення  особистості до навколишньої дійсності  взагалі та до спрямованих на неї  педагогічних впливів зокрема; від стосунків в дитячому середовищі, колективі, адже здорова морально-психологічна атмосфера сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання.

Власне ці та інші закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації, що дає змогу перетворити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

Таким чином, процес психічного та особистісного  розвитку має певні закономірності, які слід розглядати як тенденції  розвитку. До загальних закономірностей належать:

1. Наявність насамперед якісних, а не кількісних змін, виникнення психічних і особистісних новоутворень, нових психічних механізмів, процесів, структур. Найважливішими ознаками є диференціація (розчленування раніше єдиного феномена), поява нових аспектів, елементів у розвитку, зв’язків між сторонами внутрішнього світу суб’єкта [19, c.98].

2. Різноспрямованість і взаємопов’язаність напрямів, сфер розвитку (тіло, психіка, особистість, суб’єктивність, духовність) тощо.

3. Детермінованість розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, її розвиток зумовлений багатьма чинниками. Залежно від часу та ситуації розвиток кожного індивіда має специфічні особливості.

4. Нерівномірність і гетерохронність. У певному віці різні психічні властивості мають різний рівень розвитку. В одному періоді життя дитини  найсуттєвіші зміни відбуваються у пізнавальній діяльності (молодший школяр), а в іншому – перебудовуються погляди та формуються переконання (рання юність). Але завжди вона є індивідуальністю.

5. Сенситивність. Як правило, у певні вікові періоди виникають найсприятливіші умови для розвитку певних психічних властивостей. Такі вікові періоди називають сенситивними для розвитку тієї чи іншої психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлення – вік від 1до 5 років, пам’яті – молодший шкільний вік, мислення – підлітковий період, світогляду – ранній юнацький вік [19, c.98].

6. Інтегрованість. Кожна сфера особистості є системною, що виникає в процесі онтогенезу, і елементом складнішої системи – соціального оточення. Відбувається інтеграція різних сфер особистості (інтелектуальної, спонукальної, емоційної, вольової, духовної). Вона простежуються і в межах окремої сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері інтегруються перцептивний та когнітивний рівні пізнання тощо. З віком психіка стає ціліснішою, стабільнішою, що виявляється в поведінці, вчинках, діях, у інтегрованому ставленні до дійсності.

7. Пластичність розвитку. Вона забезпечує компенсацію, заміну дії однієї психічної функції іншою (наприклад зір - слухом у сліпих). Розвиток суб’єктивного світу дітей зумовлює зміни співвідношення реактивності й активності  процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціативність, самостійність поведінки, опір прямим зовнішнім впливам, які не відповідають внутрішнім установкам дитини [19, c.99].

8. Включення індивіда в систему діяльності. Для кожного віку характерна особлива провідна діяльність, що зумовлює основні зміни в психіці дитини та її особистості.

9. Наявність суперечностей між особистістю й оточенням, а також внутрішніх суперечностей між окремими складовими особистості й окремими психічними функціями. Підсумком розв’язання цих суперечностей є виникнення психічних новоутворень віку, що не відповідають попередній соціальній ситуації розвитку, виходять за її межі. Виникає нова суперечність, яка може бути розв’язана завдяки побудові нової системи стосунків, включення у нову ситуацію розвитку, що засвідчує перехід дитини до нового психологічного віку.

10. Постійний прогрес особистості, що є наслідком сприятливих умов та адекватної активності дитини.

11. Саморозвиток особистості, свідченням чого є зміни особистості як результат роботи над собою, самостійних занять, вправ [19, c.99].

12. Психічний та особистісний розвиток зумовлений дією механізмів захисту Я, проявів акцентуацій особистості, функціонуванням несвідомого [19, c.100].

Отже, для вікового розвитку характерні якісні та кількісні зміни; індивідуальний розвиток дитини, становлення її як особистості є цілісним процесом, який характеризується наявністю взаємопов’язаних періодів. На початкових етапах розвитку закладаються, виникають основи певних психічних явищ, становлення яких відбувається у наступних періодах. За певних умов одні утворення перебудовуються, інші – перестають розвиватися, що вимагає саморозвитку.

2.2. Психологічні особливості  розвитку дітей дошкільного віку в контексті народної психології

Як правило, ані на мить не слід забувати, що розвиток та становлення особистості дитини червоною ниткою проходять через етнопсихологію чи ернопедагогіку. Той, хто її обминає, зазнає невдач, скочуючись до схоластичних сентенцій, безконечних повторень гучномовних фраз, малозрозумілих дітям тощо.

Немає сумніву, що формування підростаючої особистості  оптимально реалізується тоді, коли дошкільнята зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу. Коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову та суспільну культуру тощо.

Варто зазначити, що від народження до вступу в школу дитина досягає  значних успіхів у психічному та особистісному розвитку з новими діями, які дають змогу повніше та більш диференційовано сприймати світ.

Народження дитини – то велика радість для сім’ї. За традиційними народними знаннями, ”прихід”, – народження людини було найбільшою таємницею. Незбагненність та загадковість, як діяння ”вищих” сил, що отримали назву ”ляля”, послужило виробленню певних магічних ритуалів та символічних дійств. Український народ віками створював і зберігав сімейну обрядовість, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, імені, хрещення, першого купання тощо. Основними суб’єктами  в українській сім’ї виступали: дитина, породілля, бабка-повитуха і батько. Найголовнішу роль у цьому обрядодійстві виконувала повивальна бабуся. Від її знань і вмінь залежало проходження пологів, здоров’я дитини та жінки-породіллі. Як і годилось, баби-повитухи завжди були чесними, доброзичливими, милосердними, знали народну медицину, досконало володіли повивальним мистецтвом, мали здібності приймати пологи. Пологові обряди супроводжували народження дитини та прилучення її до свого роду, які поділялися на чотири основні моменти: власне народження, очищення, прийняття новонародженого до роду і громади, соціалізація дитини. Це здійснювалося через обряди: народини, ім’янаречення, очищення, обрання кумів, провідок, зливок, хрестин, похрестин, пострижин [3, c.67].

Для розвитку дитини всі ці обрядові дійства мали надзвичайно важливе значення і суворо дотримувалися в українських родинах. В обрядах і магічних дійствах була орієнтація на здоров’я матері та дитини, на щасливе побажання працьовитості майбутнього господаря чи господині. Ці риси характеру прищеплювалися дитині бабою-повитухою з прийняттям її на світ. Існувало повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя, на її хист, здібності чи обдарування .

Щоб встановити, наскільки є важливими  такі обряди для дитячого розвитку, ми звернулися до порівняльної характеристики психологічних досліджень, де переконливо доводиться, що в пологових будинках ті діти, котрих приносили матерям не одразу після народження, а через 36 і більше годин, частіше хворіли на нервовими захворюваннями, ніж ті, котрим дісталася мамина ласка і тепло в перші години життя. Психологи довели, що різні захворювання дітей збільшувалися, якщо їх не приносили матерям негайно після народження. Дитина, якій не вистачало материнського тепла, не передавалися їй сердечні почуття, материнська ласка і любов від початку народження, має мало надії вирости повноцінною [7, с.18-19].

Власне у ранньому дитинстві малюк відкриває для себе існування дорослих, складний їхній світ, а відокремлення його від дорослого створює нову соціальну ситуацію, де дитина прагне до самостійності. Ця тенденція є природною та постійною, починає реально формуватись особистість дитини, причому цей процес тісно пов'язаний з розвитком емоційно-вольової сфери, із формуванням інтересів та мотивів поведінки, що, відповідно, детерміновано соціальним оточенням, передусім типовими для даного етапу розвитку взаєминами з дорослими [24, с. 51].

Дослідження з народної психології показують, що з погляду базової методологічної схеми засоби етнопедагогічного впливу на психіку дитини незвичайні. Теорія поетапного формування розумових дій допомагає зрозуміти механізм формування етнічних відмінностей психіки, однак поза її увагою залишається те, що сама діяльність дитини з віком розвивається, поступово ускладнюється її структура. Врахувавши цей момент за допомогою базової методологічної схеми, етнопсихологи показали, як можна усвідомити цілісність системи етнопедагогічних впливів. На найпершому етапі діяльність дитини ще має неопосередкований характер, а вплив на неї здійснюється через матір і зводиться до вироблених у кожній культурі специфічних правил-рекомендацій для вагітних жінок, що регулюють їхнє харчування, працю, форми відносин з близькими і довкіллям [17, с.217].

Джерелом  емоційних переживань дитини є її діяльність, спілкування з оточуючим  світом. Освоєння в дошкільному дитинстві  нових, змістовніших видів діяльності сприяє розвитку глибших та стійкіших  емоцій, пов'язаних не лише з близькими, а й з віддаленими цілями, не тільки з тими об'єктами, що дитина сприймає, а й тими, які уявляє.