Народна психологія та її виховні можливості

Діяльність  породжує передусім позитивні емоції, причому своєю метою, сенсом, якого  вона набуває для дитини, та самим  процесом її виконання.

Зростає потреба  дошкільника в товаристві ровесників, внаслідок чого інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). Виникають інтелектуальні емоції. У процесі спілкування дитини з дорослими формуються її моральні почуття. Урізноманітнюються прояви почуття власної гідності: розвивається як самолюбство, так і почуття сорому, ніяковості.

Важливе значення у формуванні моральних почуттів мають дитячі уявлення про позитивні  еталони, що дозволяють передбачати  емоційні наслідки власної поведінки, завчасно переживати задоволення від її схвалення як «хорошої» або ж невдоволення від її оцінки як «поганої».

Дошкільник  починає відособлюватися від  дорослого, диференціюючи себе як самостійну людську істоту. При цьому поведінка  дитини зорієнтована на дорослого (його вчинки та стосунки з людьми) як зразок для наслідування.

Вирішальну роль у засвоєнні  зразків поведінки відіграє оцінка, яку авторитетні для дитини люди дають іншим дорослим, дітям, героям казок та розповідей тощо.

Орієнтація поведінки дошкільника  на дорослого зумовлює розвиток її довільності, оскільки тепер постійно зіштовхуються як мінімум два бажання: зробити щось безпосередньо ("як хочеться") чи діяти відповідно до вимог дорослого ("за зразком"). З'являється новий тип поведінки, яку можна назвати особистісною [24, с.52].

Поступово розвивається певна ієрархія мотивів, їх супідрядність. Діяльність дитини тепер зумовлюється не окремими спонуканнями, а ієрархічною системою мотивів, у якій основні та стійкі набувають провідної ролі, підпорядковуючи ситуативні пробудження. Пов'язано це з вольовими зусиллями, потрібними для досягнення емоційно привабливої мети. Що старші стають діти, то рідше у їх поведінці проявляються афективні дії, їм легше впоратися з виконанням необхідних для досягнення мети дій всупереч обставинам.

В свою чергу щодо новоутворень, то зокрема починає розвиватися творча діяльність, яка виражається у здатності перетворювати навколишню дійсність, створювати нове; формуються розумові дії та операції, що стосуються розв’язування пізнавальних та особистісних завдань. Тоді у дитини з’являється внутрішнє, особисте життя, спершу в пізнавальній сфері, а потім і в емоційно-мотиваційній.

Власне щодо особливостей сенсорного розвитку дошкільнят, то народна психологія охоплює широкий спектр засобів сенсорного розвитку дитини, визнаних загалом і науковою думкою [17, с.197]. Відбувається зниження порогів чутливості (зорової, слухової та ін.), зростає гострота зору, спроможність розрізняти відтінки кольорів, розвивається звуковисотний та фонематичний слух, відчуття дотику тощо. Усі ці зміни є наслідком того, що дитина оволодіває новими способами сприймання, які мають забезпечити обстеження предметів та явищ дійсності, їх різноманітних властивостей та взаємозв'язків.

Дії сприймання формуються залежно  від оволодіння тими видами діяльності, що вимагають виявлення й урахування властивостей предметів та явищ. Розвиток зорового сприймання пов'язаний передусім із продуктивними видами діяльності (малюванням, аплікацією, конструюванням). Фонематичний слух розвивається у процесі мовного спілкування, а звуковисотний слух – на музичних заняттях (з допомогою ігор-вправ, побудованих за принципом моделювання звуковисотних відношень).

Поступово сприймання виділяються  у відносно самостійні дії, спрямовані на пізнання предметів та явищ навколишнього  світу, виконання перших перцептивних завдань.

Перцептивні дії, адекватні об'єкту, починають формуватися у дітей  п'яти-шести років. Їх характерною  ознакою є розгорненість, включення  до свого складу великої кількості  рухів рецепторних апаратів, що здійснюються рукою чи оком.

У тісному зв'язку з удосконаленням сприймання розвивається і мислення дитини. Як уже зазначалося, наприкінці раннього дитинства на основі наочно-дійової форми мислення починає складатися наочно-образна форма. У дошкільному віці має місце її подальший розвиток. Мислення стає образно-мовним, тобто таким, що спирається на образи уяви і здійснюється за допомогою слів. Усе це є свідченням того, що мислення набуває певної самостійності, поступово відокремлює", ся від практичних дій, у які було вплетене раніше, стає розумовою дією, спрямованою на розв'язання пізнавального мислительного завдання [24, с. 50].

З повторення власних звуків самої  дитини в народі вироблені різні  фольклорні форми розвитку звукової культури мовлення. А звідси народна  психологія використовує різноманітні мовні засоби, що мають свої властивості легкого і доступного засвоєння рідної мови [ 17, с.200-201].

Кожна звичаєва вказівка чи обрядове дійство, звісно ж, мають досить сильний  вплив на дитину. І при таких  усталених нормах поведінки всіх членів родини дитина починає звикати до них та поступово засвоювати, що це так потрібно, таке правило для всіх. Тому саме такі звичаєві правила та обрядові дійства не пригнічують дитину, психіка її досить легко витримує такі навантаження. Емоційні зриви тут відсутні, а скоріше, навпаки, розвивається творча атмосфера обрядових дійств у фантазійній ігровій формі з піднесеним характером та бадьорим настроєм.

Зростає роль мовлення у функціонуванні мислення, бо саме воно допомагає дитині мисленнєво ("про себе") оперувати об'єктами, порівнювати їх, розкривати їхні властивості та співвідношення, виражаючи цей процес та його результати в судженнях і міркуваннях. Мотивами такої діяльності є прагнення зрозуміти явища оточуючої дійсності, з'ясувати їхні зв'язки, причини виникнення тощо.

Діти чутливі до суперечностей у своїх судженнях, вони поступово вчаться узгоджувати їх, міркувати логічно. Необхідною умовою цього є достатня обізнаність з об'єктами, про які йдеться у їхніх міркуваннях.

Розвиток мислення дітей дошкільного  віку значно прискорюється, якщо він відбувається не стихійно, а в умовах цілеспрямованого і правильно здійснюваного керування з боку дорослих за цим процесом.

Відбувається подальша диференціація  функцій мовлення. До функції спілкування  додається планування своєї діяльності та її регулювання за допомогою мовлення. Мовлення стає засобом планування, коли переходить з кінця дії на її початок, а засобом довільного регулювання – коли дитина навчається виконувати вимоги, сформульовані за допомогою мовлення (А.О. Люблінська, О.Р. Лурія). В ході останнього процесу виникає внутрішнє мовлення, яке стає засобом формування й функціонування внутрішніх розумових дій. Поява внутрішнього мовлення є ознакою розвитку в дитини словесно-логічного мислення, що ґрунтується на практичній діяльності [5, c.23].

У дошкільному віці виникають первинні моральні настанови, передусім розрізнення  того, що є добрим і поганим, що формуються разом з естетичними, а звідси не можуть бути поганими. В дитини формується первинний, хоча й схематичний дитячий  світогляд. А особлива увага зверталася на розвиток та формування таких рис характеру, як моторність, обов’язковість, мужність, кмітливість, а у дівчини – скромність, цнотливість, охайність. І знову ж таки, для всіх дітей обов’язково працьовитість.

Психологи, зокрема Н.Лейтес, стверджують, що основна потреба дитини – це жадоба до пізнання, тобто розумова активність [12 с.5]. Кожна здорова дитина від народження активна. Пізнавальна потреба від природи надається дітям в достатній мірі. І це дійсно дар, яким нагороджує Бог кожну людину. Однак вона також потребує розвитку. Етнопсихологія та етнопедагогіка, як бачимо, дозволяє дитині розвивати свої пізнавальні потреби через самовираження, самореалізацію і творчу активність, адже вона містить величезні накопичені різноманітні засоби і способи діяльності. Скажімо, для дітей і підлітків вертеп, драматизація – це спосіб саморозвитку, форма вдосконалення вмінь, здібностей. Підготовка костюмів, продумування образів, вивчення та набуття навиків майстерного виконання колядок, щедрівок, імпровізація, та перевтілення – то прийоми не тільки самовираження, а й творчого розвитку особистості [14, с.19]. Обряд, у якому дитина бере участь, викликає в неї підвищений інтерес, тому що він наділений особливою яскравістю, привабливістю, піднімає настрій і емоційне задоволення. Традиції ”Святої вечері”, обмін кутею, рядження, колядування, уславлення господарів, проникнення змістом символів зірки, ікони, куті, Дідуха, народної колядки і щедрівки, ”водіння кози” дозволяє успішно виконувати завдання обрядового свята, поважати родину, зберігати пам’ять про родовід, основою якого є звеличення Матері і Дитини [25, с.20]. Отже, тут не тільки розвивається пізнавальна потреба, діють позитивні емоції, а йдеться і про те, що родинна педагогіка дбає про формування духовного світогляду дитини. З цього приводу цікаві вислови ми знаходимо в автобіографічній повісті О.Довженка ”Зачарована Десна”, де колоритно змальовані естетичні враження митця, набуті в рідній домівці та збережені на все життя. Через багато років О.Довженко, пишучи листа матері, згадає, як вона любила відзначати усі християнські свята, як учила своїх дітей захоплюватися красою людської праці.

У психологічних працях звертається  увага  на такі важливі якості, як здібності, у розвитку яких великого значення надавалося і віковим особливостям дитини. Для кожного сензитивного періоду розвитку дітей, при ураховуванні різних особливостей, існують певні етнопедагогічні засоби, які спрямовані на розвиток духовності дитини, на засвоєння нагромаджених культурних цінностей, ідей, на розширення знань, розвиток творчих здібностей, уможливлюють молодим поколінням реальний особистісний вибір в естетично-творчому відродженні в серцях і душах вершинних здобутків духовності минулих епох. Кожен народний звичай, традиція, обряд чи свято завжди спрямовані на облагородження людської душі, гідності, легкої вдачі, індивідуально-колективної праці і дозвілля. Засобами самореалізації через традиції природно розв’язуються проблеми розумового, морально-етичного, трудового, фізичного та естетичного виховання. Весь календарний та сімейний обрядові цикли несуть в собі компоненти становлення особистості через етнопедагогічні ситуації, які спонукають індивіда до творчості, сприяють самопізнанню, самоутвердженню, самовихованню, самоконтролю. відповідальності, самоусвідомленню (М.Стельмахович, С.Стефанюк та ін.).

Отже, здібності розвиваються на основі задатків, але при умові, що діяльність, якою займається дитина, має бути пов’язана з позитивними емоціями, тобто приносити дитині радість та задоволення. Та діяльність, яка виконується дитиною без бажань, без натхнення, не принесе їй великої користі щодо розвитку здібностей [2, с.12]. На розвиток здібностей дитини, вказують психологи, негативно впливають лихі слова, сварки, а то й побиття. Буває таке, коли дитина щось накоїла, зробила якусь шкоду, а батьки не подумавши, поспішно посварили, а в гірших випадках і побили дитину. І це вже залишає в неї слід на все життя. Набуваючи досвіду з дитинства, порядні батьки завжди дотримувались основних морально-етичних правил людяності, тобто гуманного ставлення до дитини. Досвідчені бабусі і дідусі ніколи не кричали на онуків, а в усіх випадках спочатку заспокоювали, а потім підбадьорювали, кажучи, що це трапилося ненароком, але в майбутньому такого уже не повториться. Народна педагогіка прямо вказує на те, щоб не допускати наруги над дитиною, бо це негативно впливатиме на розвиток її здібностей. Засуджувалось лихослів’я, особливо прокльони. Вважалось, що майже завжди здійснюються саме батьківські прокльони, через те діти, навіть дорослі, ніколи не гнівили своїх батьків. Тому споконвіків українці-русичі, як і всі слов’яни, лихослів’ю протиставляли добру позитивну словесну магію (чари) – хвалу, славу (славослів’я), величання, віншування, слово-здравицю, благословення та слова-обереги: ”будь здоровий”, ”ходи з Богом”, ”Слава Богу”. Це стало прекрасною традицією і дійшло до наших днів [13, с.14-15].

З цього приводу слід зазначити, що народно-педагогічні звичаї, традиції та обряди вироблялися емпірично і формувалися віками; кожна мати, кожен батько наслідуючи традиційні обрядові дійства, своїми інтуїтивними батьківськими почуттями завжди сприяли тому, щоби дитина засвоювала світ, довкілля, оточення, рідну мову, рідну пісню, набувала різних побутових знань через радість пізнання.

Таким чином, за переконанням дослідників психолого- педагогічною розвою, цілком очевидно, що різнобічний розвиток дитини під впливом етнопедагогічних зусиль є надійним фундаментом її подальшого психічного розвитку [17, с.193]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III ГРА ТА ТРУДОВА ДІЛЬНІСТЬ ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ДИТИНИ НА ЗАСАДАХ НАРОДНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

 

 

Народні психолого-педагогічні засоби звичайно багатофункціональні й  високоемоційні, оскільки і розважають і задовольняють дитячу допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до товаристського співробітництва. Те, чому дитина опирається і що не хоче виконувати за сухим наказом, вона легко й охоче зробить спонукувана, наприклад, пісенькою “водичко, водичко, умий мені личко” або ж “хлюп, хлюп, хлюп, водиченько”, яку лагідно наспівує дорослий, умиваючи її [1, c.58].

Однак, дійовий результат у роботі з дітьми забезпечується тоді, коли з народного джерела черпають систематично. За однієї, звичайно, умови: введення дітей у світ народної творчості має здійснюватися природно і просто, у міру потреби, тобто так, як воно і відбувається в повсякденному житті, без штучної награності і бутафорії. Також зовсім не обов’язково, вважаємо, зодягати оповідача українських народних казок у старовинне вбрання дідуся чи бабусі.

Могутнім засобом розвитку є рідна мова, народні ігри, іграшки, дитячий фольклор, музична, пісенна, хореографічна, художня народна творчість, дотримання національних традицій, звичаїв, свят та обрядів. Без перебільшення можна сказати, що без рідної мови дитина жити не може. Загальновизнана істина: запорукою успішного формування особистості виступає вільне володіння рідним словом, яке породжує схильність та інтерес до вивчення інших мов.

Генератором поступальних перетворень у формуванні особистості виступають народні ігри ігри й іграшки.

Щодо іграшок, то ще свого часу, Антон Семенович Макаренко назвав іграшку "матеріальною основою" гри. А відомий вчений Юхим Аркін говорив, що вона є "життєвим нервом" гри. Іграшка - річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.