Народна психологія та її виховні можливості

С.Ф. Русова вважає, що навчання дітей з самого початку повинно бути збудовано на тому рідному грунті, на якому зростає дитина, щоб воно було міцно зв’язано з тими вражіннями, що їх заклала в душу дитини рідна сім’я, рідна хата. Мають значення цяцьки, які будуть в руках дітей; вони ж поширюють перші спостереження дітей, вони розвивають пам’ять їх та зовнішні чуття [18, c.57].

О. Найден наголошував, що саме традиційна і щодо своїх розмаїтих функцій та змістовно-формальних засад народна іграшка зберігає у собі пластичну і образну пам'ять про ті далекі часи, коли людина вперше почала використовувати природні матеріали для створення речей, які не тільки у чомусь допомагали, щось позначали, а й щось симоволізували. Виділення певної форми з позбавленої форми маси матеріалу знаменує початок виділення і позначення меж предметно-духовного середовища із безмежжя природи. Саме традиційна народна іграшка у своїх певних функціях, формах, пластиці, образних засадах містить у собі інформацію про початкові чинники людського предметно-духовного середовища. У цьому смислі традиційна народна іграшка у наш час, у нашому перенасиченому предметами, речами світі має бути інформативно й естетично доцільною [15, c.87].

Дослідник підкреслював, що дитина нині має сприймати народну іграшку  не як предмет побуту, об’єкт гри (хоч  і таке сприйняття не шкідливе), а  як твір мистецтва, який потребує вивчення, певного аналізу творчого наслідування, повторення. Таке ставлення до народної іграшки сприятиме її збереженню і духовному збагаченню дитини. Також О. Найден вказував, що для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, такі іграшки. особливо потрібні. Вони допомагають знаходити образні відповідники між реально конкретним та умовно-узагальненим, осягати світ предметних реалій через пластично доцільні та дотично-комфортні форми [16, c.27] .

Щодо гри, то навіть досить літні люди тримають у пам’яті улюблені забавки дитинства: “Жмурки, “Третій – зайвий”, “Кіт і миші”, “Гуси, гуси, додому”, “Ястреб та курчата” та інші, перейняті колись від ровесників чи старших товаришів. Народ створив ці ігри, він же й визначив порядок їх використання з малечого віку до зрілості. Причому, настільки точно й глибоко, що за ходом просування у них можна визначити рівень розвитку дитини.

Дошкільники люблять грати в  добре знайомі народні ігри, якими  вони розважаються вдома з іншими дітьми й охоче переносять їх в  дитячий садок. Це природне прагнення заслуговує на всіляку підтримку, оскільки участь у таких іграх сприяє розвитку винахідливості й витримки, загартовує організм, формує моральні якості, викликає інтерес до народної творчості. Педагог, підтримавши ініціативу вихованців, може скоригувати гру з урахуванням специфіки вікової групи й використовувати одну й ту саму з поступовим ускладненням. Вона завжди була пов'язана з сімейними традиціями, працею і діяльністю дорослих, оточенням дітей турботою і увагою

Важливе значення полягає і у врахуванні емоційної сфери, що виявляється у підтримці родинних звичаїв, у доброзичливій взаємодопомозі і чуйному ставленні до дітей.

Високий ефект дає використання українського мелосу, танців, живопису. У пісенному репертуарі нашого народу чимало чудових зразків, прийнятних для різного віку, починаючи від найменших, для яких провідною і незамінною є колискова пісня. З особливою емоційністю сприймаються пісеньки-забавлянки “Потягусі-потягусі”, “Ладки-ладусі”, “Сорока-білобока”, “Тосі-тосі”, та інші, у кожній наступній групі діти оволодівають складнішими народними музичними творами: співають “Прилетіла зозуленька”, “Ой ходить сон коло вікон”, танцюють під українські народні мелодії “Дрібушечки”, “Ой лопнув обруч”, “Стукавка” тощо [4, c.59].

Щодо формування уявлень про природу, то візьмемо для прикладу прислів’я та приказки, пов’язані з окремими місяцями. Які вони точні, поетично соковиті і влучні! Треба бути справді геніальним, щоб сказати так: “Хвала і січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний” або “Питає лютий – чи добре взутий, бо прийде марець та вхопить за палець”. Тут і образ, і характерна ознака місяця, і поетична рима, що так важливо для особливостей сприймання дошкільниками певних природних явищ, обміркування природно-наслідкових зв’язків в природі. Важливо наголосити дітям: “Не цураймося ж своєї правічної культури! Мусимо знати й пам’ятати наш родовід, розумно користуватися тією мудрістю, яка жила в народі з давніх давен” [26, c.14].

Отже, у народі вироблені прекрасні засоби, зокрема народна творчість (фольклор), які є сильним і потужним рушієм для розвитку пізнавальної потреби дитини, розвитку мислення, мовлення, художніх смаків. Загалом, художні етнопедагогічні засоби впливають на розвиток культури дитини водночас на кількох рівнях: раціональному, емоційно-чуттєвому та художньому, де величезного значення набуває естетичний чинник. При цьому слід звернути увагу на те, що психологи зауважили такі закономірності: коли мати грається з малям, розважає його забавлянками, пестушками, утішками, співає йому пісень, то, виявляється, вона виконує досить важливі функції. Цими засобами вона передає дитині оті найглибинніші людські почуття та чесноти, які виплекані творчою жіночою поетичною душею, устелюючи ними психологічний ґрунт, на якому вирощує дитя. Наші пращури вважали, що підтекст материнського фольклору є дословесним діалогом матері з космосом, з вищими силами природи, з веденням магічної гри-містерії, оберігаючи дитину [26, c.15].

Дитячий фольклор є засобом активізації почуття дитини та сприяння формуванню її свідомості. Через багато разів повторені наспіви, вислови дитина легко засвоює мову, пісенну мелодику, переймаючись емоційним світом фольклору, його персонажами й життєво-буденними картинами, в яких віддзеркалюється навколишній світ, зокрема і світ морально-етичних правил та естетичних уподобань, за якими живуть люди. Педагогами виявлено, що колискова є активно діючим засобом проти всього того, що може загрожувати бездоганності художнього смаку дитини в майбутньому. Пояснюється це тим, що перші враження міцно закарбовуються у рефлекторних зв’язках кори півкуль головного мозку, на якому ще нічого не написано і залишаються у свідомості особистості на все життя. С.Бабишин застерігає, щоб не пропустити цього часу у дитячому віці [1, с. 60].

Особливості соціальної ситуації розвитку дитини виражаються передусім у сюжетно-рольовій грі, яка створює сприятливі умови для доступного освоєння зовнішнього світу [24, 46].

Гра – явище соціальне за своїм  походженням та змістом, вона є історичним утворенням, зумовлена розвитком суспільства, його культури. Це особлива форма життя дитини в суспільстві, діяльність, у якій діти в ігрових умовах виконують ролі дорослих, відтворюючи їхнє життя, працю та стосунки (П.П. Блонський, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін).

Характеризуючи гру, вкажемо передусім  на її рольовий характер. В ранньому дитинстві центральним моментом гри виступає предмет та способи дій з ним, відтак на перший план виходить людина, її стан, дії та стосунки з іншими людьми.

Оскільки дитина вчиться гратися  під прямим чи опосередкованим впливом  дорослого, це свідчить про соціальне  обумовлений характер рольової гри.

Мотиви гри закладені в самому її змісті. Дитину цікавить не стільки  результат, скільки сам процес гри. Разом із тим у грі є активне прагнення до певної мети, оперування предметами, розмови, стосунки з іншими людьми тощо. Усе це зумовлює результативність гри, яка виражається передусім не в матеріальних, а у пізнавальних, емоційних та інших надбаннях, що накопичуються дитиною в ході ігрової діяльності.

Гра є засобом відображення навколишньої дійсності, способом освоїти діяльність та взаємини дорослих у доступній  для дитини формі.

Зміст ігрових дій визначається тими практичними завданнями, щііл'х  розв'язують дорослі для досягнення певної мати. При цьому іграшки та інші різноманітні предмети заміняють об'єкти, які використовує у своїх практичних діях дорослий [24, 47].

Гра завжди будується згідно з певними  правилами. Характерна умовність (перейменування предметів, що заміняють інші) не є обов'язковою для виникнення сюжетно-рольової гри, а з'являється у процесі її здійснення. Уява дитини розвивається умовами ігрової діяльності і є важливим компонентом психічного акту перейменування предметів під час гри (О.М. Леонтьєв).

Гра на цьому етапі символічна за своєю суттю, що істотно впливає  на розвиток дитячої психіки. Досвід використання символів, заміна одних  об'єктів іншими допомагає в майбутньому  оволодівати соціальними знаками. Розвиток символічної функції формує класифікаційне сприймання, суттєво розвиває змістовну сторону інтелекту та інші суто людські якості.

Гра сприяє розвитку довільної уваги  та пам'яті дитини. В умовах гри  діти краще зосереджуються та більше запам'ятовують. Особливу спонукальну  роль при цьому відіграє потреба в емоційному спілкуванні з однолітками: неспроможних запам'ятати правила гри чи бути уважними до вимог ігрової ситуації просто виганяють з кола гравців.

Рольова гра вимагає від кожної дитини певних комунікативних здібностей, розвиваючи тим самим мовлення. Вона позитивно впливає на розвиток інтелекту: у грі дитина вчиться узагальнювати предмети та дії, добирати потрібні слова тощо.

Від мислення через предметне маніпулювання  дитина поступово переходить до мислення уявленнями (коли вона дає предмету не його власну, добре відому їй назву, а іншу, необхідну в даній ігровій ситуації). При цьому конкретний предмет виступає своєрідною зовнішньою опорою думки про уявний предмет та реальних дій з ним. Таким чином, у рольовій грі розвивається здатність дитини діяти у внутрішньому, мисленому плані. Основу переходу до розумових дій складає "згортання" та узагальнення ігрових дій.

Цікаво, що діти цього віку цілком захоплюються грою, водночас не ототожнюючи  її з дійсністю.

Гра поступово змінюється й наприкінці дошкільного періоду сягає високого рівня розвитку. Розрізняють дві основні фази чи стадії розвитку гри. Для першої стадії (3-5 років) характерне відтворення логіки реальних дій людей; змістом гри е предактні дії. На другій стадії (5-7 років) моделюються реальні взаємини між людьми, а змістом гри стають соціальні стосунки, суспільний зміст діяльності дорослої людини [24, c.48].

Суттєву роль у психічному розвитку дошкільнят відіграють також різні  види продуктивної діяльності (малювання, аплікації, конструювання, ліплення). Ігрова діяльність надає сенсу вольовому зусиллю, робить його ефективнішим. На розвиток позитивно впливає продуктивна та трудова діяльність дитини. Дошкільник робить перші кроки у самопізнанні, розвитку самосвідомості. Об'єктами самопізнання є окремі частини тіла, дії, мовні акти, вчинки, переживання та особистісні якості.

З розвитком довільності психічних  процесів стає можливим їх усвідомлення, що служить основою саморегуляції.

У спільній грі, виконуючи різноманітні завдання, діти порівнюють свої досягнення з досягненнями інших, оцінюють не лише наслідки своєї роботи, але й власні можливості, вчаться контролювати себе та ставити перед собою конкретні вимоги [24, c.53].

Самооцінка дитиною власних  учинків, умінь та інших якостей  формується на основі оціночних суджень дорослих. З віком зростає об'єктивність дитячих самооцінок. Характерною є схильність дитини до самоутвердження спочатку в очах дорослих, потім – однолітків, а згодом – і у власних очах. Спрямованість трудових дій дітей залежить від того, як вона організується та мотивується дорослими.

Дошкільник набуває власного досвіду  і засвоює доступний йому досвід інших, спілкуючись із дорослими, граючи в рольові ігри, виконуючи трудові  доручення тощо, тобто він постійно вчиться. Крім того, в цьому віці розпочинається освоєння форм навчальної діяльності - спілкування з дорослими, які не тільки активізують, спрямовують, стимулюють дії, а й керують процесом їх формування. Діти засвоюють знання, вміння й навички, оскільки вивчають необхідні для цього дії та операції, оволодівають способами їх виконання. Серед таких дій назвемо передусім цілеспрямоване сприймання об'єктів, виділення їх характерних ознак, групування предметів, складання оповідань, перелік предметів, малювання, читання, слухання музики тощо [24, с. 49]. Роль навчання в розумовому розвитку дитини зростає, якщо має місце набуття не окремих знань, а певної їх системи, та формування потрібних для їх засвоєння дій (О.В. Запорожець та ін.).

Безпосередня роль відводиться  сім’ї, де ідеалом є взаємини на основі рівноправності чоловіка і жінки, на засадах трудового співробітництва і взаємодопомоги та взаємоповаги у вирощуванні та вихованні дітей. Тому найголовнішим обов’язком батька і матері було належне виховання дітей, щоб вони виросли здоровими, набули певних знань, поважали батьків, родину, були людяними. Дітям завжди було до вподоби жити з гарними батьками та відчувати себе щасливими у дружних сім’ях. Часто у психологічних дослідженнях звертається увага на необхідність підбадьорювати дитину словом, це піднімає її настрій, позитивно впливає на активізацію діяльності та сприяє розвитку здібностей.

Народна педагогіка, хай на інтуїтивному рівні, відбирала для дитини ті слова, що глибоко западали їй у серце, формували найкращі людські почуття. Звернімось до скарбу з усної народної творчості – ми переконаємось в цьому хоча б на такому прикладі: ”Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а робочий, як бджола, а багатий, як земля! Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не гудь!” [7, c.30].

В контексті цього, особливе значення також відводиться залученню дітей до праці. Адже шлях до розвитку лежить тільки через діяльність, трудове виховання. За народною оцінкою праця – першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальних і духовних цінностей. Наші предки добре розумілися на тому, що правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий, морально-етичний розвиток, прививає у дитини любов до прекрасного. ”Бджола мала, а й та працює”, – часто повторювали батьки дітям. Вихованню працелюбності народ створив безліч прислів’їв, приказок, загадок, казок, пісень. Працьовиті персонажі виступають кмітливими, розумними, правдивими, дотепними, скромними, людяними, доброзичливими, а ледарі – брехливі, скупі, хвалькуваті, з черствим і холодним серцем. здатним до жорстокості і злочину.

У вихованні дитини традиції народної педагогіки висувають ідеї калокагатії  – тобто гармонійного розвитку у  сукупності тілесних, душевних і розумових  сил. Вважалося, що батьки повинні виховувати дитину всебічно. Змалку дитина мала оволодівати усіма знаннями і вміннями, які допоможуть їй в житті. Приказка ”з нього вийдуть люди” означає, що дитина має сформуватися з різними позитивними якостями. Тому батьки дбали про гармонійний розвиток природних сил дитини, в основі якого вони вважали за обов’язок: вирощувати дитину змалечку фізично здоровою, розумною, працьовитою, щасливою, людяною. Щоби вона не цуралася свого роду, знала батьківські заповіти, звичаї, рідну мову, культуру, вірила в Бога.

На сучасному етапі психологи  також вказують на необхідність повертатися  до розуміння того, що в людині все  взаємопов’язане і від природи  гармонійне. На зміну аналітичної  тенденції потрібно поставити цілісність людини, у якої чутливість, здібності та інші механізми неподільні. Людська психіка і психомоторика володіє незчисленними можливостями створення механізмів, що складають систему здібностей з унікальними новоутвореннями. Причому це новоутворення одночасно діюче та пізнаючи діюче. Людина пізнає, а пізнаючи, діє, вирішує завдання розумові та психомоторні. Кількість механізмів може бути нескінченна множина. Змінюючи умови роботи людини, ми створюємо тим самим нові механізми, нові способи дій. Одним із таких механізмів є талант. Його сутність – у здатності до дії. Талановита людина оригінально вирішує усім відомі завдання [11, с.17]. Пращури наші вірили: якщо вкласти всю душу, то дитина виросте хорошою, розумною і матиме хист (тобто обдарування) до тих чи інших ремесел, промислів, до господарської діяльності тощо.