Психологічні особливості молодших школярів із аутоагресивною тенденцією в поведінці

     Розуміння аутоагресивної поведінки на перший погляд є самодостатнім, та виникнення все нових течій, свідчать про  наявність другої сторони медалі. А сааме різнорідність особистісних причин створює широке плато для розгорнення різних сценаріїв стилю поведінки. Пояснити, зрозуміти, боротись чи «вживатись», не так вже й просто. Особливо коли це стосується власних дітей, а прояви аутоагресії далеко не з простих. Саме про форми вияву ми  поговорим в наступному пункті курсової.[18]

1.2.1. Особливості вияву аутоагресивних форм поведінки.

     Загалом аутоагресивна поведінка має  латентну форму вияву, оскільки продемонструвати її на загал досить важко (упереджене ставлення та негативна оцінка неочікуваної поведінки лякає та провокує агресію).

     Проаналізувавши літературу: Ісаєв, Александер, Менделевич, можна зробити висновки, що в дитячому віці найпоширенішими формами вияву самоагресії є: завдання фізичного і психічного пригнічення власного здоров’я; виникнення психосоматичних захворювань; і найважча форма – суїцид. Варта зазначити, що два останні варіанти зустрічаються рідко, та вони існують і без вагомих органічних на те причин.

     Фізична сила проти себе може бути найрізноманітніша у своєму вияві. У кожної дитини власні методи вияву аутоагресії притаманні лише їй. Тобто на інстинктивному рівні вона вибирає частину тіла, з якою б можна було б щось робити, найчастіше це виявляється голова. Можна припустити, що через надмірне збудження, напруження, яке виникло через особисте невдоволення починаються головні болі і саме тому у дітей виникає бажання зменшити або усунути  дискомфорт, а разом з тим почуття роздратованості.

     Психологічні  аспекти самоагресії, виглядають наступним  чином: суміш низької самооцінки, особистих рис сприяють негативному ставленню дітей до самих себе. Що в першу чергу руйнує особистість, а по друге – сприяє застосовуванню фізичної сили проти себе самого.

     Не  задоволення самим собою зовнішнім  виглядом, ставленням оточуючих – обумовлюють низьку самооцінку. А якщо ще додати надмірну дитячу чутливість, замкнутість, правильність, моральність. Загалом ситуація песимістична – ображені діти, які не виявили своєї агресії, через відсутність досвіду комунікації і не зрілості власної особистості йдуть на радикальні вчинки налаштовані проти себе.[21]

     Випадки аутоагресії не така вже й рідкість в молодшому шкільному віці. З шкільної практики її визначають як покарання себе за власні невдачі, погані дії. Припускається, що діти які практикують з самоагресією, досить серйозно були наказані в ранньому дитинстві. Головним фактором тут виступає:роздратованість батьків, їх яскраве відображення незадоволення від поведінки їхніх чад. Крик, гнів лякають дітей. Панічний настрій, страхи дітей можуть стати настільки сильними, що молодші школярі, замість навчання правильного, здорового вияву агресії, починають наказувати себе самих, ніби опереджаючи реакцію дорослих і в певній мірі попереджуючи їх.

  За приклад можна навести випадок 3 річної дівчинки, яка росте в сім’ї, де мама проявляє холодність у відносинах, в цей час намагається влаштувати особисте життя. На фоні загальної сумбурність дівчинка почала постійно і з задоволенням смоктати великий палець, а після цього у неї з’явилась звичка, особливо при негативних емоціях, виривати волосся в себе на голові.[9]

      Зрозуміло, що тут проблема не в замкнутості, почутті провини перед батьками, а в абсолютній байдужості батьків до життя дівчинки. 
 Якщо розглянути проблему зі сторони розуміння дітьми неетичності власної поведінки, зрозуміло, що їм не залишається вибору як «руйнувати себе із середини». В психології таке страшне порівняння називається психосоматичним розладом.

      За  Александером психосоматика – це лише засіб зображення методологічного  підходу в  дослідженнях зв’язку між душею (психікою) і тілом. Під психологічним феноменом, в даному контексті, автор розуміє – суб’єктивний аспект певних фізіологічних (мозкових) процесів. Тобто проблема полягає у дисфункціональності зв’язків між індивідуальними мозковими процесами, які змінюються залежно від усвідомлення важливості тої чи іншої ситуації та діяльністю, впливом нервової системи загалом на весь організм. Тому у психосоматиці прийнято розглядати дві причини хворобливого стану людини: психологічно-соціологічний та фізіологічний.[2] 
 В клінічній психології виділяють сім захворювань, які в етіології мають психологічну основу, а саме: бронхіальна астма, виразка шлунку, неспецифічний виразковий коліт, цукровий діабет, ревматоїдний поліартрит, есенціальна гіпертензія, нейродерміти.

      Якщо  співставити психосоматику з аутоагресивною поведінкою, варто звернутись до психоаналітичного підходу. Вважається, що в основі вище перерахованої сімки захворювань лежить витіснений внутрішній особистий конфлікт. Він виникає внаслідок не обговорення, не виявлення, не вирішення «тут і тепер» важливих особистих питань. Життєво невиявлене питання переходить у несвідому сферу, де залишається актуальним і провокує особистість будь-яким методом вирішити проблему. Соціум ж створює етичні норми виховання, що звужує спектр вирішення особистих конфліктів. Тому фіксація, фрустрація на фізіологічному рівні негативно впливає на вегетативну нервову систему, яка відповідає за діяльність, динаміку взаємодії внутрішніх органів. Порушення на вегетативному рівні ведуть за собою проблеми в структурі клітин, тканин, тиску, імунітету, обміну інсуліну. Самим цікавим є те, що об’єктивних органічних уражень немає.

      Необхідно відзначити, що для дітей в ранньому віці при витісненому особистому конфлікті, притаманні як і для дорослих будь-який вид захворювання. Там істотних відмінностей немає – ні за віком, ні за психосоматичним розладом.

      Наприклад, хлопчик 9 років, у якого через розлучення батьків розвинулись понижений настрій, припадки плаксивості з’явились головні болі,нудота, скарги на погане самопочуття. [9]

      За  третю форму вияву самоагресії  для дітей можна визначити, як суїцидальна (самовбивча) поведінка.

      Одна  з головних рис суїциду – втеча  від проблеми. Менделевич розрізняє  два види суїциду, за критерієм кінцевої мети. А саме: безпосередній суїцид чиниться з різних причин і найчастіше для «полегшення» свого життя та життя близьких, а парасуїцидальна поведінка – самотравмування, яке в психологічній літературі ще називають демонстративним самогубством (для привернення уваги близьких людей, та інколи демонстрація переходить «межі» життя).[14]

      Розрізняють три типи  суїцидальної поведінки: І) «аномічний», пов’язаний із кризисними ситуаціями в житті, особистими трагедіями; ІІ) «альтруїстичний», здійснюють заради блага інших; ІІІ) «егоїстичний», обумовлений конфліктом, між особистістю і соціальними нормами.  

      Суїцид  не слід розуміти, як безглуздий вчинок, а як реакцію на фрустровані психологічні потреби людини. Перш за все, суїцид здійснюється через нереалізовані або незадоволені потреби.

      У суїцидальному стані виникає  почуття безпорадності – безнадійності: «Я нічого не можу і ніхто мені не може допомогти». Людина не в стані подивитись по сторонам, знайти компенсаторні ресурси в собі і в навколишньому середовищі для виходу із критичної ситуації. Суїцид в контексті самоагресії значиться як позбавлення себе проблем методом самознищення, тобто невивільнена негативна енергія знаходить лише один шлях прояву на зовні. 

      На  кожному життєвому кроці діти роблять те що вважають за потрібне і не завжди в цих кроках треба  шукати відхилення від норми. Але  не можна забувати про те, що в  будь-який момент в їхній психіці  може відбутись фіксація на негативних критичних ситуаціях, що в майбутньому призводить до внутрішнього конфлікту, а це до аутоагресії в будь-якій формі вияву.

      Що  стосується вибору дітьми форми вияву аутоагресивної поведінки, треба зазначити, що він залежить від особистих рис характеру, ставлення до ситуації, індивідуального досвіду переживання таких ситуацій, ставлення до життя та інших особливостей, які впливають на дитячу реакцію на біль, як фізичний, так і психологічний. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ ІІ. ОРГАНІЗАЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ З АУТОАГРЕСИВНОЮ ПОВЕДІНКОЮ

      2.1. Профілактика аутоагресивної  поведінки молодших школярів.

      Безсумнівно, аутоагресія є негативним елементом  в поведінці дітей, та на нашу думку, не варто забувати про позитивні  аспекти даної поведінки в межах норми. А саме: почуття вини активізує самокритику, що стабілізує нормальний середній рівень самооцінки; аналіз власних дій та слів допомагають побачити ситуацію зі сторони; та зрештою безпосередній вияв агресії теж не завжди корисний та етичний. Але треба пам’ятати, що рамки в кожного із нас індивідуальні та поняття норми абсолютно різні.

      Аутоагресивна поведінка – це негативна поведінка, яка має свої причини, початок, особливості  протікання, та завершення, окрім цього  існують заходи які допомагають уникненню всіх негативів ситуації виникнення самозвинувачення.

      Усі ми чиїсь діти, тому радощі та біда кожного  із нас зводяться до сім’ї. Діти копіюють батьківську модель поведінки та нажаль, вона не завжди найкраща.

      Тому  варто пам’ятати про головні  стратегії поведінки з дітьми у сім’ї [12]:

• Якщо дитина оточена критикою – вона вчиться звинувачувати;
• Якщо дитина бачить ворожість – вчиться битись;
• Якщо над дитиною насміхаються – вона вчиться бути нерішучою;
• Якщо дитино постійно соромлять – вона вчиться відчувати себе винною;
• Якщо дитина оточена терпеливістю – вчиться терпеливості;
• Якщо дитину підтримують – вчиться впевненості;
• Якщо дитину хвалять – вона вчиться цінувати інших;
• Якщо до дитини ставляться справедливо – вона вчиться справедливості;
• Якщо дитина відчуває себе в безпеці – вона вчиться вірити;
• Якщо дитину одобрюють – вона вчиться подобатись самій собі;
• Якщо дитину приймають і обходяться з нею дружелюбно – вона вчиться знаходити любов в цьому світі.

      Правилами не завжди допоможеш, як дітям так  і батькам, оскільки існують неповноцінні сім’ї, існує таке поняття як емоційна холодність та байдужість батьків, гіперопіка, консервативність. Всі не вірно підібрані стратегії поводження з дітьми, важкі життєві ситуації батьків, негативно відображаються на психіці дітей, що має руйнівний характер.

      Від складних ситуацій, мало хто убережений, та це не привід розривати емоційного зв’язку з дітьми. Також надмірна опіка, строгість не призводять до позитивних продуктивних результатів зі сторони  дитини. Не варто повчати дітей тому чого батьки самі не виконують, наприклад: «батько б’є хлопчика, з метою навчити його не битись на вулиці з іншими дітьми», тобто варто уникати таких абсурдних ситуацій в моменти виховання.[6]

      Байдужість, забутість для дітей є сильною  травмою, яка переживається дуже проблематично. З цього виростають проблемні, замкнуті, агресивні, емоційно холодні та байдужі діти. Безумовно спектр «симптомів» поганого виховання безліч, та вони залежать від індивідуальних особливостей дітей та сім’ї зокрема.

      Ми, б також хотіли наголосити на тому, що дітям особисто легше переживати агресію скеровану на зовнішнє середовище, аніж на себе. Виходячи з цього, можна порадити батькам та вчителям перших класів, саме вони є зовнішнім найближчим середовищем, створити максимально довірливе відкрите емоційне середовище, але засноване на моральних принципах. За таких обставин діти в довірливих відносинах зуміють виявити свої негативні емоції на зовні, в межах встановлених правил.

      Якщо  пригадати, що дитяча реакція є залежною від особистості, то можна зробити висновок, що єдиного алгоритму профілактичних заходів немає. В проблематичних дитячих ситуаціях важливу роль відіграють батьки, тому практично всі рекомендації звернені до них, а саме: як правильно сприймати і приймати власну дитину, як реагувати на негативну, на думку батьків, поведінку, як навчити своїх дітей правильній поведінковій реакції, а також не  забувати про дитячий фізичний стан та її фізичні можливості переживання складних життєвих ситуацій.

     2.2. Стратегії поводження з дітьми, що мають тенденцію до аутоагресії.

      Як  раніше вже говорилось, що симптоми аутоагресії здебільшого приховані, тому дуже важко зарадити виникненню неадекватної поведінки. Зазвичай батькам приходиться «вживатись» з агресією власних дітей і в гіршому випадку ловити моменти їх самоушкодження.

      Безумовно важко виразити стан батьків, які побачили особисті страждання власних дітей, ще й за таких обставин. І на цьому етапі батьки роблять типові помилки: надмірно тривожні батьки присікають таку поведінку (наприклад, забирають руки, силою пригортають до себе); інший тип батьків – емоційно холодних, не відреаговують на ситуацію взагалі, або ще гірше негативно починають ставитись до своєї дитини. Як один тип, так і інший в кінцевому результаті призводять до посилення самоагресії. Оскільки безмежний страх побачити вже перелякані обличчя батьків або викликати ще сильнішу байдужість з їх сторони – посилює почуття вини, безвиході, розчарування, роздратування.