Психологічні особливості молодших школярів із аутоагресивною тенденцією в поведінці

      Якщо  ж у батьків виникло бажання  допомогти своїй дитині, їм перш за все варто пам’ятати, що діти прагнуть бути схожими на своїх батьків, допомагати в різних справах, і саме тут вони недосконалі, неумілі. Діти трьох-шести років не можуть бути настільки вправними, як їх мама чи тато. З цього виходить, що батькам треба бути більш терпеливими до помилок своїх дітей, не гасити в них іскру працелюбства. Якщо дівчинка, несучи до столу свіжовипечений торт, кидає його на підлогу, то це не привід робити її об’єктом яскравого вираження власного незадоволення. [12]

      Гнів  близьких людей у відповідь на помилки дітей сильно закарбовується в дитячій психіці і стає стимулом аутоагресивної поведінки. У всіх випадках, коли дитина буде переносити невдачі, зіштовхуватись зі своєю неспроможністю відповідати вимогам до неї, вона буде використовувати стратегію самонаказування поведінки. Ця поведінка може стати хронічною в шкільному віці.

      Батькам рекомендовано також звертати увагу  й на те, що діти просто так не змінюють своєї поведінки. Наприклад, при травматизмі - перелом верхньої кінцівки за функціональністю не завжди можна прослідкувати, та поведінку дитини простежити можна.  Схожий механізм і в самоагресії, функціональність дитини на перший погляд – здорова: відвідування школи, прояви «негарної» поведінки не спостерігаються; та виникає питання «чи батьки знають, що їхні діти роблять будучи на самоті?». Звичайно, не в усіх дітках треба шукати аутоагресивну тенденцію в поведінці, але бути уважними до поведінкових проявів власних дітей – не завадило б.

      Єдиної  стратегії поводження із аутоагресивними, нажаль немає, оскільки це питання індивідуального характеру, який притаманний, як дитині, так і її близьким. Тому по перше, не варто провокувати дитину до такої поведінки, по друге не варто поглиблювати її душевних переживань. Терпимість і стриманість зі сторони батьків швидше допоможуть дитині заспокоїтись, ніж крик, питання, вид переляку і розгубленості. Якщо дитина шукає фізичної близькості, обніміть її, але якщо вона проти, супротивляться, то краще не підсилювати агресію своєю нав’язливістю. [7]      

      Якщо  ж батьки стали свідками, дитячого самоушкодження, на що дивитись не так вже й просто, необхідно ініціювати свій вихід із ситуації, вийшовши зі спільної території. Можна коли дитина заспокоїться  побути з нею, помовчати, побавитись в улюблену гру. Такими діями ви дасте зрозуміти дитині, що розумієте її душевний стан, і не осуджуєте за це. Моральна підтримка вирішує дитячі проблеми набагато ефективніше, аніж критика, яка понижує, вже й так, низьку самооцінку і повертає все до замкнутого кола.

      Часто батьки перекладають відповідальність, за власні невиконані обов’язки на дітей. А саме: аутоагресивний вияв в поведінці – це не дитяча витівка, а плід дитячої недоглянутості, батьківської байдужості. Тому коли вже зіштовхнулись із дитячою аутоагресією, не потрібно звинувачувати у цьому дітей, а обдумати свої вчинки, компенсувати в розумних межах свої недоліки.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ  СХИЛЬНОСТІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО АУТОАГРЕСИВНОЇ ТЕНДЕНЦІЇ В ПОВЕДІНЦІ

1. Загальна  характеристика досліджуваної групи

 

         У дослідженнях брало участь 44 учня молодших класів (3 клас), середньої школи №.73. У дослідженнях брало участь 44 учня  початкових класів, середньої загальноосвітньої школи № 73 (3 класи). З групи досліджуваних 26 дівчат, 18 – хлопців. З них 15 дев’ятирічних (5 хлопчиків, 10 дівчаток), 30 восьмирічні (13 хлопців, 17 дівчат).

            Дослідження проводилось  в ідивідуальному порядку.

            До загальної характеристики можна додати й те, що кожна дитина була унікальною у своїх поведінці, відповіді і реакції на дослідження. Загальна динаміка під час дослідження створювалась учнями, була межах норми. Тому можна припустити, що їхні відповіді є достовірними, оскільки не відчувалось емоційне напруження чи не бажання співпрацювати. Реакція на дослідника була адекватною, зустрічали радісно, що в свою чергу створювало відповідну ситуацію.

            Саме й тому нас  зацікавила аутоагресивна поведінка  в такому ранньому віці. Оскільки кроки  вперед для них мали б бути безпроблемними, та на практиці видно, що дисгармонійний розвиток переважає в процесі формування зрілої особистості.

     Шляхом  спроб і помилок дитина вчиться  розуміти себе та інших, пояснювати власну поведінку, головною діяльністю стає навчання, основою якого є бажання відкривати нові межі у навколишньому світі.

     На  даному етапі життя навчання здійснює вагому роль, а саме: вона опосередковує  систему стосунків учнів з  навколишнім світом, що не відбувається в один момент. З кожним кроком, виконуючи  різні завдання, школяр вивчає всю  систему освіти, отримує соціальні навики комунікації.

     Саме  в цьому віці у школярів виникає  усвідомлення власних дій, психічних  станів, уміння оцінювати власні думки  та дії. В психологічний літературі цей процес називають рефлексією, що у перекладі з латинської означає  відображення. Конкретно для цього віку рефлексія означає оцінка, осмислення своїх вчинків зі сторони їх відповідності задуму та умовам діяльності. Іншими словами у них формується здатність до критичного, раціонального оцінювання реальної дійсності.

     Молодші школярі належать до так званої підгрупи пізнього дитинства, яку виділяє вікова психологія, 6-12 років за міжнародною періодизацією. Якщо згадати їх загальну характеристику можна відзначити головні риси: у них підвищується диференціація щодо кольорів, саме тому - сенситивний період для початку занять малювання і музикою; сприймання має довільний характер, вони схоплюють найголовніші ознаки і в цей же час рідко здатні їх осмислити і проаналізувати; інша ознака сприймання – ситуативність, молодші школярі сприймають усе «тут і тепер»; в цьому віці домінує образна пам'ять і зростає довільна пам'ять; увага мимовільна; саме в цей період діти починають мислити логічно, класифікувати і узагальнювати дії з конкретними та наочними проблемами; цей період не надає можливості дітям керувати власними емоціями і почуттями; головна особливість – у 9-12 років діти усвідомлюють смерть, як щось незворотне, через це виникає страх за власне здоров’я та життя найближчих людей; самооцінка дітей на цьому етапі життя залежить від ставлення до неї батьків; від ставлення вчителів; від ставлення ровесників; іншими словами для них є вагомою думка найближчого для них середовища, [22]; найважливіший елемент цього періоду – криза 7 року життя.

     В контексті агресії та аутоагресії  вікові особливості дітей можна проаналізувати наступні риси дітей:

• реагують на перші ж сигнали, особливо ворожі;
• надто чуйні до будь-яких виявів ворожості;
• обмежений вибір реакцій на проблемну ситуацію;
• рідко виражають свої почуття словами, вибираючи дії;
• не задумуються над власною значимістю;[12]

     В період переходу та адаптації до школи  діти роблять великий життєвий крок. Вийшовши за межі найближчого середовища вони зіштовхуються з проблемами різного роду – проблемою адаптації  до нового оточення, боротьбою уже  між «можна і не можна», зміною усталеного способу життя. Від успішності переходу вище перерахованих проблем й залежить подальша соціальна адаптивність та успішність учнів. Та зрештою, без переходу кризових нюансів не обійшлась жодна жива істота на Землі, оскільки криза є поштовхом до вирішення багатьох проблем і саморозвитку.  

     В підсумку можна наголосити на тому, що молодші школярі – це люди, які стоять на шляху до формування особистості. Для них особливо важливим є здоровий фізичний розвиток і позитивна  соціальна адаптація. За цих умов вони зможуть гармонійно розвиватись  та самоушкодження їм буде не засобом, а чимось абсурдним, незрозумілим.

2. Короткий огляд методик застосованих для дослідження

     Для проведення дослідження ми скористались декількома психологічними методиками: «Вибери необхідне обличчя» Р.Тэммл, М. Дорки, В. Амен; Дитячий варіант особистісного теста-опитувальника Р. Кеттелла; «АК – 12» Т.Б. Партико.

     Методика  «Вибери необхідне обличчя»

     Дана  методика створена для дослідження  і оцінки тривожності дитини в  знайомих для неї ситуаціях. Під тривожністю, в даному випадку, розуміють як рису особистості, яка забезпечує безпеку на психологічному рівні і яка разом з тим має негативні ознаки. Тривожність залишається для особистості в нормі, коли надає їй можливість передбачати можливі наслідки, та коли тривожність функціонує на високому рівні – створює своєрідний бар’єр між дитиною і соціумом, що призводить до дитячого внутрішнього дискомфорту. Окрім цього підвищений рівень тривожності може свідчити про погану адаптивність дитини до життєвих ситуацій.

     Отож, на нашу думку, саме ця методика дозволяє визначити схильність дітей до надмірної тривожності та її рівень вияву. Методика складається з серій малюнків, які відображають, по мірі можливості, буденні для даного віку ситуації. Малюнки створені в двох варіантах, за гендерними особливостями: окремо для хлопчиків та дівчаток.

     До малюнків додаються зображення дитячої голови, одна з яких зображена з посмішкою, на іншій зображений сум, оскільки на головному малюнку зображені лише контури облич. Завданням школярів постало поставити себе на місце головного героя на картинці і відповісти на запитання: «Яке обличчя героя – веселе чи сумне». Суть малюнків – це відображення щоденних ситуацій. Відповіді реєструвались на спеціальних бланках, куди і вносились коментарі дітей під час опитування.

     Результати оброблялись кількісною формою аналізу. На основі даних з протоколів вираховується індекс тривожності дитини, який рівний вираженому у відсотках відношення числа емоційно-негативних виборів до загального числа малюнків. Отримані дані інтерпретувались за шкалою:

     Високий рівень тривожності – більше 50%.

     Середній  рівень в межах від 20% до 50%.

     Низький рівень тривожності в межах від 0% до 20%.

     Коментарі, які надавали діти під час дослідження  враховувались при якісному аналізі  і свідчили про комунікабельність, розкутість. 

     Дитячий варіант особистісного  теста-опитувальника  Р. Кеттелла

     Методика  створена американським психологом Р. Кеттеллом і вперше опублікований у 1950 році.

     Дитячий варіант був створений Р. Кеттеллом  у 1963 році.

     Методика  дає змогу виявити особисті риси особистості дитини.

     Дитячий вік за методикою Кеттелла – це 8-12 років.

     Стимульний  матеріал складається з 120 питань, які  для зручності і достовірності результатів прийнято ділити на дві частини по 60 питань. В методиці виділяють 12 факторів, які відображають особисті риси.

     В дослідженні ми ділили методику на частини і подавали в достатньо великі проміжки часу. Досліджуваним надавались питання де вони ставили свої відповіді.

     Результати двох частин почергово співставлялись з наданим автором ключем. Завдяки чому нараховувались бали, які потім переводились в стени.

     Інтерпретація результатів за визначеними факторами  може відбуватись у тому випадку, якщо за ними дитина отримала низькі показники (1від до 3 стенів) або високі (від 8 до 10 стенів). Відповідно до цього створені межі для факторів для точного опису рис особистості.

     Отож, визначають наступні фактори:

Фактор А. низький  показник – замкнутість, високий  – відкритість;

Фактор В. низький показник – низький інтелект, високий - високий інтелект;

Фактор С. низький показник – емоційна нестійкість, високий – емоційна стійкість;

Фактор D. низький показник – стриманість, високий  - квапливість;

Фактор E. низький показник – конформність, високий – домінантність;

Фактор F. низький показник – розсудливість, високий – безтурботність;

Фактор G. низький показник – низька нормативність поведінки, високий – висока нормативність поведінки;

Фактор H. низька нормативність – боягуз кість, високий – сміливість;

Фактор I. низький показник – жорсткість, високий – лагідність;

Фактор O. низький показник – самовпевненість, високий – невпевненість;

ФакторQ3. низький показник – низький самоконтроль, високий – високий самоконтроль;