Соціальний оптимізм

     По-друге, під структурою настрою мається  на увазі всю багатоманітність цього  стану, утвореного на основі тих чи інших елементів психіки. Доцільно розрізняти настрій сприймання та відчуттів, настрій почуттів та умонастрій.

     По-третє, в психологічній структурі особистості  прийнято розрізняти індивідуальне  неповторне, а також спільне для  багатьох людей, таке, що повторюється, соціальне в настрої особистості.

     По-четверте, варто диференційовано підходити  до визначення групових, колективних та масових настроїв, котрі проявляються в умовах спільної діяльності людей. У відповідності з цим структура настрою виступає як сукупність різновидів групового настрою: настрій великих та малих груп, класів, верств населення, суспільства, націй, народів і навіть історичних епох. [3, ст. 210-213]

     Настрій нерозривно пов'язаний з соціальними  почуттями. Від власне почуттів вони відрізняються тим, що характеризують психіку переважно вцілому, виражаючи  особливо емоційно забарвлені стани свідомості.

     Почуття є більш яскравим емоційним станом, оскільки включає індивідуальні  особливості особи, її життєвий досвід, світосприйняття, соціальні відносини, усвідомлення. Порівняно з настроєм, почуття більш стійке, стабільне  та чітке явище. Соціальні почуття виникають на основі відповідних їм настроїв і, стабілізуючись, перетворюються певною мірою на стійкі соціальні настрої.

     Умонастрій  – це особливий вид настрою, котрий має відносно стійкий характер і  являє собою певну направленість  як несвідомих почуттів та переживань, так і більш менш чітко виражених думок, ідей, переконань. Це складне психічне утворення, котре є єдністю раціонального та емоційного, має масовий суспільний характер – його і називають часто суспільним настроєм. [3, ст.216]

     Як  явище соціальної психології, умонастрій можна розглядати в двох смислах:

1) соціальний настрій – як соціальний аспект суспільного, групового настрою, навідміну від індивідуального;

2) масовий  настрій – як протилежність  настрою окремої особи.

      Цілком  очевидним є соціальний аспект умонастрою. Певні визначені соціальні умови, котрі надають людям широкі можливості задоволення їх потреб, створюють ті чи інші настрої, характерні для більшості людей у успільстві.

      Колективний умонастрій – найбільш динамічне  явище суспільної психології. Недивлячись на те, що настрій певних груп має деякі стійкі риси, він може переростати з прихованого у відкритий і здатен швидко переходити у дію. Іноді він може корінним чином змінитися майже миттєво (нерідко на прямо протилежне: напариклад, настрій відчаю може призвести до дії, здатної позбавити від нього, а може і довести до суїциду).

      Причини рухливості умонастрою: стихійність, нестійкість світосприйняття, емоційна комунікація між соціальними групами. Стійкість же обумовлена стабільністю властивостей психічного складу певних груп. [3, ст.257]

      В сучасних ринкових умовах недооцінюється роль гарного настрою людей. Принаймні не видно цілеспрямованого управління, формування оптимістичного настроюю суспільства. В цьому плані значно більше уваги приділяється близькому за змістом поняттю – суспільній думці.

      У будь-якому суспільстві ідеї, переконання, соціальні уявлення великих організованих і неорганізованих груп існують не ізольовано одне від одного, а утворюють своєрідний сплав, котрий зазвичай називають масовою свідомістю суспільства. Виразом цієї масової свідомості і є суспільна думка. Вона виникає з приводу окремих подій, явищ суспільного життя, вона достатньо мобільна, може змінювати оцінки цих явищ під дією нових, часто навіть короткотривалих обставин. Дослідження суспільної думки – важливий ключ до розуміння стану суспільства. Суспільна думка існує протягом всієї історії соціуму, змінюючи свої форми і способи функціонування. На даний момент значно розширюється діапазон проявів суспільної думки у зв'язку з проголошенною демократизацією суспільства.

      Розглянувши поняття оптимізму особистості  та можливості і сфери його прояву на рівні суспільства, постає логічне  питання – як здійснюється засвоєння норм та правил, які потім призводять до прояву, на перший погляд, цілком індивідуальних, особистісних явищ у соціумі, завдяки чому прослідковуються чіткі тенденції у настроях та очікування певних груп людей?

      В процесі життєдіяльності так  чи інакше будь-який член суспільства виявляється залученим до певної соціальної групи. Група як сукупний об'єкт діяльності та спілкування є тим осередком, де перетинаються суб'єкт-об'єктні зв'язки особистості, соціальні та психологічні детермінанти регуляції її поведінки. У загальному плані групу розглядають як конкретну спільність людей, які включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об'єднані системою відносин, поведінка та діяльність яких регулюються спільними цілями, нормами, цінностями [4, ст.124]. Саме завдяки включенню люлини до соціальної групи на відміну від випадкового об'єднання, вона може задовольняти свої індивідуальні інтереси, потреби та цілі.

       Г.Андреєва виділила такі головні ознаки групи: зміст та характер спільної діяльності; цілі та завдання цієї діяльності; певний тип відносин між членами групи; зовнішня та внутрішня організація; прийняті у групі норми та цінності; усвідомлення членами групи своєї належності до неї, наявність «ми-почуття» тощо. Спільність змісту діяльності групи породжує і спільність психологічних характеристик – «груповою свідомістю» [1, ст.95]. До психологічних характеристик групи варто віднести такі групові утворення, як групові інтереси, групові потреби, групові норми, цінності, групова думка, групові цілі тощо. Для індивіда, котрий входить до групи, усідомлення належності до неї здійснюється насамперед через прийняття цих характеристик, тобто через усвідомлення факта деякої психічної спільності з іншими членами даної соціальної групи, що і дозволяє йому ідентифікуватися з групою. На думку Г.Андрєєвої, «межа» групи сприймається як межа цієї психічної спільності. При аналізі розвитку груп і їх ролі в історії людської спільноти, було встановлено, що головною, чисто психологічною характеристикою групи є наявність так званого «ми-почуття». Це означає, що універсальним принципом психічного оформлення спорідненості є розрізнення для індивідів, котрі входять до групи, деякого утворення «ми» на відміну від іншого утворення – «вони». «Ми-почуття» виражає потребу відділити одну спільноту від іншої і є своєрідним індикатором усвідомлення належності особистості до певної групи, тобто соціальної ідентичності.

      Засвоєння вищезазначених характеристик групи  індивідом відбувається через процес соціалізації і здійснюється певними  інститутами суспільства, насамперед самою референтною групою. Виділяють 3 основні сфери соціалізації – діяльність, спілкування та розвиток самосвідомості особи. Однак даний процес можна розглядати лише як єдність змін всіх трьох зазначених сфер. Вони, взяті вцілому, створюють для індивіда «дійсність, що розширюється», в котрій він діє, пізнає та спілкується, тим самим освоюючи не тільки найближче мікросередовище, але і всю систему соціальних відносин. [1, ст.196-197]

      У соціальній психології було здійснено  чимало спроб класифікації груп. Найзагальнішим на даний момент є поділ на умовні та реальні, великі та малі. Так, за класифікацією Андрєєвої, можна виділити формальні та номінальні групи. До формальних належать свідомі об 'єднання осіб на підставі їх спільної діяльності, інтересів тощо (наприклад, представники певної професії, організації і тп.). До неформальних відносяться групи, котрі поєднують людей на основі зазвичай досить загальних спільних рис, які є незмінними, стабільними. Сюди віднесем і вікові групи, котрі визначають предмет розгляду даної роботи. 

Процес формування соціального оптимізму та його вікові особливості

1. Засвоєння соціальних норм та настроїв у юності.

      Соціалізація  особистості у різні вікові періоди, яким відповідають етапи її розвитку та становлення, характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями. Даний процес продовжується все життя. Період первинної соціалізації дитини відбувається в колі родини. З віком життєвий шлях кожного індивіда розгалужується за соціальними – політичними, економічними, культурницькими, освітянськими, родинними та релігійними – інституціями, яким відповідають окремі програми життєдіяльності, успішність реалізації яких визначається комплексним показником статусу.

     Етапом  переходу від дитинства до дорослого  життя в психології прийнято вважати  підлітковий вік. У цей час індивід активно включається у суспільство, стає не просто його частинкою, але і творцем соціальної реальності.

     Особистість підлітка -  доволі складний феномен. Важливими соціально-психологічними новоутвореннями підліткового віку є особистісне самоствердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища тощо. У різноманітних міжособистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. При цьому, у старшому підлітковому віці він виходить на спілкування із суспільством, внаслідок чого з'являються авторитети, які підліток знаходить не тільки в середовищі безпосередньої взаємодії, а й у пресі, комп'ютері тощо. Внутрішній світ підлітка, постійно ускладнюючись, вимагає інтимності та відмежування від будь-яких, іноді навіть доброзичливих, впливів. Перебування наодинці зі своїми проблемами може сприяти як зміцненню його самостійності, так і виникненню певної відчуженості.

     Для соціальної психології значний інтерес  становлять характерні для підліткового віку явища акселерації та інфантилізму. Важливим соціально-психологічним  новоутворенням підліткового віку є  дорослість. Виявляється вона як новий рівень домагань, що прогнозує майбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг. Почуття дорослості вступає у суперечність з реальним статусом у сім'ї та школі, що провокує негативні форми самоутвердження: якщо підліток неспромоний проявити себе і показати свою дорослість загальновизнаними соціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робити це будь-яким шляхом, іноді вдаючись до аморальних чи асоціальних вчинків, манер спілкування. [5, ст.17]

     У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а найважливішими стають стосунки з однолітками. У спілкуванні з ровесниками у них формуєтья не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Потреба в соціальних контактах і є передумовою створення численних підліткових угруповань. Неусвідомлена мета взаємин з однолітками полягає в намаганні підлітка соціально актуалізуватися, не залишитися непоміченим, звернути на себе увагу. Кожен із них по-совєму інтегрується в суспільство. Це може виявитись в індиферентній, активній чи напруженій поведінці. У свідомості сучасних підлітків, які здебільшого орієнтуються у соціальних контактах на дорослих, домінують не школа, не навчання, не відпочинок, а товариство та суспільство. Вони мотиваційно готові до засвоєння норм і цінностей суспільства, виявляючи водночас недостатню здатність до самореалізації.

     Потреба підлітка досягти у своєму розвитку рівня, на якому перебуває суспільство, зумовлює зміну його ставлення до оточення. Однак цю потребу та їх реалізацію відмежовує грань, що визначається соціально закріпелними позиціями дитинства і дорослого віку. Ця «зона відчуження» проявляється в агресивності і страху підлітків, в роздратуванні й тривозі дорослих. Найпоширенішими, на думку вітчизняного психолога Л.Лембрик-Орбан, є два стійких типи позицій підлітка, що мають принципово різний соціально-психологічний зміст – проміжні «Я в суспільстві» та вузлові «Я і суспільство». За реального поєднання цих позицій на передній план виходить то одна, то  інша. Практика взамин заствідчує вирішальну роль позиції «Я і суспільство», адже підлітковий етап соціалізації вирізняється найбільш вираженою індивідуалізацією, самодетермінацією, самоуправлінням підростаючої людини, яка не просто стає суб'єктом, а й усвідомлює себе ним. Підліток критично ставиться до сказаного співрозмовником,  написаного в книгах ,засобах масової комунікації, що вимагає від дорослих цілеспрямованої роботи щодо формування об'єктивних оцінок соціуму. Ця вікова особливість сприятиме соціалізації підлітків, накопиченню ними позитивного соціально-психологічного та морального досвіду за умови, що їх вчитимуть знаходити в реальних явищах позитивне і негативне, об'єктивно оцінювати їх, передбачати розвиток і коректно виражати своє ставлення до них. Інакше неминучим буде розрив між свідомістю і вчинком, нерозвинутість досвіду  поведінки, невміння співвідносити моральні норми з реальною діяльністю. Внаслідок цього моральна свідомість підлітків не стане регулятором їх індивідуальної поведінки.