Соціальний оптимізм

     4) маніпулювання старими людьми  з боку політиків;

     5) негативний вплив засобів масової  інформації;

     6) зруйнованість у родинах зв'язків  між поколіннями, що звужує  можливості спілкування старих  людей;

     7) відсутність соціально-психологічної  служби допомоги людям похилого віку. [13, cт.40-41] 
 

3. Вікові кризи та їх роль у розвитку та становленні особистості.

     Як  правило, сформувавши свою ціннісну картину світу, людина зберігає її незмінною  впродовж усього життя. Формується вона переважно на етапі соціалізації індивіда, що передує періоду зрілості. Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди. Це стосується здебільшого структури цінностей і відображає зміни пріоритетів, внаслідок чого одні цінності стають більш значущими, інші – поступаються їм місцем. Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково впливають на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо цього є кризові періоди в житті людини, а також економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови, дія яких може бутияк стабілізуючою, так і деструктивною.

     У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові періоди розвитку і  становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений поняттям «вікові кризи».

     Вікові  кризи – особливі, перехідні періоди  розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею переживаються.

     У сучасній психології ще не вироблено  єдиного погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом неправильного  виховання, інші – вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природнім явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов'язане з глибиною і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому етапі.

     Традиційно  виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують  різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв'язання «вічних» проблем – сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують її висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію – напад бандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію, посттравматичний стрес). [6, ст. 210-213]

     Періодизація  розвитку враховує передусім психофізіологічні  зміни в організмі людини, а  періодизація соціального розвитку сприрається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльніть та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення соціальних зв»язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік та ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку – до єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.

     За  твердженням Е.Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, які є специфічнимидля кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри – недовіри (перший рік життя); автономія – сором та сумніви (два – три роки); ініціативність – почуття провини (три – шість років); працьовитість, стараність – комплекс неповноцінності (сім – дванадцять років); особистісне самовизначення, ідентифікація – індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять – вісімнадцять років); інтимність, комунікабельність – ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання нового покоління – «занурення в себе» ( тридцять – шістдесят років); задоволення від прожитого життя – відчай (за шістдесят). У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стотунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку – деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну лінію розвитку.

     Ідентичність  – збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

     Е.Еріксон  розглядав ідентичність у двох аспектах: 1) єдність органічного та індивідуального  компонентів (єдність фізичного  зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності людського індивідуального буття); 2) соціальний компонент (групова ідентичність – входження особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність – відчуття людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність. Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності над негативною. [10, ст. 187-189]

     Погляд  Е.Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку та становленні  особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення влсаної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівнів ідентичості. Серед учених немає єдиної думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда в соціумі зумовлюються суспільним (історичним розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий цикл особистості) часом.

     Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею сенсу власного буття і призначення в суспільстві. У соціології, інших суспільних науках таким зрушенням людини відповідає поняття «соціальний перехід» індивіда з одног осоціального стану в інший. Критичні періоди та соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю до зовнішніх впливів, що порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.

     У контексті процесу соціалізації поняття «кризові періоди життя  особи» слід розглядати разом із категоріями  «стабільність» - «нестабільність» розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов'язаних з спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом, соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність – нестабільність.

     Соціально-психологічна стабільність – стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності та особистості, за якого жоден із них не може істотно змінити соціальні відносини в своїх інтересах.

     Соціально-психологічна стабільність є одним із аспектів соціальної стабільності. Вона виражає стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб'єктів соціальних і міжособистісних стосунків, якому властиві відчуття безпеки, спокою, комфорту, впевненість, тобто сукупність відносин, що забезпечують оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи, індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому та зовнішньому соціальному середовищі, то така стабільність є динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави – авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі – авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування «соціально однорідних гвинтиків». Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільноти, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.

     Соціально-психологічна стабільність, як і соціальна, політична, економічна та інші її форми, взаємопов'язана із суспільним прогресом – напрямом розвитку суспільства, що характеризується позитивними змінами окремих соціальних спільностей та індивідів, переходом від менш досконалого стану до більш досконалого тощо. Джерелом його є потреби та інтереси людей. Відсутність можливості для задоволення потреб, розвитку інтересів і цінностей породжує регрес, занепад, стагнацію.

     Вивчення  особливостей впливу кожного етапу життєвого циклу особистості на успішність її соціалізації із врахуванням факту стабільності – нестабільності розвитку суспільства навело психологів на думку про необхідність побудови двох моделей соціалізації особистості з подальшим узагальненням їх у єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне, друга – на швидкозмінюване соціальне середовище. При цьому слід мати на увазі, що життєвий шлях особи охоплює періоди творчості, активності, а також перехідні, критичні періоди.

     Стабільність  – нестабільність розвитку суспільства  та індивідуальні особливості розвитку людей утворюють різноманітні лінії  соціальної поведінки та варіантів  їх життєвого шляху. 
 

      Висновки

     Отже, дана робота мала на меті висвітлити питання  соціального оптимізму та зокрема вікові механізми та відмінності у його формуванні. Наголос у розгляді проблеми формування оптимізму було зроблено на процесі соціалізації, як основного шляху формування, засвоєння та реалізацію соціальної поведінки, норм, цінностей тощо.

     У першому розділі дано загальну характеристику поняттю оптимізм, основним його проявам у суспільстві. Розглянувши праці М.Селігмана, чий вклад у дослідження явища оптимізму, на мою думку, найсуттєвіший на даний момент, проаналізувавши сфери існування, прояву та корекції соціальних цінностей та норм, можна дати таку загальну характеристику поняттю «соціальний оптимізм».

     Соціальний  оптимізм – це вид суспільного  світогляду і певна мотиваційна  орієнтація особистості, при яких вона відчуває себе повноправним членом соціуму, групи, організації тощо, реально оцінює себе та оточуючу дійсність і бачить можливості активного впливу на останню.

     Другий  розділ стосується саме вікових особливостей соціалізації та тих соціальних норм і настроїв, котрі формуються в межах даних етапів розвитку особистості та відповідних інститутів соціалізації, значення належності індивіда до певної групи тощо. Періодизацію було здійснено таким чином: входження у суспільство в період юності (шкільний, підлітковий вік, студентство), соціалізація на трудовій стадії, завдання та особливості похилого віку особи.

     Так, найактивнішим, з точки зору засвоєння  соціальних норм, цінностей та настроїв, є період юнацтва. Починаючи з  підліткового віку, людина виходить на рівень прямого двостороннього спілкування з суспільством, починає пізнавати оточуючу соціальну дійсність. Це відбувається з рахунок розширення складу та кількості референтних груп, освоєння нових видів діяльності і т.п. Внаслідок цього у підлітка виникає почуття дорослості. Слід зазначити, що на даному етапі дуже важливою є увага до проблем юнака чи дівчини, в цьому віці потреба в контактах виражена досить сильно (однак носить дещо інший характер, ніж, скажімо, у дитинстві). Та найважливішим чинником формування певного соціального ставлення в юності є те, що особа постає перед необхідністю зробити серйозний та свідомий вибір свого майбутнього, а саме професії, знайти своє місце у суспільстві. Порівняно з попередніми поколіннями, сучасна молодь більш раціонально і тверезо оцінює соціальну ситуацію та досить успішно намагається до неї пристосуватись. Можливо це викликане пожвавленням розвитку суспільства, де самообман і низький рівень домагань одразу ж відкидає людину на узбіччя життя. Що стосується студентських років, то серед основних особливостей слід назвати появу більш тісних зв'язків з ровесниками (на основі спільних інтересів та діяльності), а також істотно змінюється коло спілкування зі старшими. Саме у  юнацькому віці найбільш ймовірна поява у особистості наставників, прикладів для наслідування і т.п., обраних на підставі поваги та захоплення, а не простої імітації.