Формування екологічної культури Засобами масової інформації

      У процесі культурного вивчення та відображення життя, відбувається поворот від принципу роздільного бачення життя до принципу комплексного аналізу, зосередженості на зв'язках. Про це найбільш яскраво свідчить виникнення в культурі екології або екологічного підходу до відображення дійсності. [25, с. 29].

      Суть оновлення, внесеного екологічним підходом в культуру, полягає у переході від аналізу окремо розглянутих явищ до аналізу зв'язків між явищами, вивчення явищ в їх взаємозв'язку, взаємозалежності. На наших очах відбувається екологізація культури, культура перетворюється на екологічну. Сенс цього переходу у виробці і використанні нового шляху гармонізації життя - соціальної та біологічної - через вдосконалення зв'язків між явищами.

      Не можна не бачити, що перші сто років розвитку екології (починаючи з Е. Геккеля) припадає на період «роз'єднаного знання». Не дивно, тому, що з початку екологічні знання накопичувалися окремо один від одного в біології, геології, соціології та багатьох інших науках. Прагнення розібратися у відтворенні як окремих «фрагментів» життя (біологічного і соціального), так і всього життя в цілому - біосоціального буття - призводить до становлення сучасної екології. Фрагменти екологічного знання поступово перетворюються в систему знання про процес відтворення життя, про гео-біо-соціальні умови і механізм відтворення життя.

       Головним принципом, що створює з екологічних фрагментів систему екологічного знання, стає принцип взаємозв'язку, взаємозалежності, взаємодоповнюваності всіх форм і явищ життя. [55, с. 168]

          Нині культура тлумачиться також неоднозначно, але ця розбіжність стосується, скоріше, смислових меж цього поняття, а не спрямованості його загалом; крім того, сама культура має чимало вимірів та форм утілення, що нерідко зумовлює розбіжність і плутанину в її дефініції. Можна погодитися з тими дослідниками (В. П. Іванов, М. В. Межуєв, В. Г. Табачковський), які відносять до царини культури певні способи організації й розвитку людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і настанов, духовних цінностях, сукупності ставлення людини до природи, до інших людей, до себе самої.

У кожному конкретному  випадкові сутність тієї чи іншої  культури розкривається через:

а) специфіку  діяльності;

б) предметну  діяльність, тобто засоби та наслідки людської діяльності;

в) ціннісне значення виробів;

г) спосіб задоволення  людських потреб.

       У кінцевому підсумку культура постає як історично сталі форми діяльності та її наслідки (продукти), котрі є смислозначимими для людини, мають цінність. Це – діяльнісний підхід до культури, за якого осмислюється система вироблених людиною засобів та механізмів утвердження людини у світі.

       Культура має чимало своїх різновидів: певні історичні форми, культура конкретних сфер суспільного життя, етнічних, професійних й інших спільнот, матеріальна і духовна культура тощо. Проте в кожному випадку культура є засобом осягнення навколишнього і внутрішнього світу людини, регулюючим початком у відносинах її з навколишнім середовищем – природним та соціальним. У контексті універсальних зв’язків і закономірностей культура постає як суто людська форма самоорганізації та розвитку системи, засіб її адаптації до довкілля, креативний чинник утвердження та процвітання людства в біосфері.

У сучасних умовах перед суспільством постає питання про поширення нової форми культури – екологічної, головним принципом якої є проектування поведінки суспільства відповідно до законів природи на основі раціональної екологічної свідомості, відповідальності та актуальних знань про оточуючий світ.

Термін «екологічна культура» вперше з’явився у 20-х роках ХХ ст. у працях американської школи «культурної екології». Сьогодні за ним стоїть одна із засадницьких сфер людської діяльності, корені якої сягають ще доісторичних часів. Добре відомо, що для того, щоб правильно зрозуміти будь-який термін, слід виходити з етимології поняття.

      В умовах погіршення соціоекологічного балансу у багатьох країнах світу (глобальне екологічне потепління, зростання рівня екологічних біженців, зменшення запасу питної води, забруднення повітря та територій промисловими відходами) розробляються шляхи формування глобальної екологічної культури (незалежно від регіону проживання людина мусить контролювати власну поведінку та скеровувати її на збереження екологічного балансу).

 Суспільство зробило  значний крок уперед у результаті  науково-технічного прогресу, та  в більшості випадків це відбувалося  за рахунок природи (винайдення  ядерної зброї, будівництво атомних  електростанцій), а точніше використання  її ресурсів. Та сьогодні постає питання “Чи вартий уваги науково-технічний прогрес за рахунок природного регресу?”. На це питання досить чітку відповідь дає Ю.Д. Бойчук “Ніякі досягнення науки і техніки не можна назвати високоморальними, якщо вони завдають шкоди мільйонам людей і всій біосфері. Тому нам конче необхідна екологічна культура та мораль, яка повинна визначити і об’єднувати в одне ціле освіту, творчість, науку і практику.   Екологічна культура є однією з засад безпечного майбутнього нашої унікальної планети, прогресу людства і щастя кожної людини” [5, с. 306].

Погоджуючись з такою  позицією автора, можна додати, що науковий прогрес можливий тільки в тому випадку, коли він скерований на задоволення благ суспільства (матеріальних й духовних), на основі раціонального використання природних ресурсів та узгодження суспільних дій з основними принципами екологічної культури.

Для того, щоб з’ясувати  основні принципи та показники екологічної  культури, необхідно проаналізувати зміст даного поняття. На думку О. Шпенглера екологічна культура – це здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля. Інакше кажучи, екологічна культура є цілеспрямованою діяльністю людини (включаючи і наслідки такої діяльності), направленою на організацію й трансформацію природного світу (об’єктів і процесів) відповідно до власних потреб та намірів [26, с. 14].

  Неважко помітити, що екологічна культура повертає нас до вихідного, первісного поняття культури загалом, яке означає мистецтво впорядковувати навколишнє середовище, а також реалізувати людське життя на певній ціннісній основі. Екологічна культура звернена до двох світів – природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі, на виховання високих гуманістичних сенсожиттевих цінностей та орієнтирів у людському житті.

      Екологічна культура спрямована на подолання власної обмеженості людини як природної істоти (біологічного виду) щодо пристосування в біосфері в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних ознак виду принципово нового ґатунку. Про їхнє значення можна мати судження від протилежного: людина, позбавлена звичних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь праці, зброї, медичних препаратів та ін.), має сумнівні шанси вижити й утвердитися в природних екосистемах. І, навпаки, маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції, оскільки володіє адаптивними набутками, несумірними з виробленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для існування людини: вона становить саму її функціональну основу, вможливлюючи доцільне й ефективне природокористування. Людські спільноти, обдаровані екологічною культурою, значною мірою виходять за межі тиску біотичних чинників, а людина внаслідок цього стає в біосфері пануючим, домінантним видом.

      Г. Гегель називав культуру засобом піднесення індивіда, особливо його мислення, до всезагальності, духовного подолання своєї кінечності. [12, с. 9]. У цьому сенсному полі екологічна культура постає як засіб піднесення природності людського буття до надприродності, підвищення однієї з форм живої речовини – людини розумної – до чинника, що організовує природний світ. Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї іншої біоти як системоорганізуючий стрижень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і всієї біосфери, шляхи та напрями розвитку якої в таких умовах вже не можуть залишатися попередніми [26, с. 16].

У словнику з екології екологічна культура визначається як “культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше пов’язаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи; складається із знання і нормативів, усвідомлення необхідності їх виконання, формування почуття громадянської відповідальності за долю природи, розробки природоохоронних заходів та безпосередньої участі в їх проведені.   Екологічна культура – складова частина світової культури, якій властиве і глибоке загальне усвідомлення важливих сучасних екологічних проблем у житті і майбутньому розвитку людства” [38, с. 255].

Така інтерпретація досить глибоко розкриває зміст даного поняття, але ті динамічні зміни, що відбуваються у соціоекологічному балансі свідчать про те, що невід’ємним атрибутом екологічної культури в сучасних умовах є не тільки система екологічних знань, принципів та нормативів щодо дбайливого ставлення до природи, але й вміння раціонально оцінювати, аналізувати та вирішувати наслідки попередньої діяльності суспільства, адже неможливо відновити екологічний баланс, не вирішивши попередніх гострих екологічних питань.

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному сенсі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті "екологічна культура".

      Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля [55. c.131].      Екологічна культура - це цілеспрямована діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

Екологічна культура - це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

      Таким чином, екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться “в середині нас” і проявляється в певних діях щодо природи.

       Відомий український еколог Ю.А. Злобін (1998) вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати видатні твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу [18, с. 13].

      Недаремно в матеріалах Конференції – Ріо (1992) зазначається, що «формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства».

      Наукове поняття “культура” довгий час поширювалось як протилежне поняттю “натура” (тобто природа). Але сьогодні від нас вимагається адаптувати культуру до природи у відповідності з тенденціями розвитку цивілізації, яка бореться за виживання в умовах екологічної кризи, яку вона ж і породила.

      Російський вчений Е.С. Маркарян вважає, що культура, з одного боку, є результатом розвитку взаємовідносин між людиною і природою, а з іншого – від рівня її розвитку залежить така важлива для нас обставина, як способи і форми взаємодії людства з довкіллям.  А тому він в структурі культури виділяє три підсистеми:

1. Природно-екологічну – що відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення;

2. Суспільно-екологічну – що відображає впорядкованість відносин між окремими елементами суспільства;

3. Соціально-регулятивну – направлену на підтримання самої соціальної системи як єдиного цілого, – що власне пояснює місце екологічної культури в структурі сучасної культури. [38, с.28]

      М.Ф. Тарасенко (1985) інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний “образ світу”, в якому відображено такий стан соціально-природних залежностей, що характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної природної самобутності.

      Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є за своєю суттю своєрідним “кодексом поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. За змістом її слід розглядати як сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в оточуючому її природному світі [58, с. 115].

Аналізуючи екологічну ситуацію в нашій країні, в це визначення можна внести певне уточнення, що в сучасних умовах екологічна культура повинна сприйматися не тільки як сукупність теоретико-практичних правил, які скеровуються на ефективне вирішення наявних екологічних проблем, а також відзначатися своєю еколого-прагматичною та етико-моральною спрямованістю, основаними на вмінні прогнозувати наслідки діяльності суспільства зі збереження природи та, на думку М.М. Мусієнко та В.В. Серебрякова, “свідоме засвоєння та оволодіння якою має розпочатися ще з дитинства, одночасно із засвоєнням положень загальної культури” [44, с. 255].

      А.О. Вербицький інтерпретував екологічну культуру як “сукупність досвіду взаємодії людей з природою, що забезпечує виживання і розвиток людини, відображена у формі теоретичних знань і способів практичних дій у природі та суспільстві, моральних норм, цінностей і культурних традицій” [8, с. 31–36]. Досвід у взаємодії з природою, яким володіє людство на даному етапі власного розвитку, є значним, але його використання зазвичай відбувається в односторонньому напрямку (суспільство намагається знайти шляхи, як вигідно обманути закони природи для задоволення власних потреб), але ми вважаємо, що екологічна культура повинна забезпечувати не просто виживання в природі, а гармонійну взаємодію з нею.