Формування екологічної культури Засобами масової інформації

      Цікавим є також підхід М.Ф. Реймерса до інтерпретації змісту екологічної культури, яку автор визначає як “сукупність знань, вмінь, соціальних та інженерних норм, керуючись якими людина пізнає саму себе (і діє відповідно) як частина природного середовища і як суб’єкт відповідальний перед собою, перед нинішніми та майбутніми поколіннями людей” [54, с.35]. Ми погоджуємося з позицією автора, що екологічна культура передбачає індивідуальну відповідальність кожного члена суспільства перед майбутніми поколіннями за власну екологічну діяльність.

      Бондар О. М. на основі аналізу інтерпретаційних підхідів зміст поняття “екологічна культура” розуміє як сукупність актуальних теоретико-практичних, морально-етичних, політико-правових норм та принципів (як внутрішніх, так і зовнішніх), які скеровані на дбайливе ставлення до природи, раціональне вирішення актуальних екологічних проблем та вміння суспільства прогнозувати наслідки власної діяльності, основаних на високому рівні суспільної екологічній свідомості, об’єктивних знаннях та особистій відповідальності, що виявляється як на мікро- (окремий індивід, сім’я), так і макро- (суспільство) рівнях функціонування суспільства. На його думку формування екологічної культури в умовах соціоекологічних трансформацій є непростим і надзвичайно важливим процесом. [6, с. 15]

      Заслуговує на особливу увагу точка зору на екологічну культуру українського вченого В.С. Крисаченко (1996), який пропонує розглядати останню з двох сторін:

по-перше, це – сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі “людина -довкілля”;

по-друге, це – теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого чинника регуляції стану біосфери [26, с. 9].

      В основі цієї екокультурної концепції покладено діяльнісний підхід. Дослідник вважає, що це одна з методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення “світу в собі” у “світ для себе”; світу натурального, природного, у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини.

      У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього природного світу до людини, а її самої – до довкілля. Тому екологічна культура включає коло питань пов’язаних з:

• використанням людиною природи,
• перетворенням її у власних інтересах,
• наслідки діяльності, що виявляються у феномені природокористування.

       Сенсним і формотворчим ядром останнього і виступає екологічна культура як конкретно-історичне уособлення адаптивної стратегії людства.

Важливою умовою досягнення високого рівня екологічної культури є екологізація всіх сфер людської діяльності, яку, на думку В.С. Крисаченко “можна порівняти з такими універсальними зрушеннями, як, наприклад, гуманізація суспільства за часів Відродження, або ж раціоналізація науки і практики Нового часу” [26, с. 9].

1.2.Екологічна культура  як суспільна і наукова проблема

      У сучасних умовах все частіше спостерігаються негативні соціоекологічні трансформації, у результаті яких відбувається порушення збалансованого співіснування суспільства і природи. В основі такого дисбалансу лежить прагнення суспільства до створення якомога більшої кількості матеріальних благ для задоволення власних постійно зростаючих потреб за рахунок нищівного використання природних ресурсів, саме така антропоцентрична позиція по відношенню до природи зумовила появу низки екологічних проблем, які потребують свого конструктивного вирішення.

      Екокультурні норми на сьогодні не є чимось сталим та незмінним. Вони змінюються і розвиваються під впливом пануючого в суспільстві способу перетворення і використання природи. А екологічна культура водночас виступає і як транслятор досвіду екологічної діяльності попередніх поколінь, і як рушій прогресу, що змушує нас сприяти створенню нового, адаптації до дійсного. В першу чергу, мова йде про створення через механізм екологізації суспільної свідомості, із застосуванням принципів екологічної етики і гуманізму, якісно нової системи засобів і дій, що сприятимуть розв’язанню проблеми глобальної екологічної кризи.

      Екологічна культура не повинна виникати стихійно. Вона формується через спеціальні види діяльності – екологічну освіту і виховання. Саме вони дозволять сформувати особистість, якій належатиме майбутнє, вільне від екологічних проблем. Лише формування екологічно свідомої людини майбутнього з високим рівнем екологічної культури і поведінки дозволить зберегти природні умови існування цивілізації і вивести її на шлях екорозвитку.

      Вивчення діалектичного взаємозв'язку суспільства і природи та вплив останньої на соціально-економічний і культурний розвиток, є давньою традицією в історії філософської думки.

      Якби міркування Платона йшли від приватного до загального, він міг би прийти до висновку, що саме люди змінили вигляд тієї землі, на якій вони оселилися.

      Процеси деградаційних змін навколишнього середовища знаходять різноманітне відображення у свідомості людей того часу: по-перше, в конкретному пізнанні окремих негативних екологічних процесів і придбань відповідного досвіду їх подолання; по-друге, у спробах філософського осмислення проблем, що випливають з суперечливого процесу взаємодії суспільства з природним середовищем.

     Швидкий розвиток виробництва супроводжувалося все частіше порушенням екологічної рівноваги в природному середовищі, починає виражатися в розумінні природи як якогось постачальника, необхідного для задоволення потреб людини та її бажань без обмежень. Тому в період розвитку індустріалізації та урбанізації з'явилося більше важких наслідків для існування людини: починаються деформація і руйнування природного середовища.

      Екологічна культура - порівняно нова проблема, яка гостро постала в зв'язку з тим, що людство впритул підійшло до глобальної екологічної кризи. Всі ми чудово бачимо, що багато територій через господарську діяльність людини виявилися забрудненими, що позначилося на здоров'ї і на якості населення. Можна сказати прямо, в результаті антропогенної діяльності навколишня природа виявилася перед прямою загрозою знищення. Через нерозумне ставлення до неї і до її ресурсів, через неправильне розуміння свого місця і становища у всесвіті людству загрожує деградація і вимирання. Тому проблема «правильного» сприйняття природи, так само як і «екологічної культури» входить в даний момент на передній план. Чим раніше вчені почнуть «бити тривогу», тим раніше люди почнуть переглядати результати своєї діяльності та коригувати свої цілі, співставляючи свої цілі із засобами, якими володіє природа, тим швидше можна буде перейти до виправлення помилок, як у світоглядній сфері, так і в сфері екологічній. Одним з перших, хто підійшов до проблеми екокультури був знаменитий мислитель і дослідник В. І. Вернадський, він вперше серйозним чином пропрацював термін «біосфера», займався проблемами людського чинника в існуванні світу [10, с. 105].

      Сутність культурологічного підходу до дослідження екологічних проблем на сучасному етапі може бути осмислена за умови інтерпретації природи як цінності культури.

      Спираючись на визначення культури, як сукупності матеріальних і духовних цінностей, а також способів людської діяльності забезпечує прогрес людства, вчені функцію екологічної культури бачать у забезпеченні відповідності соціальної діяльності вимогам життєпридатності природного середовища.

      Система цінностей сучасної культури включає в себе природу, і це отримує образне відображення в ряді екологічних принципів: благоговіння перед життям (А. Швейцер), етики землі (О. Леопольд), природа знає краще (Б. Коммонер), співтворчість людини з природою (В. Б.Согава), ідея коеволюції людства та природи (М. М. Мойсеєв).

      Товариству стає необхідним, за висловом М.М.Моїсеєва своєрідний екологічний імператив як сукупність умов і заборон, виконання яких забезпечить виживання людини, подальший прогрес людства і його спільну еволюцію з природою [13, с. 64].

      Природне середовище було, є і буде незмінним партнером людини в її повсякденному житті. Ми черпаємо із скриньки природи всі наші багатства. Природа, її краса і велич залишаються нашим головним скарбом, нашою святинею, якій непідвладні час і мода.

      Екологічна культура – культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше  пов’язаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи; складається із знання та розуміння екологічних нормативів, усвідомлення необхідності їх виконання, формування почуття громадянської відповідальності за долю природи, розробки природоохоронних заходів та безпосередньої участі в їх проведенні.

      Екологічна культура – складова частина світової культури, якій властиве глибоке і загальне усвідомлення важливості сучасних екологічних проблем у житті і майбутньому розвитку людства. Свідоме засвоєння й оволодіння екологічною культурою має розпочинатися ще з дитинства, одночасно із засвоєння положень загальної культури.

      Свідоме і бережливе ставлення  кожної людини до природи можливе тільки при наявності екологічної культури, широких екологічних знань, які повинні формуватись, починаючи з дитинства. Знання екологічних норм, закономірностей розвитку природи, знайомства з загадковим світом тварин, рослин, особливостями їх поведінки, проблемами, які виникають в їх житті, дуже часто з вини людини, дадуть можливість кожному відчути особисту відповідальність за майбутнє природи [2, с. 105].

      Метою екологічної культури є формування системи наукових знань, поглядів, переконань, які закладають основи  відповідального ставлення до навколишнього природного середовища.

      Виникла ситуація, украй небезпечна для самих людей, яка до того ж не може бути вирішена стихійно. Людство постало перед вибором: або зберегти пануючий спосіб взаємодії з природою, а потім - неминуча екологічна катастрофа, або радикально змінити сформований тип діяльності і зберегти біосферу в стані, придатному для життя. Очевидно, що другий варіант єдино прийнятний. Однак його проходження припускає безпрецедентну за складністю і масштабами переорієнтацію усіх видів людської діяльності, у першу чергу тих, які історично склалися як руйнівні для природного середовища.

      Зміна орієнтації діяльності пов'язана з корінною перебудовою світогляду, насамперед тієї шкали цінностей, що склалася у свідомості людей під впливом протистояння людини природі. Іншими словами, має бути ґрунтовна переорієнтація цінностей як матеріальної, так і духовної культури і формування нової екологічної культури. Цей перехід цілком може бути кваліфікований як революційний в історії суспільства.

      Культуру прийнято визначати через протиставлення її природі, і це деякою мірою правильно, оскільки одним з найважливіших проявів культури є відображення свідомої діяльності суб'єкта на відміну від природного буття природних тіл. Проте, не слід абсолютизувати відмінність культури від природних явищ. Насправді природа і культура представляють собою такі протилежності, у відмінності яких є тотожність. У процесі свого розвитку вони припускають зростаюче взаємопроникнення і взаємообумовлення одним одного.

      Тому перехід до екологічно орієнтованої культури є закономірним: він був підготовлений усією людською історією. Адже людина набувала навички культури не всупереч природі і не тому, що постійно знаходилась в боротьбі з нею. Протистояння людини природі – лише одна сторона протиріччя. Джерелом людської культури завжди було те, що людина знаходилася в гармонії з природою, училась у неї розумінню властивих їй явищ, законів, співзвучності і втілювала їх у матеріальних і духовних цінностях.

      Якщо підійти до оцінки цих явищ з комплексних соціоприродних позицій, включивши сюди екологічні критерії, то відповідь на поставлене питання буде явно негативною. Зрозуміло, що з цих позицій повинні бути оцінені, як такі, що не відповідають критеріям екологічної культури, дуже багато явищ сучасного виробництва і побуту, без яких поки просто неможливо звичне існування цивілізації: заводи з колосальними викидами і скидами, транспорт, що спалює і забруднює, сільськогосподарські поля, насичені хімікатами, і ін. Факт, що подібні явища до цього часу сприймаються як данність і закономірність, говорить про те, наскільки в зародковому стані знаходиться екологічна культура широких верств населення і яка величезна робота має бути виконана щодо її формування.

      Мабуть, ніколи ще за всю історію люди не знаходилися в такій сильній залежності від стану своєї культури, як у даний час. Звідси рівень екологічної безпеки суспільства визначається розвитком адекватної теорії культури з урахуванням тих особливостей, що привнесені сучасною екологічною ситуацією. Це вимагає глибоких наукових теоретичних досліджень екологічної культури.

     Отже, культура – це прояв свідомої діяльності як необхідності, зрозумілої і практично освоєної людьми. Екологічна ситуація висуває нову вимогу: усі сторони соціального життя повинні бути підпорядковані задачі – зберегти природне середовище як незамінну умову власне людського розвитку. Таким чином, на зміну колишній парадигмі соціального буття, відповідно до якої суспільство зберігало і розвивало себе шляхом безперервної зміни природного середовища, приходить нова: способом розбудови безпеки суспільства стає не стільки орієнтація на тотальну зміну природи, скільки забезпечення сумісності з нею всіх напрямків людської діяльності.