Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затриманн

2)                           безпрецедентне зростання організованої злочинності, і як наслідок збільшення об’єму матеріальних благ, які здобуваються за допомоги злочинного насильства, в. т.ч. вбивств;

3)                           серйозні деформації в духовно-моральній сфері значної частини населення;

4)                           негативні зміни в суспільній психології, породжені криміналізованіс-тю;

5)                           слабкість правових механізмів регулювання, а відповідно і вирішен-ня відносин в криміногенний спосіб;

6)                           зруйнування існуючої раніше системи профілактики злочинів;

7)                           низька ефективність діяльності правоохоронних органів по забезпеченню невідворотності покарання.

Тому, якісну і ефективну боротьбу з насильницькою злочинністю може забезпечити комплексна система заходів з залученням як органів державної влади, так і громадськості. До таких заходів зокрема відносяться: виявлення і ліквідація, нейтралізація негативних факторів в сім’ї і побуті, які сприяють формуванню типових особистісних якостей насильника; забезпечення своє-часної реєстрації заяв про погрози вбивства і швидкого реагування на них орга-нами внутрішніх справ; обмеження торгівлі спиртними напоями у визначений час доби у визначених місцях, заборона їх продажу неповнолітнім особам; забо-рона поширення сильнодіючих збуджуючих речовин, обмеження посівів рослин, які їх містять; посилення контролю за дотриманням спеціальних правил набуття і зберігання вогнепальної зброї; вжиття заходів, які заважають вчиненню наси-льницьких злочинів у громадських місцях; чітка організація діяльності різних служб органів внутрішніх справ[4].

Безперечно, важливу роль у такому попередженні злочинності належить законодавчому забезпеченню – в тому числі, звісно, Кримінальному Кодексу, Кримінально-виконавчому і т.д. Але окрім кодифікованих нормативно-правових актів національного законодавства варто враховувати положення міжнародного права. Його значення полягає в аспекті питання про відповідальність за злочини, вчинені поза межами держави, що стосується суверенних прав на застосування до винних свого законодавства як тієї держави, на території якої вони вчинені, так і держави, на території якої особа притягається до кримінальної відповідаль-ності або віддані до суду[5]. Тут виникає колізія між законом держави, де особа вчинила діяння, яке підлягає кримінально-правовій кваліфікації, та держави, де вона піддана кримінальному переслідуванню. Така колізія вирішується на підс-таві норм КК України, багатосторонніх міжнародно-правових договорів та дво-сторонніх договорів України з іншими державами.

Так, Україна є учасницею Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах 20.04.1959 (від 1998 року), Європейської конвенції про видачу правопорушників 13.12.1957. Також Україна – один з учасників Конвен-ції про правову допомогу з цивільних, сімейних та кримінальних справ, укладе-ної 22 січня 1993 року в м. Мінську між державами – членами СНД та Протоко-лу до неї від 29 березня 1997 р.

Крім того, як відомо, до предмету вивчення Особливої частини криміналь-ного права входять норми Особливої частини кримінального права зарубіжних країн. Враховуючи схожість соціально-економічного положення, особливий інтерес мали б становити норми кримінального права сусідніх держав, колишніх республік Союзу РСР.

Так, в розгалуженому Кримінальному Кодексі Російської Федерації перед-бачено: ст. 105 – просте і 13 кваліфікованих вбивств, а також три привілейовані в ст. 106-108. Санкція за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони трохи вища, ніж в українському КК – два роки обмеження, або позбавлення во-лі. Визначено поняття вбивства як умисне протиправне позбавлення життя ін-шої людини; також криміналі зоване заподіяння смерті з необережності. Вдало сформульовані визначення виключили колізію, наявну в КК України між ст. 115 і 119.

Кримінальним кодексом Республіки Білорусь передбачено 16 кваліфікованих вбивств. Крім тих, які є в ч. 2 ст.115 КК України, ще: умисне вбивство з метою отримання трансплантата або використання частин трупа; умисне вбивство осо-би чи близьких їй осіб за відмову цієї особи від участі у вчиненні злочину. Вбив-ство при перевищенні меж необхідної оборони і вбивство при перевищенні за-ходів, необхідних для затримання злочинця розведені в два різних склади злочи-ну, передбачені ст. 142 і 143 КК Білорусі. При цьому санкція за вбивство при пе-ревищенні меж необхідної оборони м’якша.

У КК Молдови визначено 15 кваліфікованих вбивств. При цьому криміналь-на відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони чи при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, не передбачена. В той же час за КК Молдови криміналізована і виділена в окрему (148) статтю евтаназія, визначена як позбавлення життя за бажанням потерпілого.

Розділ ІІ

Склад злочину вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

§ 1. Об’єкт

Об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідаль-ність.

Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об'єктами таких злочи-нів, дуже різноманітні. У науці кримінального права найпоширенішою є триступе-нева класифікація об'єктів «за вертикаллю» (загальний, родовий і безпосередній)[6]. Відповідно, загальний об'єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що по-ставлені під охорону чинного закону про кримінальну відповідальність; під ро-довим (груповим) об'єктом розуміють об'єкт, яким охоплюється певне коло тотож-них чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відно-син, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримі-нально-правових норм; безпосередній об'єкт злочину – це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої ча-стини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретно-го складу злочину.

Широко відома також і класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «за горизон-таллю». Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єк-та виокремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність такої кла-сифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам.

Окрім того, об’єкт як ознаку і структурну частину складу злочину, характеризує пред-мет злочину і потерпілий.

Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певни-ми властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов 'язує наяв-ність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Визначення потерпілого сформульоване в кримінально-процесуальному законодавств-ві. Згідно з ч. 1 ст. 49 Кримінально-процесуального Кодексу України, потерпілим визна-ється особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду[7]. В ряді випадків особа потерпілого відіграє вирішальну роль у кримінально-право-вій оцінці діяння, тобто у правильній кваліфікації.

Відштовхуючись від вищенаведених теоретичних положень, можна охаракте-ризувати об’єкт вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Родовим об’єктом тут виступає, як це випливає з назви відповідного розділу КК України, життя і здоров’я особи.

Життя – це динамічний стан організму людини, який полягає у неперервності процесів обміну матерією та енергією з оточуючим середовищем. Проявами життя людини є: дихання, рух, збудливість, мислення і спілкування, харчування, виділення, розмноження, ріст. Воно має початковий (народження) і кінцевий (смерть) моменти.

Народження (пологи – фізіологічний процес появи на світ немовля) як мо-мент початку життя по-різному трактується в юридичній літературі. Пропону-ється, в основному, три варіанти. Це – 1) момент початку пологів; 2) момент від-ділення плода від матері і 3) момент самостійного дихання[8].

Найбільш визнаною є позиція, що початковим моментом життя як об'єкта по-сягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посяган-ня на плід після почат­ку пологового процесу є посяганням на життя людини.

Для вирішення питання про відповідальність за закінчений замах на життя особи має значення час настання смерті (момент закінчення життя).

Смерть особи – це бесповоротне припинення життєдіяльності його організму.

Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси роз­паду клі-тин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізня­ють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, про­тягом дуже коротко-го часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. Якщо головний мозок продовжує життєдіяльність, хоча і за від-сутності дихання та зупинки серця, наростаючого кисневого голодання інших органів и тканин (клінічна смерть), особа вважається живою і залишається під охороною кримінального закону.

Посягання на померлу особу (труп) слід кваліфікувати за спрямованістю  умислу винного як замах на вбивство.

Слід зазначити, що кримінальний закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовля­ти, старого), службового становища тощо.

Безпосереднім об’єкт розглядуваного складу злочину виступає життя конкре-тної особи, певного індивіда.

З визначення вбивства, даного в ст. 115 КК України, випливає, що його (вби-вство) слід відмежовувати від самогубства.

Самогубство – позбавлення особою самою себе (без сторонньої допомоги) влас-ного фізичного життя, що має місце внаслідок добровільного, обміркованого ріше-ння або внаслідок рішення, що виникає у стані афекту. Ознаки, якими характеризу-ється самогубство: а) добровільність; б) свідомий поступок; в) відсутній вплив сто-ронніх осіб; г) власноручний акт позбавлення себе життя будь-яким способом[9].

Сучасна теорія права виходить з загального визнання за особою права свідомо розпоряджатися власним життям. Тому самогубство (а точніше, замах на самогуб-ство) не є кримінально караним. Хоча ст. 120 КК України встановлено кримінальну відповідальність за доведення до самогубство.

Від самогубства слід відрізняти евтаназію – штучне позбавлення життя за на-явності волевиявлення особи за допомогою медичних засобів у разі невиліковної хвороби або серйозного порушення здоров'я (смертельні травми тощо) цієї особи. Українське законодавство не визнає правомірність евтаназії і кваліфікує її як зло-чин. У сучасній теорії кримінального права України та в правозастосувальній практиці визнано, що згода іншої людини на позбавлення її життя або наявність  її прохання про позбавлення життя не усуває протиправності діяння, спрямованого на позбавлення життя такої людини, і не звільняє  суб’єкта, який це вчинить, від кри-мінальної відповідальності. Кваліфікувати евтаназію пропонується: активну – за ч. 1 або 2 ст. 115 КК України; пасивну – за ст. 136 або 139[10]. 

Характеризуючи об’єкт вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, не можна оминути специфіку потерпілого цього злочину.

Таким потерпілим може бути: 1) особа, яка вчинює суспільно не­безпечне посягання і щодо якої винний застосовує заходи необхідної оборони (ст. 36 КК); 2) особа, дії якої були неправильно оцінені винним (ст. 37); 3) особа, яка вчинила зло­чин і щодо якої винний вживає заходів із затримання (ст. 38).

Однією з умов правомірності необхідної та уявної оборони є, те, що шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання
особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шко-ди з необережності.

Аналогічно умовою правомірності затримання є те, що особа, що затримує-ться, вчинила злочин (замах на злочин або готування до зло­чину, яке відпові-дно до ст. 14 тягне за собою кримінальну відповідальність). Не може вважати-ся правомірним заподіяння шкоди при затриманні особи, яку помилково вва-жають такою, що вчинила злочин. З огляду на те, що у ст. 38 йдеться про особу, яка вчинила саме злочин (а не посягання, напад чи вторгнення, як у ст. 36), так само не є правомірним заподіяння шкоди при затриманні такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і неосудної особи.

§2. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 118 КК України

Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) зло-чину, що характеризується суспільна небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв 'язком між діянням і суспільна небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину[11].

Обов’язковою ознакою об'єктивної сторони будь-якого складу злочину є діяння; суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками – для т. зв. матеріальних складів злочину.

Оскільки в складі злочину, передбаченого ст. 118 КК України, обов’язковою оз-накою закінченого вбивства є настання наслідків – смерть потерпілого, а також вра-ховуючи те, що винний перебував у певній обстановці ( в стані необхідної оборони або затримував особу, яка вчинила злочин), то об’єктивна сторона умисного вбив-ства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця характеризується наступними ознака-ми:

                       діями, спрямованими на поз­бавлення життя іншої людини;

                       наслідками у виді смерті людини;

                       при­чинним зв'язком між зазначеним діянням та наслідком

                       обстанов­кою вчинення злочину.

Діянням визнається поведінка винного, виражена впливом на організм люди-ни, застосування (використання) до потерпілого насильства, що спричинило йо-го смерть.

В залежності від того, чию силу використовує винний, її можна класифіку-вати на:

свою (особисту);

чужу (іншу).

Застосування своєї (особистої) сили (безпосереднє виконання вбивства) – це використання винним своєї мускульної сили шляхом напруження мускулів, спричиняючих тілорух.

До особистої (своєї) сили слід відносити не тільки використання окремих зовнішніх органів тіла винного (рук, ніг), але і застосування предметів, що ви-користовуються як знаряддя вбивства (в тому числі, холодної зброї), коли мус-кульна енергія стає єдиним основним джерелом сили.