Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затриманн

6)              призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного (особистісний характер);

7)              будь-яке покарання тягне за собою суди­мість.

Варто зазначити, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення за-суджених, а також запобігання вчиненню нових зло­чинів як засудженими , так і іншими особами.

При призначенні покарання суд керується загальними засадами, визначеними ст. 65 КК України. Такими є: 1) покарання призначається у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідаль-ність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Крім того, призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку; обгрунтова-ності й обов'язковості мотивування покарання у вироку; гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

Особливо принципове значення має питання про справедливість покарання. Попри те, що Кримінальний Кодекс України 2001 р. та Постанова Пленуму Вер-ховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального пока-рання” від 24.10.2003 №7 не згадують про справедливість покарання (хоча в По-станові зазначено, що суворе додержання ст. 65 КК України є передумовою реа-лізації принципу справедливості, але мова йде лише про передумови), це питан-ня гостро стоїть при розгляді справ відповідної категорії у судах першої інстан-ції. Про його значення годі й говорити, беручи до уваги мету покарання.

Проблеми полягають в тому, що далеко не всі вироки судів виявляються справедливими, що зумовлене декількома факторами. Насамперед це зазвичай пов’язане зі складністю ситуацій, в яких вчиняються злочини, неповнотою зібраних на досудовому слідстві і на судовому засіданні даних, яка в ряді випадків не дозволяє в повній мірі відтворити обстановку та інші обставини вбивства.

Крім того, до несправедливого покарання у справах про відповідні категорії вбивств приводить обвинувальний ухил деяких суддів, які притримуються позиції прокуратури не тільки по обвинувальному висновку, але і в частині міри покарання.

Неможна не враховувати, що по деяких справах суди нерідко піддаються серйозному тиску зі сторони суспільної думки. Справа в тому, що більшість громадян як правило висловлюються за жорсткі покарання вбивць[26].

Разом з тим кримінологічна думка ще починаючи з Ч. Бекаріа дійшла до висновку, що подолати злочинність навряд чи можливо шляхом суворих пока-рань. Акцент слід робити на невідворотність покарання, покращення ефектив-ності розкриття злочині.

Справедливість покарання має відповідати таким вимогам: 1) відповідати тяжкості вчиненого злочину і особі злочинця; 2) за рівні по тяжкості злочини і за різної суспільної небезпечності осіб вимагається диференціація покарання; 3) за рівні по тяжкості злочини, вчинені особами, суспільна небезпечність яких рівна, покарання має бути рівним.

Справедливість покарання, будучи етичною оцінку, повинна виступати кри-терієм правильності рішення по кожній кримінальній справі, мірилом співвідно-шення різних вимог та інтересів сторін процесу.

Як зазначалось, засадою призначення покарання є врахування пом’якшуючих та обтяжуючих кримінальне покарання обставин. Але в деяких випадках, вважаємо, наявність передбаченої ст. 66 КК України пом’якшуючої обставини не має враховуватись. Так, розглядаючи при аналізі суб’єктивної сторони вбив-ства при перевищенні меж необхідної оборони можливість наявності у винної особи стану сильного душевного хвилювання, внаслідок чого вона звільнятиме-ться від кримінальної відповідальності згідно з ч.4 ст. 36 КК, видається логік-ною непотрібність враховування цього емоційного стану як пом’якшуючої обс-тавини.

Призначаючи покарання, суд бере до уваги дані про особу потерпілого і його поведінку до вчинення злочину. Власне кажучи, для кваліфікації вбивства як та-кого, що вчинене при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищен-ні заходів, необхідних для затримання злочинності, встановлення попередньої протиправної поведінки потерпілого просто необхідне. Разом з тим слід відме-жовувати таку протиправну, злочинну поведінку, внаслідок якої у особи вини-кає стан необхідної оборони або внаслідок якої винна особа затримувала потер-пілого, від, наприклад, попередньо аморальної поведінки, реакцією якої є пом-ста винного з мотивів ревнощів.

В силу невисокої суспільної небезпеки вбивства при перевищенні меж необ-хідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло-чинця, цей злочин є злочином невеликої тяжкості.

Санкція ст. 118 КК України є альтернативною з відносно-визначеними вида-ми покарання. Особа, винна у вчиненні цього злочину, може бути покарана вип-равними роботами на строк до до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Покарання у виді виправних робіт відбувається на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності за місцем роботи засудженого. Вико-нання покарання у виді виправних робіт здійснюється на основі участі засудже-них у суспільно корисній праці і контролю за їхньою поведінкою відповідно до вимог цього Кодексу. Цей вид покарання призначається тільки працездатним осо-бам з ура­хуванням, по можливості, їх спеціальності. Тому воно не може бути за­стосовані до вагітних жінок і жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дити-ною, до непрацездатних, осіб, які досягли пенсійного віку, а та­кож до військово-службовців, працівників правоохоронних органів, но­таріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядуван-ня[27].

Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих устано-вах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагля-ду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі не застосо-вується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чоти-рнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців стро-кової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Згідно зі ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі по­лягає в ізо-ляції засудженого та поміщенні його на певний строк (від одного до п’ятнад-цяти років) до кримінально-виконавчої установи. Після того як вирок суду до по-збав­лення волі набере законної сили, Комісія з питань розподілу, направ­лення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення во-лі, Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань визначає вид колонії, в якій особа, засуджена до позбав­лення волі, відбуватиме покарання[28].

Висновки

Підсумовуючи нашу роботу, можна зробити декілька узагальнюючих виснов-ків з розглянутих питань.

Насамперед криміналізація вбивства (протиправного позбавлення життя ін-шої людини) є однією з гарантій природничого абсолютного права кожної лю-дини, закріпленої на міжнародно-правовому рівні та Конституцією України – права на життя.

Елементом цього права є право людини на захист свого життя від протиправ-них посягань. Відповідно в Кримінальному Кодексі України закріплено інститут необхідної оборони, як такий, що надає можливість особі захищати свої права та інтереси, інших осіб( в тому числі і насамперед життя та здоров’я) та інтереси держави від протиправного посягання.

Крім цього, передбачено також як обставина, що виключає злочинність діяння, або як ознака привілейованого складу вбивства – затримання злочинця. Затримання злочинця – це гарантований та охоронюваний державою, заснований на уповноважуючи нормах кримінального права самостійний вид суспільно корисної і правомірної поведінки громадян.

Тому критеріями, які визначили необхідність криміналізації цього є суспіль-на небезпека (суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст.  118 Криміна-льного кодексу України є невисокою) та відносна поширеність.

Як і будь-який склад злочину, склад вбивства при перевищенні меж необхід-ної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця утворюють наявність всіх чотирьох ознак – об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони.

Родовим об’єктом вбивства є суспільні відносини, що складаються з приводу захисту життя людини. Безпосереднім об’єктом виступає життя конкретної людини – потерпілого.

Вбивством при при перевищенні меж необхідної оборони або при перевище-нні заходів, необхідних для затримання злочинця є протиправне позбавлення життя іншої людини, яка вчиняла посягання або вчинила злочинне діяння в випадку, коли таке заподіяння смерті явно не відповідало небезпечності посягання, або обстановці захисту чи затримання відповідно. Виходячи з ознаки заподіяння смерті іншій людині, не є вбивством самогубство.

Також потерпілий даного злочину володіє спеціальними рисами. Це є особа, яка вчиняла злочинне посягання, і відя кої винний оборонявся, або особа, яка вчинила злочин і яку винний затримував.

Об’єктивна сторона характеризується такими ознаками: діянням, наслідками у вигляді смерті потерпілого, причинно-наслідковим зв’язком між діянням і на-слідком, обстановкою вчинення злочину (стан необхідної оборони або затрима-ння злочинця).

Діяння полягає в активних діях особи, спрямованих на захист прав та інтере-сів, на які потерпілий посягав, або на затримання особи, і при цьому потерпіло-му заподіюється смерть. Винна особа перевищує межі необхідної оборони або межі затримання – тобто заподіює шкоду, явно не спів розмірну небезпечності посягання або обстановці захисту чи затримання.

Наслідки полягають в невідворотному припиненні діяльності клітин головно-го мозку (біологічна смерть).

Причинний зв’язок полягає в тому, що смерть потерпілого була спричинена і детермінована саме діями винного.

Обстановка вчинення злочину полягає в стані необхідної оборони, в якому перебувала винна особа, або ж затримання злочинця. Якщо визначення затри-мання злочинця вже вище зазначене, то необхідна оборона – це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспі-льне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обс-тановці захисту.

Суб’єктом цього злочину може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 118 КК України, в силу прямої вказівки в диспозиції, характеризується умисною формою вини. Якщо винна особа вчиняла дії, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання (афекту), внаслідок чого не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, то вона не підлягає кримінальній відповідальності.

За вчинене вбивство винній особі призначається покарання, виходячи з загальних положень призначення покарання.

Список використаної літератури

1.      Конституція України. – К.: Атіка, 2007. – 64 с.

2.      Кримінальний кодекс України. – К.: Атіка, 2009. – 204 с.

3.      Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Кодекси України, 2009. – 200 с.

4.      Кримінально-виконавчий кодекс України. – К.: Велес, 2010. – 64 с.

5.      Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Л.: Ліга-прес, 2008. – 408 с.

6.      Науково-практичний коментар до Конституції України. – К.: Ін Юре, 2003. – 805 с.

7.      Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України (за ред. проф. М.І. Мельника та доц. М.І. Хавронюка). – К.: Юридична думка, 2007. – 1184 с.

8.      Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України (за ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація). – К.: Ін юре, 2003. – 1196 с.

9.      Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализа-ция. – М.:Наука, 1982. – 303 с.

10. Криминология (под ред. проф.. В. Д. Малкова). – М.:Юстицинформ, 2006. – 528 с.

11. Кримінальне право України (Загальна частина), під ред. проф. М.І. Мельника та доц. В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2004. – 352 с.

12. Кримінальне право України (Загальна частина) за ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.:Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.

13. Кримінально-виконавче право України (за ред. проф.. Х.І. Степанка. – Х.: Право, 2006. –256 с.

14. О.В. Бєлокуров. Квалификация убивства. – М., 2004. – 121 с.

15. С.В. Бородін. Ответственность за убивство: квалификация и наказание. – М.:ЮристЬ, 1994. – 216 с.

16. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья. – Х. НПКФ Консум, 1995. – 104 с.

17. В.Я. Тацій. Объект и предмет преступления. – Х: Вища школа, 1988. – 198 с.М.С.

18. В.М. Кудрявцев. Объективная сторона преступления. – М.,1960. – 242 с.

19. Магарін, Д.В. Бараненко. Субъект преступления по новому уголовному законодательству Украины. – О.:Астропринт, 2001. – 104 с.

20. Ю.В. Баулін. Право граждан на задержание преступника. – Х., 1986. – 156 с.

21. В.О. Навроцький. Основи кримінально-правової кваліфікації. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

22. В.О.Навроцький. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання особливої частини. – Л.: Юридичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. – 1999. – 56 с.

23. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні (Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції, 13-14 лютого 2003 р.). – 568 с.

47

[1] Конституція України. –К.:Атіка, 2007. – ст. 3

[2] Науково-практичний коментар до Конституції України. –К.:Ін Юре, 2003. – ст. 135

[3] Основания уголовно-правового запрета. Криминализаціия и декриминализация. – М.:Наука, 1982. – ст. 218

[4] Криминология (под ред. проф.. В. Д. Малкова). – М.:Юстицинформ, 2006. –ст. 248

[5] В.О. Навроцький. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання особливої частини. – Л.: юридичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. – 1999. – ст. 42

[6] В.Я. Тацій. Объект и предмет преступления. – Х: Вища школа, 1988. – ст. 102-103

[7] Кримінально-процесуальний кодекс України. -  К., 2009. – ст. 30

[8] О.В. Бєлокуров. Квалификация убивства. – М., 2004. – ст. 11

[9] Науково-практичний коментар до Конституції України. –К.:Ін Юре, 2003. – ст. 137

[10] В. К. Грищук. Еутаназія: кримінально-правові проблеми. – Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні (Матеріали  ІХ регіональної науково-практичної конференції, 13-14 лютого 2003 р.). – ст. 389

[11] Кримінальне право України (Загальна частина), під ред. проф.. М.І. Мельника та доц. В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2004. – ст. 88.

[12] О.В. Бєлокуров. Квалификация убивства. – М., 2004. – ст. 27

[13] В.М. Кудрявцев. Объективная сторона преступления. – М.,1960 – ст. 186

[14] Кримінальне право України (Загальна частина) за ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.:Юрінком Інтер, 2002. – ст. 121.

[15] Кримінальний Кодекс України. – К.:Атіка, 2009. – ст. 16

[16] Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України за ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К., 2003 – ст. 143.

[17] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – Л., 2008. – ст. 57

[18] Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України за ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К., 2003 – ст. 153.

[19] М.С. Магарин, Д.В. Бараненко. Субъект преступления по новому уголовному законодательству Украины. – О.:Астропринт, 2001. – ст. 23

[20] Там само. – ст. 29.

[21] Ю.В. Баулін. Право граждан на задержание преступника. – Х., 1986. – ст. 42

[22] В.О. Навроцький. Основи кримінально-правової кваліфікації. – К., 2005. – ст. 290-291

[23] Кримінальне право України (Загальна частина) під ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К., 2003. – ст. 83

[24] С.В. Бородін. Ответственность за убивство: квалификация и наказание. – М.:ЮристЬ, 1994. – ст. 98

[25] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – Л., 2008. – ст. 120.

[26] С.В. Бородін. Ответственность за убивство: квалификация и наказание. – М.:ЮристЬ, 1994. – ст. 137

[27] Кримінально-виконавче право України (за ред. проф.. Х.І. Степанка. – Х.: Право, 2006. – ст. 88.

[28] Там само. – ст. 151