Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затриманн

47

§4. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 118 Кримінального Кодексу України

Будь-який злочин являє собою єдність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небез-печного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків[23].

Суб’єктивну сторону злочину складають психічні процеси, що супроводжу-ють його вчинення від моменту виникнення первинних психічних імпульсів, по-в’язаних з протиправною поведінкою, до моменту вироблення стійкого психіч-ного ставлення особи до вчинюваного злочину і його наслідків (вина).

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно по-в'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Також у ряді випадків враховується як ознака суб’єктивної сторони і емоційний стан особи, яка вчинила злочин. Проте не всі емоції можуть мати кримі-нально-правове значення. До суб’єктивної сторони складу злочину входять лише ті емоції (хвилювання), які впливають на характер суспільної небезпеки цього діяння. Це, зокрема, стан сильного душевного хвилювання, викликаний неправомірною поведінкою потерпілого, так званий стан фізіологічного афекту.

Суб’єктивна сторона злочину – умисного вбивства при перевищенні меж необ-хідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочин-ця, характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому свідомістю вин-ного має охоплюватись той факт, що він діє в умовах необхідної оборони або в умовах, необхідних для затримання злочинця.

Вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину. Згідно з Конституцією України (ч. 1 ст. 62), особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Винність є однією з ознак кримінальної відповідальності. Принцип винної від-повідальності – елементарна умова правильної юридичної і соціально-моральної оцінки поведінки людини. Крім того, законодавець у визначенні ст. 11 КК України закріпив винність як ознаку злочину.

В Кримінальному Кодексі України дається визначення вини. Це психічне став-лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кодексом, та її на-слідків, виражене у формі умислу або необережності. Елементи вини: зміст, соціа-льна сутність, форма і ступінь.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільне небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кри-мінальне законодавство виділяє дві форми вини —  умисел і необережність. Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують став-лення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необере-жність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза ци-ми конкретними видами вина відсутня.

Вбивство за ст. 118 КК України може бути вчинене з прямим або непрямим умислом. Це випливає також з самого визначення простого вбивства, даного в ст. 115 (умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині). Не можна не зга-дати в зв’язку з цим визначенням про колізію зі ст. 119 КК України, яка перед-бачає кримінальну відповідальність за вбивство, вчинене через необережність. Пропонується для подолання цієї колізії внести зміни до ст. 119 (слово “вбив-ство” замінити на “позбавлення життя”).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний харак-тер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний хара-ктер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити ос-новні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею ді-яння і його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків — його вольову ознаку. З ура-хуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діян-ня (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільне не-безпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспі-льне небезпечних наслідків.

Свідомість суспільне небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки ро-зуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета пося-гання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості. Передбаче-ння означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого  діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільне небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслід-ків своєї дії чи бездіяльності.

Що стосується непрямого умислу, то як випливає з визначення, даного в ст. 24 Кримінального Кодексу України, можна було б зробити про інтелектуальну озна-ку, аналогічну до ознаки в прямому умислі. Якщо свідомість і справді ідентична, то передбачення має свою розпізнавальну особливість. Справа в тому, що особа загалом передбачає розвиток причинного зв’язку між діянням і злочинними на-слідками. Але такі наслідки вона передбачає загалом, абстрактно, як можливі.

Розмежувальною ж від прямого умислу ознакою є вольова. В цьому випадку во-на є протилежною – воля особи не спрямована на досягнення злочинних наслідків.

Коли вести мову про форми вини, то варто сказати декілька слів про можли-вість кримінальної відповідальності за необережне заподіяння смерті при переви-щенні меж необхідної оборони. Справа в тім, що, зокрема, Кримінальний Кодекс Української РСР 1960 року, закріплюючи привілейовані склади злочину вбивства, в статтях 95 і 96 прямо вказував в диспозиціях на умисну форму вини (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання та умисне вбивство матір’ю своєї дитини), в статті 97 – вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони радянський законодавець “забув” уточнити форму вини. Внаслідок цього в літературі обґрунтовувались підходи, за якими можлива необережність. Так, В. Ф. Кириченко вважав, что вбивство при перевищенні меж необхідної оборони може бути вчинене як умисно, так і з необережності. На його думку, логічно допустимі «чотири комбінації форм винності: умисел і необережність відносно заподіяння результата при необережному перевищенні меж необхідної оборони і умисел та необережність у відношенні заподіяння результата при умисному перевищенні меж необхідної оборони». Явним недоліком тут є неправильний аналіз суб’єктивної сторони складу даного злочину окремо для перевищення меж необхідної оборони і окремо – для наслідків.

Ще далі пішов М. І. Якубович, який не тільки допускає необережне вчинення вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, але і вважає цю форму єдино можливою, виключаючи умисел. Даний автор виходить з того, що єдиною метою винного є відсіч злочинного посягання. Ця точка зору також не можна визнати вірною, адже не завжди особа, яка обороняється, переслідує одну лише мету захисту[24].

Подібні думки піддавались критиці ще до прийняття нових Кримінальних Кодексів ( КК Російської Федерації 1996 р., та КК України 2001 р.), зокрема В.І. Ткаченком. Нові ж Кодекси чітко закріпили кримінальну відповідальність саме за умисне вбивство. Позицію законодавця слід вважати правильною з тої причини, що ст. 119 КК України окремо передбачено відповідальність за вбив-ство з необережності. Традиційно вважається, і це природно, що необережність свідчить про нижчу суспільну небезпеку, ніж умисел. Тому необережне вбивст-во при перевищенні меж необхідної оборони (стан необхідної оборони так само свідчить про нижчу суспільну небезпеку) навряд чи може бути визнане діянням, що містить таку обов’язкову ознаку злочину, як суспільна небезпечність.

Певну проблему може становити питання про кваліфікацію діяння у випадку наявності змішаної форми вини. Змішана (подвійна, складна) форма вини – це різне психічне ставлення осо­би у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак од­ного і того ж злочину. Справа в тому, що в окремих випа-дках можлива ситуація, коли при перевищенні меж необхідної оборони винна особа заподіює тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпілий помирає. Яку статтю КК застосувати в цьому випадку – 118 чи 124 (тяжкі тілесні ушкодже-ння при перевищенні меж необхідної оборони)?

Видається, що слід скористуватись рекомендаціями Пленуму Верховного Суду України стосовно простого вбивства і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. Питання про умисел необ-хідно вирішувати, виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого діяння (спо-сіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізація поранень). Визначаль-ним має бути суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій – при вбивстві смерть охоплювалась умислом винного; у разі заподіяння тяжкого ті-лесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю[25].

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину є мета, мотив, та емоційний стан. Варто сказати декілька слів про емоційний стан. Мова йде про так званий афект – стан сильного душевного хвилювання, мовою законодавця.

Афект – це такий стан особи, коли внаслідок протиправних дій іншої особи (незаконне насильство, протиправне знущання чи тяжка образа) її свідомість звужується до такої міри, що вона в значній мірі (але не повністю) втрачає здатність усвідомлювати значення вчинюваних нею дій або керувати ними.

Справа в тому, що хоча законодавцем і виділено в окремий привілейований склад умисного вбивства у стані сильного душевного хвилювання, але цілком можлива на практиці ситуація, коли стан афекту – як ознака суб’єктивної сторони і стан необхідної оборони як ознака об’єктивна співпадають.

Такий афект цілком можливий якраз внаслідок посягання зі сторони потерпі-лого від вбивства при перевищенні меж необхідної оборони. Тому, в ч. 4 ст. 36 КК України зазначено, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж необхідної оборони, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповід-ність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 23 листопада 2004 р. відмовила у задоволенні касаційного подання прокурора по кримінальній справі, в якій Апеляційний суд Донецької обл.. ухвалою від 6 квітня 2004 р. скасував вирок щодо Б., якого Артемівський районний суд Донецької області вироком від 19 січня 2004 засудив за ст. 116 КК на три роки позбавлення волі. Апеляційний суд правильно встановив, що душевне хвилювання у Б. виникло внаслідок суспільно небезпечного посягання з боку І. на законні права й інтереси його самого та близьких йому людей: І. вибив уночі вхідні двері в будинку, де Б. і З., з якою останній перебував у фактичних шлюбних стосунках, проживали з малолітніми дітьми; у присутності дітей силою примусив З. піти з дому, що викликало у них почуття страху та про що 10-річна дитина повідомила Б.; згвалтував З. і на очах у нього завдавав їй ударів; ображав Б. нецензурними словами й намагався ударити його ножем у груди, а також завдав ударів у голову у відповідь на намагання припинити наси-льство. Усе це на грунті емоційного напруження викликало у Б. стан сильного душевного хвилювання, в якому він не міг об’єктивно оцінювати реальність посягання й обгрунтовано вважав, що воно не завершене.

Розділ ІІІ

Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця

Кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчи-нила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальнім вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає ком­плекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціаль­ного, економічного, політи-чного, правового, організаційного і куль­турно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посі­дає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за до-по­могою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кри­мінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто при­мусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Отже, в сучасних умовах покарання залишається важливим правовим засо-бом боротьби з вбивствами.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочи-ну, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Ознаки покарання:

1)              є визнання по­карання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання (покарання примушує особу до законослухняної поведінки);

2)              особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду;

3)              покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;

4)              покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

5)              в ньому знаходять своє вираження засудження, не­гативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця