Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затриманн

В даному випадку для притягнення до кримінальної відповідальності особа, що приймає рішення в справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному випад­ку була помилка, і припустити, що мало місце реальне суспі-льне небезпеч­не посягання, й на цій підставі вирішити, були чи ні перевищені межі не­обхідної оборони. При негативній відповіді (межі необхідної оборони не бу­ли перевищені) відповідальність особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). При позитивній відповіді (особа перевищила межі захисту, що дозво-ляються в умовах відповідного реального посягання) вона підлягає відповідаль-ності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37 КК).

Також обстановкою вчинення злочину, передбаченого ст. 118 КК, може бути затримання особи, яка вчинила злочин. Відповідно до ст. 38 КК правомірне за-тримання злочинця потерпілим або іншими особами — це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення особистої свободи особи, яка вчи-нила злочин, і доставлення її ор­ганам влади, якщо вони були необхідними для затримання і відповідали небез­печності вчиненого посягання та обстановці затримання злочинця.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, означає, що злочинцеві при його затриманні заподіяна хоча і вимушена, але неспівмірна шкода. Відповідно до ч. 2 ст. 38 КК «перевищенням заходів, необхідних для за-тримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила зло­чин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або об­становці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затри­мання злочин-ця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу».

Із закону випливає, що перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має місце там, де злочинцю умисно заподіяна тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), що явно не відповідає або небезпеці посягання, або обстановці затримання злочинця. Явність зазначеної невідповідності озна-чає, що, по-перше, об'єктивно заподіяна злочинцеві смерть або завдання йому тяжких тілесних ушкоджень перебуває поза вся­ким сумнівом у різкій невідпові-дності або із ступенем небезпечності вчине­ного ним злочинного посягання або з обстановкою затримання злочинця, що склалася для потерпілого чи іншої особи. По-друге, і суб'єктивно така невідповідність повинна усвідомлюватися особою, що затримувала злочин­ця. Вирішальним є суб'єктивне ставлення особи, яка за-тримує злочинця, до заподіяної шкоди. Вона повинна усвідомлювати, що заподі-ювана нею тяжка шкода злочинцеві або явно не відповідає небезпеці вчиненого ним посяган­ня, або явно є більшою, ніж достатньо для затримання особи, що вчинила злочин. Інакше кажучи, перевищення меж заподіяння шкоди при затри-манні злочинця можливе лише за наявності умислу.

Аналогічно до необхідної оборони, виділяють два види перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Перший вид такого перевищення має місце там, де при затриманні осо­би, яка вчинила злочин відносно невеликого ступеня суспільної небезпеч­ності, потерпі-лий чи інша особа умисно вбиває злочинця або завдає йому тяжких тілесних уш-коджень. У такому випадку заподіяна злочинцеві тяжка шкода повинна визнава-тися такою, що явно неспівмірна з посяганням неве­ликого ступеня небезпечнос-ті, хоч така шкода і може відповідати несприят­ливій обстановці затримання зло-чинця (наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, який вчинив напад, не пов'язаний з посяганням на особу, але чинить опір проти затримання, свідчить про явну невідповідність цієї шкоди небезпеці вчиненого ним).

Другий вид перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, по-лягає в тому, що потерпілий чи інша особа, що затримує злочинця, усвідомлю-ючи свою явну перевагу над злочинцем, який, наприклад, чинить опір, умисно поз­бавляє його життя або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень, тобто запо-діює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою у спри-ят­ливій обстановці затримання (наприклад, умисне заподіяння смерті особі, яка вчинила умисне вбивство, в обстановці, коли очевидець мав і усвідомлював ре­альну можливість затримати її із заподіянням явно менш тяжкої шкоди).

Затримання особи, що вчинила злочин, слід відрізняти від необхідної оборо-ни за такими ознаками:

1)     підставою для необхідної оборони є суспільне небезпечне посягання, безпосередньо спрямоване на заподіяння негайної і невідворотної іс-тотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншій особі, а також суспільним інте­ресам чи інтере-сам держави; підставою для затримання злочинця є вчинен­ня ним оче-видного злочину в обстановці, яка потребує негайного доставлення його до відповідних органів влади;

2)     за необхідної оборони захист виз­нається своєчасним, якщо він був здійснений під час суспільне небезпечно­го посягання; затримання злочинця визнається своєчасним, якщо воно було здійснене під час вчинення злочину, який не є підставою необхідної оборо­ни, або безпосередньо після вчинення злочину; 

3)     метою необхідної оборо­ни є захист правоохоронюваних інтересів шля-хом негайного відвернення чи припинення суспільне небезпечного посягання; метою затримання злочинця є доставлення його відповід-ним органам влади;

4)     при необхідній обороні співмірним визнається захист, який відповідав небезпечності посягання та обстановці захисту; при затриманні зло-чинця співмірним визнається виму­шено заподіяна шкода, яка відпові-дала небезпечності посягання та обста­новці затримання злочинця[18].

§3. Суб’єкт суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 118 Кримінального Кодексу України

Оскільки злочин — явище соціальне, вчинюване вольовим діянням конкрет-ної особи чи осіб, то суб’єкт злочину в кримінальному праві – один з обов’язко-вих елементів складу злочину. В складі злочину суб’єкт являє собою сукупність ознак, вказаних в кримінальному законі, і позначає особу, котра здатна і повин-на нести перед державою кримінальну відповідальність у випадку вчинення ним суспільно небезпечного діяння.

Стаття 18 КК України передбачає три групи ознак, котрі характеризують су-б’єкта злочину:

                  особа фізична (фізична природа суб’єкта злочину);

                  осудність (наявність в особи здорової психіки і свідомості);

                  досягнення віку кримінальної відповідальності (рівень генезису).

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 118 КК, є фізична осудна особа, яка до­сягла 16-ти років. Це може бути особа, яка перебуває у стані необхідної оборо-ни, уявної оборони, якщо вона не усвідомлювала і не могла усвідомлюва­ти по-милковості свого припущення, а також особа, яка вчиняє дії по затри­манню зло-чинця.

Закріплення в кримінальному законі такої ознаки суб’єкта злочину, як "фізи-чна особа" дозволяє зробити висновок, що законодавець дотримується принци-пу індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Тому криміналь-на відповідальність за кримінальним правом України має завжди строго індиві-дуальний характер, тобто відповідальності підлягає тільки та фізична особа, котра вчинила злочин або була співучасником його вчинення. Це означає немо-жливість застосування кримінальної відповідальності за принципом колективної відповідальності та ін[19].

Попри те, що в деяких західних державах кримінальна відповідальність юри-дичних осіб, найсуттєвішими аргументами проти аналогічного положення в нашому законодавстві є:

в діях юридичних осіб відсутня суб’єктивна умова кримінальної відповіда-льності — психічне ставлення до вчиненого;

притягуючи до відповідальності юридичну особу, тим самим притягуються до відповідальності одна чи декілька конкретних фізичних осіб — її керівники;

по відношенню до юридичної особи неможливо застосувати санкції, котрі вказані в кримінальному законі і застосовуються до фізичних осіб ( позбавлення волі чи виправні роботи. Проте можуть застосовуватись інші – штраф чи конфіскація майна)[20].

Суб’єктом злочину може вважатися тільки особа, котра, вчиняючи злочин, усвідомлює при цьому свої дії, може керувати ними і здатна розуміти суть і зна-чення їх наслідків. Тому мають кримінально-правове значення такі якості особи, котрі відображають здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними. Та-кою якістю в людини є психіка: наявність свідомості і волі.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлюва-ти свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України).

Законодавцем осудність характеризується двома критеріями: юридичним (психологічним) і медичним (психологічним).

Юридичний критерій осудності характеризує її зі змістовної (соціально-психологічної) сторони і виражений в законі словами "могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними" . Очевидно, юридичний критерій у формулі осудності складається з двох ознак — інтелектуальної і вольової.

Інтелектуальна ознака юридичного критерію виражається в формулі словами "могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність)" і означає здатність особи розумі-ти суспільну небезпеку і фактичні обставини вчинюваного діяння. Вольова оз-нака юридичного критерію осудності в кримінальному законі визначається фор-мулою "могла керувати ними" (своїми діями) та означає можливість суб’єкта свідомо керувати своїми діями чи бездіяльністю.

Медичний критерій осудності у формулі осудності прямо не вказується, але разом з тим очевидно, що він розуміється і визначає стан психіки суб’єкта під час вчинення злочину. При цьому, очевидно, розуміється не тільки достатній рівень психічного здоров’я, але і певна соціальна зрілість суб’єкта — стан особи в системі суспільних відносин, що дозволяє самостійно реалізовувати права і нести обов’язки.

Отже, осудність — це фактична і юридична передумова вини особи, а вина, в свою чергу, є обов’язковою умовою кримінальної відповідальності і покарання.

Здатність усвідомлювати свої дії та їх фактичний характер, об’єктивно пізна-вати явища оточуючого світу, виявляти їхній внутрішній зв’язок, оцінювати, ро-бити вибір між різними покликами у індивіда виникає не з моменту народження, а значно пізніше, в міру біологічного і соціального розвитку, коли у нього з’яв-ляється визначений рівень правової свідомості. Тому існує думка, що передумо-вою осудності є вік.

Вік — це чіткі координати життя, кількість прожитого часу. Вік в юриспру-денції — це визначений документами юридичний період життя людини. Відпо-відно до ч. 1 ст. 18 КК України, як зазначалось, вік, поряд з осудністю, є тою ос-новною обставиною, обов’язкове встановлення котрої в кожному конкретному випадку необхідне для визнання особи, вчинившої суспільно небезпечне діяння, суб’єктом злочину.

Необхідно зазначити, що при встановленні віку особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, важливо мати на увазі, що вік визначається на момент вчине-ння злочину, а не на момент порушення кримінальної справи чи судового роз-гляду. Встановлення в законі строго формалізованої мінімальної вікової межі вимагає точного визначення віку особи, що вчинила злочин (число, місяць, рік народження). Це питання вирішується на підставі відповідних документів (сві-доцтво про народження, паспорт і т. д.). За відсутності документів, підтверджу-ючих дату народження, вік встановлює судово-медична експертиза. В цьому ви-падку днем народження суб’єкта слід вважати останній день того року, котрий названий експертами, а за визначення мінімальної і максимальної кількості ро-ків суду слід виходити з віку особи, що ними припускається. Вік визначається не початком дня народження, а його закінченням, тобто особа вважається такою, що досягла певного віку, вказаного в законі, на наступний день після дня народження.

Встановлюючи відповідний вік за окремі види злочинів, в тому числі, за вбивство, законодавець керується, насамперед, не ступінем і характером суспі-льної небезпеки злочині, а наступними двома обставинами:

1) можливістю винних в такому віці в повній мірі усвідомлювати соціальну цінність об’єкта посягання і суспільно небезпечне діяння;

2) поширеністю цих злочинів серед осіб відповідного віку.

Щодо віку як ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 118 КК України, слід зазначити таку деталь. Законодавець встановив кримінальну відповідаль-ність за умисне вбивство з чотирнадцяти років, так само за привілейовані вбив-ства, передбачені, статтями 116 і 117 КК. При цьому вік, з якого настає кримі-нальна відповідальність за вбивство, передбачене ст. 118 КК України – загаль-ний, з шістнадцяти років.

Зі змісту об’єктивної сторони можна виділити додаткову спеціальну ознаку суб’єкта злочину, передбаченого ст. 118 КК України. Особа перебуває в стані необхідної або уявної оборони, тобто захищає власні інтереси або інтереси ін-ших осіб чи держави від суспільно небезпечного посягання. Право на необхідну оборону має кожна особа, разом з тим захист правоохоронюваних інтересів пев-ними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами.

Також особа може вчинити вбивство перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця. Гостро дискусійним є питання про те, чи поширюються положення ст. 38 КК України (“Затримання особи, що вчинила злочин”) на пра-цівників правоохоронних органів та інших службових осіб, на яких покладено юридичний обов'язок затримувати осіб, що вчинили злочини. Противники по-ширення (Ю. В. Баулін) наводять такі аргументи: по-перше, метою затримання злочинця є доставлення його відповідним органам вла­ди, а зазначені особи самі є представниками такої влади; по-друге, ст. 38 КК передбачає правомірність за-тримання лише безпосередньо після вчи­нення злочину, тоді як представники влади зобов'язані затримувати зло­чинців у будь-який час; по-третє, право- мірність дій службових осіб по затриманню злочинців та заподіяння ними при цьому шкоди перед­бачена спеціальними законами; по-четверте, для всіх грома-дян затримання особи, що вчинила злочин, є суб’єктивним правом,  в той час як для працівників правоохоронних органів це є обов’язок – тобто не може бути кримінально-правова норма одночасно бути і уповноважуючою, і зобов’язую-чою[21]. Таким чином, робиться висновок про те, що зазначені працівники та службові особи не можуть бути суб’єктами вбивства при перевищення заходів по затриманню злочинця.

Проте таке твердження входить в колізію з загальноприйнятими теорією кри-мінального права правилами подолання конкуренції. Справа в тому, що якщо суб’єктом злочину, передбаченого ст. 118 КК України вищезазначені особи не можуть бути, то перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця за-лишається кваліфікувати за ч. 3 ст. 365 КК України як перевищення влади або службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки. Ця норма співвідно-ситься зі ст. 118 як конкуренція двох спеціальних норм – привілейована (ст. 118) і кваліфікована (ч. 3 ст. 365) відносно загальної норми ст. 115 (просте умисне вбивство). При конкуренції спеціальних привілейованого і кваліфікованого складів злочинів перевага має надаватись привілейованій нормі, виходячи з то-го, що всі сумніви при застосуванні кримінально-правових норм повинні тлума-читися на користь обвинуваченого (підсудного, засудженого)[22].