Кримінальна відповідальність за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затриманн

Чужу (іншу) силу (посереднє виконання вбивства) можна розділити за її дже-релом на:

1) силу механізмів (транспорту, вогнепальної зброї і т.п.);

2) силу природних явищ (блискавки, повінь, пожежі, землетрусу тощо);

3) силу тварин: свійських (собаки, коні) чи диких (вовка, кабана, ведмедя), хижих чи травоїдних;

4) силу інших осіб: а) неосудних, б) малолітніх, в) невиновних, г) співучасни-ків до заподіяння смерті (співучасників, самого потерпілого).

В залежності від того чи іншого критерія, покладеного в основу класифікації, можна виділити декілька видів впливу на особу.

Якщо критерієм такого поділу розглядати форму впливу на організм, то він можливий в двох формах:

безпосередній тілесний вплив (матеріальний, енергетичний, фізичний);

опосередкований тілесний вплив (інтелектуальний, інформаційний, психіч-ний).

Безпосередній тілесний вплив пов’язаний з переносом матеріальної енергії і виражається в використанні винним своєї мускульної сили і здійснюється безпо-середньо частинами (органами) свого тіла (руками, ногами) або з допомогою різних матеріальних предметів (палки, ножа, сокири і т.д.) або з допомогою сили механізмів (транспортного засобу, вогнепальної зброї, вибухового прист-рою), тварин (собаки), природних явищ, інших осіб для безпосередньо порушен-ня життя потерпілого.

Таким чином, безпосередній тілесний вплив здійснюється шляхом викорис-тання винним факторів зовнішнього середовища і залежно від цього його можна класифікувати на вплив:

· механічний – використання кінетичної енергії (сили) свого тіла (рук, ног), якого-небудь предмета чи механізма, природного явища, інших осіб;

· фізичний – використання сили фізичних явищ (високих або низьких темпе-ратур, електрики, променевої енергії, барометричного тиску тощо);

· хімічний – використання хімічних сполук (отруйних і сильнодіючих речовин в рідкому, твердому чи газоподібному стані);

· біологічний – використання сили біологічних агентів и токсинів (патогенних мікробів, бактеріальних токсинів, інших агентів, що викликають хворобливий смертельний стан організма).

В залежності від способа впливу на організм людини його можна класифіку-вати на два вида:

зовнішній (ззовні);

внутрішній .

Зовнішній вплив здійснюється шляхом безпосередньої взаємодії з тілом поте-рпілого ззовні, через шкіряний покрив, коли смерть заподіюється безпосередньо тілесними ушкодженнями (як правило, це механічний і фізичний безпосередній тілесний вплив). Зовнішній вплив не може бути посередньо тілесним.

Внутрішній вплив полягає в порушенні організму шляхом використання не-безпечного для життя захворювання чи патологічного стану потерпілого, коли винний створює чи розвиває загрозливий життю стан через внутрішні органи і (чи) тканини (як правило, це хімічний і біологічний безпосередній тілесний вплив)[12].

Загалом безпосередній тілесний вплив можливий як шляхом дії, так і бездія-льністю. Але оскільки необхідна оборона та затримання особи, яка вчинила зло-чин, полягає в діях і саме в них, то видається очевидним, що вбивство при пере-вищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин можливе лише шляхом дії.

Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка суб'єк-та. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, по-єднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об'єкт злочину, від-окремлює дію, обмежує обсяг і межі дії, визначає її предметний зміст. Інакше ка-жучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони кон-тролюються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об'єкт. Звідси ви-пливає, що мимовільні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворити дію як оз-наку об'єктивної сторони злочину, наприклад, рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.

Наступним елементом об’єктивної сторони розглядуваного нами привілейо-ваного вбивства є настання злочинних наслідків у вигляді смерті потерпілого.

Суспільно небезпечні наслідки – це шкода (збиток), що заподіюються злочин-ним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або реальна небезпека (загроза) заподіяння такої шкоди[13].

Всі наслідки можуть бути поділені на дві великі групи: наслідки матеріального характеру і наслідки нематеріального характеру.

Смерть людини при вбивстві – це шкода, що має особистий (фізичний) хара-ктер і відноситься до матеріальних.

Як вже вище зазначалось, вбивство є закінченим з моменту настання біологі-чної смерті, тобто безповоротного припинення функціонування клітин головно-го мозку.

Під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існу-ючий зв 'язок між діянням — дією або бездіяльністю (причиною) — і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (пород-жує) настання суспільна небезпечного наслідку.

У науці кримінального права з проблеми причинного зв'язку були висловлені різні погляди. До найважливішого з них слід віднести теорію необхідної умови «conditio sine qua non» («необхідна умова, без якої не може бути...»), теорію адеква-тної причинності, теорію необхідного спричинення. Кожна з цих теорій, базуючись на різних філософських концепціях, розглядає з більшою чи меншою повнотою і науковою обґрунтованістю проблему причинності у кримінальному праві. Вони мають ряд безсумнівних позитивних якостей, але в той же час містять ті чи інші рі-шення і висновки, що викликають критичні зауваження. Кожна з цих теорій може бу-ти доповнена новими положеннями, які тією або іншою мірою могли б поглибити за-гальне уявлення про причинний зв'язок у кримінальному праві[14].

Причиновий зв’язок між діянням і наслідками є ще одною обов’язковою оз-накою об’єктивної сторони складу вбивства. Причиновий зв’язок об’єктивний і має кримінально-правове значення, якщо він є прямим (необхідним), а не опосе-редкованим (випадковим).

Причиновий зв’язок при вбивстві характеризується наступними ознаками:

1) діяння, являючись причиною, випереджує в часі настання смерті.

2) діяння є необхідною умовою настання смерті, тобто такою умовою, без якої смерть за наявних обставин не могла б настати.

3) діяння за своїм характером і з урахуванням конкретних обставин у момент здійснення створює неминучість чи реальну можливість безпосереднього за-подіяння смерті або виникнення посередньої ланки причинності, закономірно приводящої до неї.

4) смерть наступає саме в результаті втілення неминучості або реальної мож-ливості в дійсність, тобто є дійсним прямим (закономірним) наслідком діян-ня, а не наслідком побічних причин, не пов’язаних з діянням чи пов’язаних з ним випадково і несподівано втручених в закономірний причинно-наслідко-вий процес.

Останньою складовою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст.. 118 КК України, є певна обстановка заподіяння смерті.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об'єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких від-бувається діяння, в інших же — обстановка вказує на умови, у яких перебуває потерпі-лий. Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і виступає як кваліфікуюча ознака (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці). В інших випадках вона створює привілейований склад злочину.

В нашому випадку є прагнення винної особи захистити від суспільне небез-печного посягання особисті, суспільні чи державні інтереси або затримати зло-чинця та доставити його відповідним органам влади. Це є підстава пом’якшення відповідальності за вбивство, тобто привілейований складу злочину.

Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона — це правомірний захист право-охоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільне небезпеч-ного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захис-ту.

Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього пев­ної під-стави (юридичного факту). Такою підставою є лише вчинення особою суспільна небезпечного посягання.

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, пору­шила ви-могу про співмірність захисту.

Відповідно до ч. З ст. 36 КК «перевищенням меж необхідної оборони визнає-ться умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випад­ках, спеціально пере-дбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».

Із закону очевидно, що ексцес оборони має місце там, де заподіяна посягаю-чому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідає або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність зазначе­ної невідповідності означає, що об'єктивно (з урахуванням ціннісної оцінки) заподіяння посягаючо-му тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкод­жень) перебуває в очевид-ній, різкій невідповідності або з небезпечністю вчиненого ним посягання, або із обстановкою захисту, що склалися для то­го, хто обороняється. Водночас і особа, що обороняється, повинна усвідо­млювати таку явну невідповідність. Вирішаль-ним тут є суб'єктивне ставлен­ня особи, що обороняється, до заподіяної шкоди. Звідси випливає, що пере­вищення меж необхідної оборони може мати місце ли-ше за наявності умис­лу (статті 118 та 124 КК також передбачають відповідаль-ність лише за умисні злочини). Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння пося­гаючому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), що явно не-співмірна з небезпечністю вчиненого ним посягання або явно не відповідає об-становці захисту, що склалася. Це дає можливість виділити два види ек­сцесу оборони[15].

Перший вид такого ексцесу має місце там, де при захисті від посягання від-носно невеликої суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні пору-шень громадського порядку, непокорі або опорі представнику влади й інших по-дібних посяганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює пося­гаючому смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження. У цьому випад­ку заподіяна посягаючому тяжка шкода повинна визнаватися явно неспівмірною з небезпеч-ністю посягання, хоча може і відповідати обстановці захисту.

Другий вид ексцесу визначається тим, що особа, яка захищається, усвідом-люючи свою явну перевагу над особою, що посягає, умисно позбавляє її життя або завдає їй тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює тяжку шко­ду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою за сприятливої об­становки захи-сту для негайного відвернення або припинення посягання.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 КК (заподіян­ня умисне тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони). Запо-діяння посягаючому менш тяжкої шкоди (наприклад, серед­ньої тяжкості тілесних ушкоджень) навіть при перевищенні меж необхідної оборони не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Також необхідно зазначити про т. зв. спеціальні види необхідної оборони, передбачені ч. 5 ст. 36 Кримінального Кодексу України. Закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що за-хищається, повинна дотримуватися визначе­ної межі, завдаючи шкоди посягаю-чому.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК «не є перевищенням меж необхідної обо­рони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяж­кості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає».

Тобто підставою для спеціальних видів необхідної оборони є наявність будь-якого з таких посягань:

1)     напад озброєної особи;

2)     напад групи осіб;

3)     протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення.

Напад озброєної особи — це застосування однією особою чи створення нею реальної загрози застосування вогнепальної, холодної чи іншої зброї або пред-метів, здатних заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людини, для досягнення злочинної мети. Предме­ти, придатні до ураження живої сили, можуть бути спе-ціально пристосова­ними, заздалегідь заготовленими чи навіть знайденими, піді-браними або взя­тими на місці нападу (наприклад, дерев'яна палиця, металева труба, камінь, розбита пляшка тощо).

Напад групи осіб — це узгоджені дії двох або більше осіб, якими застосо­вується насильство чи створюється реальна загроза його застосування до по­терпілого для досягнення злочинної мети (наприклад, вбивства, заволодіння майном, зґвалтування тощо).

Протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення — це дії однієї особи чи групи осіб, пов'язані із застосуванням насильства з ме­тою неза-конного проникнення у житло чи інше приміщення людини або підприємства, установи чи організації[16].

Особливість співмірності захисту в таких випадках полягає у тому, що шко-да, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не має обмежень. Не є екс-цесом оборони і не має наслідком кримінальну відповіда­льність заподіяння по-сягаючому будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя. Правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторг­нення у житло чи інше приміщення (Постанова Пленуму Верховного Суду України)[17].

Окремо слід розглянути перевищення меж уявної оборони.

Уявною обороною визнаються дії, пов’язані з заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, не-правильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ч. 1 ст. 37 КК).

Згідно ч. 3 ст. 37 КК, якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримі-нальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.