Цивільний позов в кримінальному процесі

Згідно зі ст.28 КПК  України правом пред’явити цивільний позов у кримінальній справі наділена особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину. Чинний КПК не містить поняття матеріальної шкоди.

В юридичній теорії під  матеріальними наслідками злочинів розуміють  наслідки, пов’язані  із руйнуванням, пошкодженням, зміною властивостей предметів зовнішнього світу або з позбавленням можливості використовувати їх постійно чи тимчасово відповідно до їх соціальної функції чи споживчої цінності (смерть, тілесні ушкодження, знищення речі, позбавлення власника володіти, користуватись та розпоряджатись належною йому річчю і т.п.) [35, с. 174-175].

Останнім часом більшість  процесуалістів схиляються до іншої  думки, за якою відшкодуванню в кримінальному  судочинстві підлягає як «позитивна шкода», так і «неотримані доходи», що стались у результаті вчинення злочину, оскільки це випливає із самої суті застосування цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі [26, с. 87]. У цивілістичній науці загальновизнано, що повний обсяг (розмір) майнової шкоди, в зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди, включає в себе як позитивну шкоду, так і неотримані доходи [38, с. 159]. Згідно з ч.2 ст.22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа  зазнала у зв'язку зі знищенням  або пошкодженням речі, а також  витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа  могла б реально одержати за  звичайних обставин, якби її право  не було порушене (упущена вигода).

Майнова шкода виникає  не тільки при посяганні на відносини власності. Вона може бути заподіяна і при посяганні на життя та здоров’я особистості. У цьому випадку особа разом із фізичною шкодою може зазнати і майнових витрат, а саме витрати на лікування, посилене харчування, протезування, витрати на поховання, втрата всього або частини заробітку через постійну чи тимчасову непрацездатність, втрата засобів на існування через смерть годувальника. Можливість відшкодування зазначеної категорії шкоди, завданої злочином, загальновизнана в юридичній літературі [25, с. 32]. Про це йде мова і в судовій практиці, зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 року №1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини» зазначається, що, вирішуючи цивільний позов в кримінальній справі про відшкодування шкоди, заподіяної втратою годувальника, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, витрат викликаних ушкодженням здоров’я (на лікування, посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо), а також на поховання потерпілого, суди повинні виходити з роз’яснень щодо цих питань, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [13, с. 179], в якій, зокрема, детально регламентовано порядок розгляду зазначених позовів. Підґрунттям для цього є параграф 2 "Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю" (Глави 82 ЦК України).

Як свідчить судова практика, переважна більшість позовів про відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, заявляється у справах трьох категорій:

• про злочини проти життя, здоров’я, честі та гідності особи;

- про автотранспортні злочини;

- про злочини проти  індивідуальної власності громадян.

Діючий КПК не передбачає можливості пред’явлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди. Таке право надала потерпілому постанова Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 року №4 “Про судову практику про відшкодування  моральної (немайнової) шкоди”, в пункті 2 якої йдеться, що потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду (ст.49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі [14, с. 509]. Роз’яснивши положення про можливість розгляду в кримінальному судочинстві названих позовів, Пленум Верховного Суду України, звичайно, вийшов за межі своїх повноважень.

У цивілістичній теорії щодо поняття моральної шкоди, завданої фізичній особі, існує три позиції. Так, одні автори, з незначними розбіжностями, розглядають моральну шкоду як моральні, психічні чи фізичні страждання, заподіяні правопорушенням.   Інші – як втрати немайнового характеру, викликані внаслідок моральних, психічних чи фізичних страждань [39, с. 824]. Третя позиція полягає в розгляді моральної шкоди як “приниження права” на честь, гідність і ділову репутацію чи в “моральних переживаннях” у зв’язку з пошкодженням здоров’я, а також у результаті порушення інших прав.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», висвітлюючи питання про відшкодування моральної шкоди громадянам та юридичним особам, закріпила право заявлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі лише для потерпілого, тобто фізичної особи, якій злочином завдано моральної, фізичної чи майнової шкоди (ст.49 КПК України).

Юридична особа в  кримінальному процесі може бути визнана лише цивільним позивачем  і лише тоді, коли їй завдано тільки майнової шкоди.

Положення діючого кримінального-процесуального законодавства в цій частині  не відповідають положенню Конституції  України про те, що усі суб’єкти права власності рівні перед  законом (ст.13), а отже і захисту  прав  та законних інтересів фізичних та юридичних осіб державою повинна приділятись однакова увага, адже прав у потерпілого в кримінальному судочинстві більше, ніж у цивільного позивача.

Отже, зазначений підхід до захисту прав юридичних осіб, що постраждали від злочину, є неправильним, на відміну від думки авторів проекту КПК про те, що потерпілим в кримінальному процесі повинна визнаватись і юридична особа, якій злочином заподіяно майнової чи моральної шкоди.

Розглянемо поняття  моральної шкоди, завданої злочином юридичній особі.

В юридичній літературі питання моральної шкоди, завданої юридичній особі, відноситься до малодосліджених. Більш того, серед  науковців, які досліджували цю проблему, немає одностайної думки відносно поняття моральної шкоди, заподіяної юридичним особам. Порядок забезпечення такого виду шкоди зовсім не досліджений.

Так, деякі вчені взагалі  заперечують можливість відшкодування  моральної шкоди юридичним особам, оскільки останні не можуть зазнавати  фізичних чи моральних страждань [22, с. 23].

Таким чином, зміст шкоди як підстави заявлення цивільного позову в кримінальній справі є складним та об’ємним і включає в себе:

1) майнову шкоду, до  складу якої входять:

                а) пряма безпосередня майнова  шкода;

      б) неодержані  внаслідок злочину доходи;

      в) витрати  на відновлення здоров’я потерпілого;

                г) витрати на поховання потерпілого  в разі його смерті та виплати  на утримання непрацездатних  членів його сім’ї;

               д) витрати пов’язані, з виплатою  відшкодування шкоди, заподіяної злочином (регресні вимоги);

2) моральна шкода, заподіяна  фізичним та юридичним особам.

Визначення змісту шкоди  в різних нормативних джерелах наврядчи сприяє ефективності захисту прав постраждалих від злочину осіб. Позитивною в  цьому плані є позиція молдавського законодавця, який в окремій статті КПК перерахував, про відшкодування чого саме може бути заявлений цивільний позов в кримінальній справі, правда, розкривши при цьому, лише зміст майнової шкоди (ст.219 КПК Республіки Молдови). Доцільно було б і в діючому КПК України передбачити аналогічну статтю, в якій розкрити зміст не тільки майнової, а і моральної шкоди.

При цьому також важливо  відзначити, що визначення розміру  шкоди, заподіяної злочином, не залежить від майнового становища відповідачів ( ст.1193 ЦК України).

При вчиненні злочину  кількома особами вони несуть солідарну  відповідальність за заподіяну шкоду  по епізодах злочину, в яких встановлено  їх спільну участь. Разом з тим  є неприпустимим покладення солідарної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов’язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних з них засуджено за корисливі злочини, наприклад, за розкрадання, а інших - за халатність, незважаючи на те, що дії останніх безпосередно сприяли першим у вчиненні злочину [10, с. 466].

Крім того, згідно з  ч.2 ст.1190 ЦК України за заявою потерпілого  суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини. Отже, доцільним є закріплення зазначеного положення і в діючому кримінально-процесуальному законодавстві, адже воно в більшій мірі відповідає завданню кримінального судочинства – відшкодуванню шкоди, заподіяної злочином, адже при визначенні виду відповідальності в такому випадку враховуються інтереси позивача.

Відповідно, можливість покладення часткової відповідальності дозволить виключити випадки  встановлення відповідальності основним і другорядним учасниками злочину  в однаковому обсязі.

Проте, необхідно встановити майнову відповідальність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності за службову недбалість, разом з особою, притягнутою до відповідальності за розкрадання. Це зумовлено наступним.

По-перше, склад злочину  за службову недбалість, як вже зазначалось, настає лише коли невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків заподіяло істотну шкоду правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, які охороняються законом.

По-друге, притягнення  службової особи, що вчинила такий  злочин як службова недбалість, до відповідальності за цивільним позовом в кримінальній справі сприяло б підвищенню ефективності вирішення завдань кримінального судочинства – відшкодування шкоди, заподіяної злочинами. Адже, звичайно, притягнення до відповідальності всіх зобов’язаних відповідати за позовом осіб підвищує імовірність повного відшкодування шкоди за цивільним позовом.

По-третє, як відомо, останнім часом найбільша увага приділяється злочинам, вчиненим у сфері економіки, через те, що однією з характерних рис таких злочинів є великі за розміром збитки, яких вони завдають. Причому значна частина злочинів, вчинених у сфері економіки, таких, як розкрадання державного чи колективного майна, шахрайство з фінансовими ресурсами мають місце завдяки халатним діям чи бездіяльності зі сторони посадових осіб відповідних державних, громадських чи комерційних установ. Тому встановлення майнової відповідальності зазначених осіб сприятиме усуненню причин і умов вчинення розкрадань та інших злочинів у сфері економіки.

Оскільки, як вже зазначалось, покласти на особу, що притягається до кримінальної відповідальності за службову недбалість, солідарну відповідальність за завдану шкоду разом з особою, що вчинила розкрадання, не можна, вважаємо за можливе покласти на них субсидіарну відповідальність.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додатковою відповідалністю) застосовується тоді, коли у зобов’язанні беруть участь два боржники, один з яких  є основним, а другий - додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звернутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного боржника. І лише у разі неспроможності останнім відшкодувати збитки або його відмови від задоволення позову, кредитор може притягнути до відповідальності додаткового боржника [38, с. 163-164].

1.3. Суб’єкти  в цивільному позові

Для успішного вирішення  завдань кримінального судочинства – відшкодування шкоди, завданої злочинами, - важливим є своєчасне визнання осіб, що зазнали шкоди від злочину, цивільними позивачами та притягнення в кримінальній справі осіб, зобов’язаних нести відповідальність за заподіяння шкоди  як цивільних відповідачів, а також забезпечення реалізації ними своїх прав. Діюче кримінально-процесуальне законодавство, сформулювавши загальне визначення цивільного позивача та цивільного відповідача, їх правовий статус, залишило поза увагою  низку питань. Частково це пояснюється тим, що значна частина зазначених питань врегульована нормами інших галузей права: цивільного, трудового, шлюбно-сімейного.

Стаття 50 КПК [4] України визначає цивільного позивача як громадянина, підприємство, установу чи організацію, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’явили вимогу про її відшкодування. Як вже зазначалось, вживання терміну “матеріальна шкода” щодо цивільного позову є невдалим. Доцільно замість нього вживати термін “майнова шкода”. Для більш конкретної відповіді на питання: хто може бути визнаний цивільним позивачем у кримінальній справі, - потрібно виходити передусім з предмету цивільного позову в кримінальному процесі та норм матеріального права. На цій підставі в юридичній літературі традиційно визначають таке коло суб’єктів, які мають право на пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі:

а) визнані потерпілими  від злочину громадяни, які знаходились  на утриманні загиблого чи які  мали на день його смерті право отримання  від нього утримання, а також  дитина загиблого, що народилась після його смерті, які зазнали майнової шкоди від втрати утримання, і ті, що зазнали витрат на поховання померлого – при вчиненні злочину, внаслідок якого сталась смерть їх годувальника;

б) визнані потерпілими  від злочину громадяни, які зазнали майнової шкоди від втрати заробітку внаслідок втрати чи зменшення працездатності, а також витрат, викликаних пошкодженням здоров’я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд і т.п.), чи інших витрат, - при вчиненні злочинів, що завдали шкоди здоров’ю особистості чи посягнули на її свободу, честь і гідність;