Цивільний позов в кримінальному процесі

Виходячи з наведених вище міркувань, слід зазначити, що для характеристики поняття відшкодування шкоди, а  саме його матеріальної сторони, буде доцільним вживання слова “компенсація”, що в перекладі з латинської мови означає “врівноважувати”. Таким чином, відшкодування шкоди як відновлення обсягу матеріальних благ, який існував до злочину, має компенсаційний характер, і це повинно враховуватись при визначенні поняття відшкодування шкоди в кримінальному процесі.

Отже, аналіз зазначених вище поглядів дозволяє визначити відшкодування  шкоди в кримінальному процесі  як діяльність суб’єктів кримінального  процесу по відновленню на компенсаційній основі майнових прав потерпілих від злочину осіб і компенсації їм моральної шкоди.

В юридичній літературі до форм відшкодування  шкоди в кримінальному судочинстві  традиційно зараховують: 1) цивільний  позов у кримінальному процесі; 2) кримінально-правову реституцію; 3) стягнення шкоди за ініціативою суду; 4) покладення обов’язку на засудженого усунути завдану шкоду.

Віднесення кримінально-правової реституції до форм відшкодування шкоди  в кримінальному процесі на нашу думку є не правильним. Для з’ясування цього питання треба розглянути її сутність та юридичну природу.

Термін «реституція» походить від латинського слова restitutio – відновлення. Традиційно цей термін використовується в цивільному праві й означає повернення отриманого за угодою однією стороною іншій стороні в разі визнання угоди недійсною, тобто повернення сторін у первісне становище [38, с. 114].

У кримінальному процесі цей термін використовується для позначення повернення об’єктів злочинного посягання, визнаних речовими доказами їх законним власникам, вилучених у них у результаті злочинного посягання. Ця форма відшкодування шкоди застосовувалась ще за часів князя Володимира, і її положення були закріплені в Руській правді.

В юридичній літературі немає єдиної думки щодо поняття  цього інституту. Так, одні автори під  кримінально-правовою реституцією  розуміють “повернення речей  законним власникам”. Таке визначення є досить загальним і не відображає всіх притаманних цьому поняттю ознак. Зокрема, в ньому не пояснюється, чим викликана необхідність повернення матеріальних цінностей їх законним власникам. Крім того, в такому визначенні не показаний причинний зв’язок між суспільнонебезпечним діянням і наслідками скоєного злочину у вигляді матеріальної шкоди.

Найбільш вдалим і  таким, що відображає всі характерні ознаки кримінально-правової реституції, є визначення запропоноване В.Т.Нором: “Кримінально-правову реституцію можна визначити як відновлення порушеного злочином майнового положення потерпілих осіб шляхом повернення їм неправомірно  відчуженого майна – речових доказів, виявлених та вилучених або прийнятих від інших осіб органами, що провадять кримінальний процес” [34, с. 152-153]. Це визначення вказує на такі суттєві ознаки кримінально-правової реституції, як повернення потерпілим втраченого в результаті скоєння злочину майна органами, що провадять кримінальний процес і за їхньою ж ініціативою, а також вказує на те, що майно, яке повертається потерпілій особі – власнику майна - є речовим джерелом доказів у кримінальній справі.

Щодо стягнення шкоди  за ініціативою суду необхідно сказати, що сьогодні в кримінально-процесуальному законодавстві обов’язок прояву зазначеної ініціативи із суду знятий. Немає його і в КПК РФ. І це цілком справедливо, адже відповідно до закріпленого в ст.16-1 КПК України принципу змагальності суду належить лише функція розгляду справи, і він не може виступати ані на стороні обвинувачення, ані на стороні захисту.

В юридичній літературі неодноразово зазначалось, що поряд  із вже названими  формами відшкодування  шкоди існує так зване добровільне  відшкодування завданої злочином шкоди  як самостійна форма відшкодування  шкоди в кримінальному процесі [17, с. 7-8].

Згідно з чинним кримінальним законодавством добровільно відшкодувати шкоду, завдану злочином, беззаперечно, можуть підозрюваний, обвинувачений, підсудний, оскільки вони, будучи суб’єктами охоронних  правовідносин, породжених злочином, від  факту добровільного відшкодування шкоди набувають певних правових інтересів. До зазначених суб’єктів належать також цивільний відповідач, хоча він і не є передбачуваним суб’єктом охоронного кримінально-правового відношення. Крім того, названим особам можуть надати допомогу в добровільному відшкодуванні шкоди їх родичі, друзі, спонсори тощо. Але, як слушно зазначає В.Я.Понарін, останні не можуть бути самостійними суб’єктами права на добровільне відшкодування шкоди, оскільки вони жодних наслідків кримінально-правового характеру не набувають. Тобто, добровільне відшкодування шкоди, завданої злочином, у кримінально-правовому її розумінні буде мати місце тоді, коли  відшкодування родичами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи іншими особами відбувалось за дорученням чи на прохання останніх. На це вказують також і автори Науково-практичного коментару КК України [31, с. 163]. У зв’язку з цим необхідно передбачити в чинному законодавстві з метою добровільного відшкодування шкоди, завданої злочином, право родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи інших осіб на прохання останніх її відшкодувати. Запровадження цього положення  сприятиме ефективному відшкодуванню шкоди, адже в деяких випадках здійснення цього безпосередньо самим підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним може бути ускладнене (наприклад, відсутністю самостійного заробітку, обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою тощо). Доцільність надання права добровільного відшкодування іншими особами зумовлюється ще й тим, що у випадку вчинення злочину неповнолітнім, згідно зі ст.1179 ЦК України (редакції 2003 року), у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо останні не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Крім того, завдяки запровадженню добровільного відшкодування шкоди певну можливість на таке відшкодування шкоди отримають особи, потерпілі внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння щодо них особою, яка не могла розуміти значення своїх дій чи керувати ними, або на момент розгляду справи захворіла на психічну хворобу. 

Отже, праву підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на добровільне  відшкодування повинен кореспондувати обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора, судді з роз’яснення зазначеного права. Звертаючи увагу на момент, коли посадові особи, які провадять процес, зобов’язані роз’яснити останнім право на добровільне відшкодування шкоди, можна зазначити, що цю процесуальну дію слід провадити за наявності достатніх даних про те, що злочином завдано шкоду. Відповідно, доцільним для забезпечення найбільшої ефективності застосування цієї форми відшкодування шкоди є роз’яснення підозрюваному чи обвинуваченому права на добровільне відшкодування разом з роз’ясненням останнім їх процесуальних прав на початку досудового слідства, як це пропонує В.М.Тертишник [36, с. 531-533]. У тих же випадках, коли встановити наявність завданої злочином шкоди на початку досудового слідства з тих чи інших причин складно чи неможливо, доцільно роз’яснювати право на добровільне відшкодування одразу ж після встановлення наявності завданої злочином шкоди. Про роз’яснення названого права підозрюваному чи обвинуваченому варто складати окремий протокол.

Заява про бажання відшкодувати заподіяну шкоду може бути усною  або письмовою. Усна заява повинна  заноситись до протоколу роз’яснення  такого права, якщо вона була зроблена одночасно з його роз’ясненням, або фіксуватись окремим протоколом.

Отримавши заяву про добровільне  відшкодування шкоди, слідчий зобов’язаний вжити заходів із його забезпечення,  надавши, за умови, що це не буде суперечити інтересам розслідування справи, можливість підозрюваному чи обвинуваченому звернутись із проханням про відшкодування заподіяної ним шкоди до його родичів чи інших осіб.

Таким чином, кримінально-процесуальне врегулювання добровільного відшкодування  завданої злочином шкоди спрямоване на вирішення завдань кримінального  судочинства, а також сприяє більш ефективному застосуванню цієї форми відшкодування. Відповідно, і потерпілі від злочину особи отримують додаткові можливості для реального поновлення свого майнового становища та відшкодування моральної шкоди, що сприяє посиленню кримінально-процесуальної охорони інтересів потерпілих від злочину осіб.

Крім вищезазначених форм відшкодування шкоди в кримінальному  процесі, вченими процесуалістами  неодноразово висловлювалась думка  про запровадження такої форми  відшкодування заподіяної злочином шкоди, як відшкодування шкоди за рахунок спеціально створеного державного фонду. Цю проблему досліджували В.І.Батюк, О.Д.Бойков, М.І.Гошовський, Л.Д.Кокорєв, М.Й.Коржанський, О.П.Кучинська, А.Г.Мазалов, В.Я.Понарін, В.М.Савицький та інші.

Головним аргументом при цьому на користь створення зазначеного фонду виступає те, що, як відомо, однією з функцій держави є встановлення і охорона правового порядку, суспільної безпеки, прав і свобод громадян, а отже, держава, повністю взявши на себе зобов’язання про підтримання правопорядку і громадської безпеки, виключила можливість особистої помсти зі сторони потерпілого, справедливо вважаючи завдання розшуку і покарання винного своїм власним завданням. Звідси випливає, що усунення наслідків злочинів, у тому числі заподіяної шкоди, повинно стати завданням держави, оскільки її органи були неспроможні запобігти скоєнню злочину.

Створення зазначеного  фонду дозволить значно підвищити  ефективність інституту відшкодування  шкоди, оскільки можливості фонду, звичайно, не можна зіставити з можливостями окремої особи-правопорушника. Людина, чиє здоров’я поставлено під загрозу внаслідок тілесних ушкоджень або власність якої було викрадено чи знищено, гостро потребує швидкої компенсації, і такий засіб в більшості випадків для неї є життєво необхідним.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, можна уявити таку сукупність форм відшкодування шкоди:

1) заявлення та вирішення  цивільного позову в кримінальному  судочинстві;

2) добровільне відшкодування  завданої злочином шкоди;

3) покладення судом на неповнолітнього, що скоїв злочин, обов’язку  відшкодування заподіяних майнових збитків;

4) відшкодування шкоди  державою. 

Проведений нами аналіз кримінально-процесуальної літератури свідчить, що центральне місце серед  форм відшкодування шкоди посідає  заявлення та вирішення цивільного позову в кримінальній справі. Законодавець приділяє найбільшу увагу цій формі відшкодування шкоди. Про інші форми нічого не сказано в КПК. Це, звичайно, не могло не позначитись і на практиці. Так, при опитуванні слідчих близько 90 процентів засвідчили, що в переважній кількості випадків завдана злочинами шкода відшкодовується шляхом забезпечення цивільного позову в кримінальній справі.  

2.2. Поняття  та зміст приводів до порушення  провадження по 

цивільному  позову

Наявність серед завдань кримінального судочинства відшкодування шкоди, завданої злочинами, та діючий у кримінальному процесі принцип публічності як один з керівних у діяльності органів дізнання, досудового слідства і  прокурора, - зумовили те, що провадження за цивільним позовом у кримінальному судочинстві значно відрізняється від позовного провадження в цивільному процесі як за змістом, так і за суб’єктами та процесуальними засобами. Ці відмінності проявляються вже на початковій стадії провадження за цивільним позовом, яке може розпочатись, як  вже зазначалось, і за відсутності заявленого позову.

Відповідно до ст.29 КПК  органи, які провадять процес, зобов’язані  вжити заходів по забезпеченню цивільного позову при наявності достатніх  даних про те, що злочином завдано шкоду. Закріпивши цим положенням підстави для порушення провадження за цивільним позовом, законодавець обійшов своєю увагою питання, з яких саме джерел відповідні органи встановлюють ці підстави.

В юридичній літературі відсутнє поняття приводів порушення провадження за позовом у кримінальному судочинстві. У діючому  КПК та в теорії кримінального процесу термін “приводи” застосовується лише щодо порушення кримінальної справи. При цьому під приводами до порушення кримінальної справи розуміють передбачені законом джерела, з яких орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд одержують відомості про вчинені або підготовлювані злочини [40, с. 227]. Таким чином, приводи до порушення провадження - це передбачені законом джерела встановлення певної інформації. Застосовуючи це положення до визначення приводів порушення позовного провадження в кримінальному процесі, пропонується таке формулювання цього поняття. Приводами до порушення провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі є передбачені законом джерела, з яких уповноважені державою органи на ведення кримінального процесу отримують відомості про завдання злочином майнової чи моральної шкоди фізичній чи юридичній особі.

Про те, що злочином завдано  шкоду органам дізнання, досудового слідства чи прокурору може стати відомо вже на стадіїї порушення кримінальної справи. Причому приводами до порушення провадження за позовом можуть бути ті встановлені законом джерела, з яких було одержано і відомості про злочин, які послужили приводами до порушення кримінальної справи. Це пояснюється тим, що злочини в більшості випадків виявляються саме завдяки заподіянню шкоди. Остання ж, крім того, є елементом об’єктивної сторони багатьох складів злочинів. Перелік приводів до порушення кримінальної справи наведено в ч.1 ст.94 КПК. Коли злочином завдається шкода певній фізичній чи юридичній особі, ця особа найчастіше перша ставить до відома правоохоронні органи, у зв’язку з чим саме її заява в багатьох випадках виступає приводом до порушення кримінальної справи.

В юридичній літературі була висловлена цілком слушна думка про право осіб звернутись з позовною вимогою і заявою про злочин одночасно [36, с. 373]. Це зумовлено тим, що згідно з цивільним законодавством право на позов виникає з дня, коли особа дізналась чи повинна була дізнатись про порушення свого права.

Однак, можливість пред’явлення вимоги про відшкодування шкоди  одночасно із заявою про вчинений злочин, на мою думку, не означає, що остання може замінити собою позовну заяву. Аналіз кримінально-процесуальної літератури свідчить, що в переважній більшості випадків особа, що подає заяву про вчинений стосовно неї злочин, висуває головним чином вимогу про притягнення до відповідальності винних осіб; у деяких випадках не містить зазначень на те, чи було завдано шкоду взагалі тощо. Це пояснюється тим, що, повідомляючи правоохоронним органам про факт вчинення злочину, особа, яка потерпіла від злочину не має ще повного уявлення про те, яку та в якому обсязі заподіяно шкоду, через те, що між моментом виявлення нею того, що стосовно неї вчинено злочин, та моментом подачі заяви сплинув невеликий проміжок часу.