Цивільний позов в кримінальному процесі

в) визнані потерпілими  від злочину громадяни, що зазнали  майнової шкоди від втрати заробітку  внаслідок звільнення їх з роботи, а також інших витрат, - при  злочинному порушенні законодавства про працю;

г) визнані потерпілими  громадяни та юридичні особи, що зазнали  майнової шкоди в результаті злочинного посягання на належне їм на праві  власності (оперативного управління) чи законного (титульного) володіння майна (викрадення, знищення, пошкодження і т.п.);

д) фінансові органи закладів охорони здоров’я при стягненні  коштів, витрачених на стаціонарне  лікування потерпілих від злочинного діяння [34, с. 59-60].

Поруч із суб’єктами права, інтереси яких порушені злочином, право  пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі має й прокурор. Так, відповідно до ч.2 ст.29 КПК України прокурор пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Зазначений обов'язок прокурора закріплений і в ст.33 Закону України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року.  При цьому цивільними позивачами в такому випадку є фізичні та юридичні особи, в інтересах яких був заявлений цивільний позов, але не прокурор [30, с. 85].

Аналізуючи поняття  цивільного позивача, наведене в ч.1 ст.50 КПК, слід зазначити, що воно не охоплює  випадків пред’явлення регресних позовів, доцільність розгляду яких у кримінальному судочинстві зумовлена одним з пріоритетних завдань кримінального судочинства – відшкодування шкоди, завданої злочинами.

Одним із питань, не врегульованих  кримінально-процесуальним законодавством, яке потребує дослідження, є питання про дієздатність цивільного позивача в кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальний  закон не встановлює віку, з якого  цивільний позивач набуває дієздатності. При цьому, оскільки згідно з п.6 постанови  Пленуму Верховного Суду України №3 від 31 березня 1989 року “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна” при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, необхідно керуватись відповідними нормами ЦПК [10, с. 462], потрібно звернутися для розгляду цього питання до цивільно-процесуального законодавства. Так, відповідно до ст.101 ЦПК України здатність особисто здійснювати свої права в суді і доручати ведення справи представнику належить громадянам, які досягли повноліття, а також юридичним особам. Неповнолітні у віці від 15 до 18 років можуть виступати в суді особисто як сторона тільки по справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, і по справах про відшкодування завданої ними шкоди. Залучення до участі в зазначених справах їх представників: батьків, усиновителів та піклувальників неповнолітніх для надання їм допомоги вирішує суд. Права та інтереси неповнолітніх, які не досягли 15 років, а також громадян, визнаних недієздатними внаслідок душевної хвороби чи слабоумства, або обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами, захищають у суді їхні законні представники – батьки, усиновителі, опікуни чи піклувальники.

Таким чином, громадяни, потерпілі від злочину, набувають  повної дієздатності з 18 років. Щодо інших  суб’єктів цивільно-процесуальний  закон містить певні додаткові  гарантії захисту їх прав – участь їх законних представників.

Слід звернути увагу  на те, що необхідно передбачити  обов’язкову участь представника, а не законного представника. Це пояснюється тим, що поняття “законного представника” і “представника” різні за своїм змістом. Згідно зі ст. 32 КПК України законні представники – це батьки, опікуни, піклувальники цієї особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких вона перебуває. Представниками ж потерпілого і цивільного позивача згідно зі ст.52 КПК України можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду. Тобто поняття “представника” більш широке за поняття “законного представника” і охоплює останнє. На практиці ж дуже часто зустрічаються випадки, коли неповнолітні чи душевно хворі потерпілі з тих чи інших причин фактично не мають близьких родичів (померли, позбавлені батьківських прав тощо) та не перебувають під опікою відповідних установ. У цих випадках, звичайно, органами досудового слідства повинні вживатись заходи по встановленню над такими особами опіки шляхом направлення повідомлень у відповідні органи. Але на весь цей процес потрібен певний час, і тому питання призначення законного представника неповнолітньому потерпілому, в цьому випадку, може призвести до затягування розслідування кримінальної справи. Тому встановлення обов’язкової участі в зазначених вище випадках саме представника (не обов’язково законного представника) дасть змогу слідчому чи органу дізнання залучити для представлення інтересів неповнолітнього потерпілого чи особи, потерпілої від злочину, яка через психічні чи фізичні вади не може самостійно реалізовувати свої права,  - адвокатів, близьких родичів, законних представників, а також інших осіб (працівників опіки та піклування, комісій у справах неповнолітніх і т.д.) до вирішення питання про встановлення над ними опіки.

Згідно зі ст.51 КПК  України як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а  також підприємства, установи та організації, які відповідно до закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого.

У теорії кримінального  процесу зазначене коло суб’єктів  поділяють на певні групи. Ця класифікація побудована на підставі норм цивільного законодавства, що регулюють зобов’язання по відшкодуванню шкоди.

Так, до першої групи відносяться  батьки (усиновителі), опікуни, піклувальники, а також відповідні установи і  організації, що здійснюють функціїї піклування, якщо шкода завдана злочинним діянням неповнолітнього. Відповідно до ст.1179 ЦК України неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди. 

До другої групи відносяться юридичні або фізичні особи у випадку завдання шкоди їхнім працівником при виконанні ним своїх трудових (службових) обов’язків. Загальні підстави відповідальності зазначеного кола осіб врегульовані ст.1172 ЦК України, в якій говориться, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. Відповідальність юридичної особи за шкоду, заподіяну з вини її працівників, передбачає наявність поруч із загальними підставами зобов’язань по відшкодуванню шкоди, спеціальних, тобто відповідальність юридичної особи настає тільки у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з цією організацією в трудових відносинах, і шкода, заподіяна нею в зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків, незалежно від того, постійним, сезонним, тимчасовим, за трудовим договором чи на інших умовах вона була працівником цієї організації. На це наголошує і постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 березня 1992 року “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” [11, с. 486].

Зазначене коло осіб залежно  від способу завдання шкоди можна  розподілити на 3 групи:

- фізичні або юридичні особи (підприємства і організації), працівниками яких заподіяно шкоду, за умови, що злочинні дії цих працівників вчинені поза сферою державної адміністративної чи правоохоронної діяльності;

- державні чи громадські  організації – у випадку завдання шкоди їх посадовими особами в області адміністративного управління;

- держава в особі  її відповідних органів – у  випадку, якщо шкода, заподіяна  громадянину в результаті незаконного  засудження, незаконного притягнення  до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, є результатом злочинних дій органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

При цьому, оскільки потерпілим від перерахованих вище злочинних дій працівників правоохоронних органів, згідно з Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року, повинна відшкодовуватись не тільки матеріальна, а і моральна шкода [20], то відповідні правоохоронні органи повинні залучатись як цивільні відповідачі і при заявленні цивільного позову про відшкодування моральної шкоди, що не завжди має місце на практиці [37, с. 9-10].

Наведений перелік осіб, які повинні залучатись у кримінальний процес в якості цивільних відповідачів є традиційним, його подано в юридичній  літературі більшістю процесуалістів [30, с. 65].

Розділ 2 Відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином  на стадії досудового розслідування

2.1 Поняття  відшкодування шкоди і його  форми

Діючий кримінально-процесуальний  КПК не містять визначення поняття  відшкодування шкоди. Дати таке визначення - одне із завдань теорії кримінального процесу. Слід зазначити, що це питання в юридичній літературі мало досліджено, найчастіше вчені обмежуються розглядом форм відшкодування шкоди в кримінальному процесі, не торкаючись самого поняття відшкодування шкоди.

Н.І. Газетдинов визначає такі ознаки відшкодування шкоди в кримінальному процесі: 1) це певна діяльність по відновленню матеріального положення постраждалої від злочину особи або органу, 2) це кримінально-процесуальна діяльність, 3) на його здійснення кримінально-процесуальним законом уповноважені суворо компетентні посадові особи [24, с. 7-8].

В.Т. Нор, розглядаючи  захист майнових прав потерпілих від  злочину осіб як окрему кримінально-процесуальну функцію, виділяє при цьому відшкодування  шкоди як одну з його складових  частин, розуміючи під останнім певну процесуальну діяльність із своїм власним завданням, способами його вирішення, своїми суб’єктами, в тому числі і спеціальними, покликаними вирішити його та спрямованими на відновлення попереднього майнового стану потерпілих від злочину осіб [33, с. 12-13].

На основі аналізу  наведених визначень доцільно виділити в понятті відшкодування шкоди  в кримінальному процесі дві  сторони: процесуальну і матеріальну. Процесуальна сторона полягає в  певній діяльності. Зокрема,           З.З. Зінатулін і Н.І. Газетдинов обмежують її діяльністю уповноважених на це посадових осіб і органів. При такому підході поза полем зору залишається діяльність інших суб’єктів кримінального процесу, таких як потерпілий, цивільний позивач та відповідач, їх представники, обвинувачений, які теж беруть активну участь у процесі відшкодування шкоди, особливо, якщо звернути увагу на добровільне відшкодування шкоди обвинуваченим.

Тому більш правильною є характеристика відшкодування  шкоди в кримінальному процесі  як діяльності суб’єктів кримінального процесу по реалізації передбачених законом форм відшкодування шкоди.

Матеріальна сторона  відшкодування шкоди в кримінальному  процесі випливає із цивільно-правової природи відшкодування шкоди.

У результаті скоєння злочину і  завдання ним шкоди виникає два види охоронних правовідносин - кримінальні і цивільні. У кримінальних правовідносинах злочинцю протидіє держава. Цивільні правовідносини виникають між правопорушником і громадянином чи юридичною особою, якій завдано шкоду, зміст яких складають право потерпілих осіб вимагати від правопорушника усунення шкоди, завданої злочином, а також обов’язок правопорушника відшкодувати шкоду, що належить до цього права.

Цивільно-правова природа відшкодування  шкоди в кримінальному процесі  передбачає розуміння його як об’єкту деліктних зобов’язань, яким воно виступає в цивільному праві Тобто сутність його відповідно до ст.1192 ЦК [3] України [3] (редакції 2003 року) полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі або в повному відшкодуванні завданих збитків.

В.Т. Нор, проводячи розрізнення  відшкодування шкоди і кримінально-правової реституції, говорить, що “якщо хто-небудь, наприклад, знищує чуже майно чи, протизаконно ним заволодіваючи, пускає його в  обіг, і виявити його не вдається, то правовідношення власності припиняє своє існування. На його основі виникає нове правовідношення - зобов’язальне, в силу якого заподіювач шкоди буде зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану ним колишньому (законному) власнику  втратою майна. Це правовідношення зараховується вже до сфери дії не норм про право власності, а норм зобов’язального права. Отже, відшкодування шкоди має місце у випадку, коли вона завдана, тобто коли зменшився склад майна” [34, с. 153]. Про це також свідчить значення слова “відшкодування”: давати кому-небудь щось інше замість витраченого, загубленого, знищеного; поновлювати витрати, збитки чимось іншим [33, с. 467].