Джерела конституційного права

Джерела конституційного права

1. Поняття і зміст джерел конституційного права Джерело права — це форма (спосіб) існування право­вих норм, зрса перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права — явище надзвичайно складне і багато­гранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших — в пи­сьмових актах — документах. Світова практика знає чи­мало джерел права.  Це  —  акти-документи,  традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систе­му джерел права (відповідно — систему джерел галузі права). ВСе це повною мірою стосується й конститу­ційного права, яке також має відповідну систему джерел. Важливе значення має вирішення питань про харак­тер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного права, як зазна­чив відомий французький правйик-конституціоналіст М. Прело, не є повним, якщо воно ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись та­кож до минулого1.

Чи можна говорити про історію українського конс­титуційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та ін­ші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпо­середньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Цен­тральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостій­ну і суверенну державу. На основі Універсалу було роз­роблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конс­титуціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей пері­од розвитку тривав недовго і був перерваний затверд­женням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конс­титуції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського держав­ного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, фор­мальним). Панування радянської концепції конституціо­налізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декла­рації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали ві­хою, яка започаткувала народження нового українського

права.

По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців — С. Шелухін, Н. Па-лієнко, С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ма-лицький.

Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на істо­ричній сцені1. Конституція, стверджує С. Шелухін, вихо­дить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законода­вця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, правотворення є лише констатацією дійсного стану ре­чей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, між­народні зв'язки. Лише опираючись на них можна твори­ти реально діюче конституційне право, яке має стати серцевиною національного права.

Представники позитивістської школи права вважа­ють, що джерелом норм конституційного права є пози­тивне (прийняте державою, писане) право, яке вста­новлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позити­візму Р. Ієрінг2, є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Консти­туційне право, відповідно до цього тлумачення, — це захищений державою інтерес, результат перемоги силь­нішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів.

Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава — всемогутній фе­номен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.

Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи бу­ли взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було по­ширено твердження, що його норми — це результат правотворчості держави, що всі вони є державними приписами, які встановлюються і охороняються держа­вою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мо­ви не могло бути про безпосередню правотворчість на­роду, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого бо­ку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлював факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обме­женість її конституційних прав.

Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умо­вах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут — дотримання "міри".

З точки зору соціологічних теорій права, конститу­ційне право є наслідком певних соціальних зв'язків (станів): генезисом конституційних норм є різноманітні соціальні інститути як автономні соціальні утворення; природу конституційних норм треба виводити з "соці­альної солідарності людей" (Л. Дюгі).

Марксистсько-ленінська концепція конституційного права ґрунтувалась на безапеляційному твердженні, що право — це вираження волі пануючого класу, яка під­нята до закону і визначається матеріальними умовами існування цього класу, а державне право — це знаряддя пануючого класу, засіб втілення в життя політики сили, реалізація гасла: "Боротьбою здобувається право".

Представники політологічної школи права вважають, що право, в т. ч. конституційне, є засобом політичного регулювання суспільного життя, важливим інструментом здійснення політики (закон є політична міра, є політи­ка). Це стосується, насамперед, конституції, яка розці нюеться ними як явище політичне, засіб політичного ке­рівництва суспільством. Англійський політолог П. Бром-хед зазначав: "Конституція становить собою звід право­вих норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини", виступає одним з аспектів політичної систе­ми, яка є більш широким поняттям1.

Таким чином, визначити і систематизувати усі вито­ки конституційного права досить непросто, розглянуті нами теорії свідчать: в кожній із них є своє раціональне зерно.

Спільною для всіх шкіл (теорій) є проблема інтересу. Суспільство пронизане, наповнене інтересами різно­манітних соціальних груп, узгодження і реалізація яких є змістом життєдіяльності суспільства. Це досягається різноманітними засобами й методами, в тому числі при­мусовими, оскільки далеко не всі інтереси можуть бути узгоджені добровільним чином. Треба визнати, що такі методи мають право на життя, однак домінуючими, всеосяжними вони бути не можуть, 0о це спричинить нестабільність в державі, виникнення соціальних конф­ліктів. Треба шукати компроміс, консенсус, тим більше, що правова норма — це погоджений інтерес, результат компромісу. І роль держави, а відтак і конституційного права, в цьому процесі незаперечна, право формалізує результати, формулює їх у вигляді відповідних норм.

Соціальна злагода, соціальний консенсус — мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню збе­рігати територіальну цілісність і єдність, його намаган­ням уникнути силового вирішення сощальних конфлік­тів, його ставленню до інтересів некорінних націо­нальностей. Все це має стати основою конституційного права України, головне соціальне призначення якого — реалізація ідеї соціальної злагоди.

Джерела конституційного права закріплюють най­важливішу сферу політико-правових відносин, які вини­кають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя — надзвичайно складний комплекс економічних, політич­них, сощальних, соціально-психологічних та інших від­носин. Такі відйоеини виникають при безпосередній ре­алізації національного,, державного та народного сувере­нітету народу. В таких джерелах втілюються основи кон­ституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального буді­вництва, побудови органів державної влади. Одна з осо­бливостей джерел конституційного права полягає в то­му, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.

Об'єктом конституційного права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної влади. Основним змістом полі­тики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні рішення, що приймаються в процесі здійснення влади, мають виняткове, прин­ципове значення. Вони є предметом спеціальної уваги законодавця. їм притаманний особливий механізм реалі­зації, особливий характер відповідальності суб'єктів кон­ституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відпові­дальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалі­зується в правових актах, — надзвичайно складне соці­альне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідео­логічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля — це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел во­ля та інтереси суб'єктів конституційного права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подаль­шому визначає волю й поведшку вже інших суб'єктів.

Втілити волю в закон — це означає надати конкрет­ній волі загальнообов'язкового характеру у правовому акті, який, в разі потреби, охороняється силою держави. Тут воля переплітається з владою: воля не має соціальної ваги, якщо її реалізація не забезпечується владою, яка при потребі може застосувати примус. У той же час тре­ба мати на увазі, що не можна звести сутність влади до примусу, до насильства.

Джерела конституційного права є результатом право-творчості державних органів та безпосереднього творен­ня права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює най­більш важливі відносини — відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і проце­суальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей права, але для конституційного права така комп­лексність має особливе значення. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивіль­ного та кримінального права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право — цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституцій­ному праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єд­нуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, ви­могами законодавчої техніки. Співвідношення матері­альних та процесуальних норм в джерелах конститу­ційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріп­люють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік дер­жавно-правового становища суб'єктів конституційного права.

В інших випадках завданням актів є встановлення процедури (порядку) діяльності державних органів. Ти­повими у цьому відношенні є різноманітні регламенти, які детально впорядковують процедуру діяльності Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Мі­ністрів України.

Впорядковування процедур — важлива умова ефек­тивної роботи державних органів, дотримання ними за­конності і правопорядку. В більшості випадків законо­давець цю проблему вирішує досить просто: в одному документі він об'єднує матеріальні і процесуальні норми (причому співвідношення їх, як правило, складається на користь матеріальних норм). В деяких випадках проце­суальні норми об'єднуються в один структурний під­розділ правового акта. Так, наприклад, в Законі про гро­мадянство України в редакції від 16 квітня 1997 р. про­цесуальні норми зосереджені в основному в розділах 6 ("Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України") і 8 ("Оскарження рішень з питань громадян­ства"). Такий спосіб організації правового матеріалу не є випадковим. Очевидно, немає рації видавати окремий акт, який реалізував би процедури, пов'язані з набуттям чи втратою громадянства України.

1 нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характе­ру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об'єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки, мораль).