Загальні пiдстави для виникнення аліментних правовідносин між батьками і дітьми

           Після революції 1917 року та з появою радянської держави були скасовані закони царської Росії та прийняті нові декрети, що регламентували правовідносини та майнові стосунки у сім’ї. До декретів увійшли як старі положення, так і нововведення. Так, у Декреті РНК РРФСР від 18 грудня 1917 року “Про цивільний шлюб, про дітей та про ведення книг актів громадського стану” проголошувалася рівність подружжя в особистих та майнових правах. Це положення мало певне значення у розвитку сімейних стосунків. У Декреті передбачалася рівність прав дітей, народжених у шлюбі, та позашлюбних. Закон не передбачав обмеження прав і обов’язків батьків за мотивом того, що мати і батько дитини не перебували у зареєстрованому шлюбі.

            У Декреті ВЦВК і РНК РРФСР від 18 грудня 1917 року говорилося, що визнання батьківства стосовно позашлюбних дітей можливо як у добровільному, так і у судовому порядку.

У Декреті “Про розірвання шлюбу” від 19 грудня 1917 року було вирішено цілу низку важливих питань, пов’язаних із розірванням шлюбу, майновими відносинами подружжя, правовідносинами між батьками та дітьми. В п.8 згаданого Декрету зазначалося, що одночасно з постановою про розірвання шлюбу суд повинен був встановити, у кого з батьків залишаються неповнолітні діти, народжені у шлюбі та хто із подружжя та в якій мірі повинен нести витрати по утриманню та вихованню дітей. Якщо згоди не було досягнуто, то участь чоловіка в наданні колишній дружині на прожиток та утримання при відсутності або недостатності у неї особистих коштів та при нездатності її до праці, а також питання про те, в кого повинні залишатися діти вирішувалося в загально позовному порядку в місцевому суді незалежно від суми позову. Суддя, негайно постановивши одноособову ухвалу про розірвання шлюбу, визначав тимчасово, до вирішення спору, долю дітей, а також вирішував питання про тимчасове утримання як дітей, так і дружини, якщо вона того потребувала (п.9 Декрету).

           З прийняттям зазначених декретів була закладена основа майбутнього радянського законодавства, яке діяло тривалий час. Окремі норми сімейного права, які визначали правовий обов’язок по утриманню позашлюбних дітей їх батьками, були скасовані і не діяли певний час. Але, зважаючи на історичний розвиток суспільства, пізніше ці норми були відтворені, що дозволило не розмежовувати дітей від шлюбу та позашлюбних. Це дає можливість стверджувати, що принципи, покладені в основу Декретів, які стосувалися аліментних відносини в сім’ї, діють і понині та сприйняті Сімейним кодексом України.

              У Кодексі УРСР 1926 року були відтворені основні положення, які містив проект Сімейного кодексу УРСР 1919 року. Так, подібно до ст.93 Сімейного кодексу УРСР 1919 року в ст.1 нового кодексу УРСР визначалося: “Права та обов’язки дітей по відношенню до батьків,  а рівно і батьків у відношенні до дітей ґрунтуються на походженні, незалежно від того, чи перебували їх батьки на момент запліднення або народження дитини в шлюбі між собою чи ні”.

          У ст.31 Кодексу було сказано, що батьки рівною мірою та одночасно повинні утримувати своїх дітей. Аліменти визначалися в грошовій формі з урахуванням матеріальних можливостей кожного з батьків.

Таким чином, аліментні права та обов’язки батьків та дітей були однаковими незалежно від того, в якому шлюбі перебували батьки між собою. Що стосується правової охорони тільки зареєстрованого шлюбу в Україні, то це мало не єдине положення, яке йшло в розріз із сімейним законодавством РРФСР, де юридичне значення мав як законний шлюб, так і фактичні шлюбні стосунки.

             У другій половині 30-х років прийнято ряд постанов, спрямованих на захист інтересів дітей та матерів. У Постанові ЦВК та РНК від 27 червня 1936 року “Про заборону абортів, збільшенні матеріальної допомоги роженицям, встановленні державної допомоги багатосімейним, розширенні сітки пологових будинків, дитячих ясел та дитячих садків, посиленні кримінального покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення” вперше визначався розмір аліментів, що стягувалися з батьків на дітей, він встановлювався у відсотковому відношенні до заробітку (доходу) платника аліментів. Разом з тим було підсилено кримінальне покарання за несплату аліментів, що стягувалися на дітей, до двох років тюремного ув’язнення з віднесення витрат по розшуку особи, що ухиляється від сплати аліментів, на її рахунок. У цих відсотках залежно від кількості дітей аліменти стягувалися і до недавнього часу. З прийняттям цієї Постанови розмір аліментів на неповнолітніх дітей встановлювався самим законом, що дало змогу судам однаково визначати частку доходу, що підлягала сплаті в рахунок аліментів [23].

          Наступним етапом у розвитку сімейного законодавства України стало прийняття 20 червня 1969 року Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР, який був введений у дію 1 січня 1970 року. У Кодексі визначалися права та обов’язки батьків, дітей та інших членів сім’ї, пов’язані з аліментними зобов’язаннями. В Кодексі про шлюб та сім’ю України були кодифіковані норми, що регулювали сплату аліментів на неповнолітніх дітей у частках від заробітку, надавали можливість за певних умов стягувати аліменти у твердій грошовій сумі. Також слід відзначити, що суд міг тимчасово стягнути аліменти на дітей до закінчення розгляду справи. Визначалося, що батьки можуть притягатися до участі в додаткових витратах на дітей. Кодекс передбачав певні гарантії для платника аліментів, а саме можливість зменшення судом розміру аліментів, які стягувалися на неповнолітніх дітей, якщо у батька, що сплачує аліменти, є інші неповнолітні діти, якщо платник аліментів є інвалідом або у разі, якщо діти працюють і мають достатній заробіток. Крім того, суд міг змінити розмір аліментів, що стягувалися на повнолітніх дітей та на батьків. У Кодексі було закріплено положення, згідно з яким батьки зобов’язувалися утримувати своїх непрацездатних повнолітніх дітей та право батьків на аліменти від дітей. Кодексом про шлюб та сім’ю визначався обов’язок подружжя по взаємному утриманню, детально регулювалися права подружжя на одерження утримання після розірвання шлюбу, а також умови, за яких один з подружжя звільнявся від аліментного обов’язку. Окреме місце в Кодексі відводилося аліментним обов’язкам інших членів сім’ї.

Захисту права дитини на отримання аліментів немало посприяла  Постанова Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1984 року “Про введення тимчасової допомоги на неповнолітніх дітей в період розшуку батьків, що ухиляються від сплати аліментів”. Цією Постановою створювався так званий “аліментний фонд” на всій території СРСР. Неповнолітні діти отримували допомогу в період розшуку їх батьків, які ухилялися від сплати аліментів.

      У подальшому приймалися різні нормативні акти, що були спрямовані на вдосконалення аліментних відносин. Так, суттєві зміни сталися у зв’язку із Законом СРСР “Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються жінок, сім’ї і дитинства” від 22 травня 1990 року. Цим Законом визначалося право нужденних та непрацездатних батьків на отримання від повнолітніх дітей додаткових коштів у разі виникнення виняткових обставин, викликаних тяжкою хворобою та ін.

      Після здобуття Україною незалежності відбулися суттєві зміни в соціальному та економічному житті країни. Становлення молодої держави неминуче потягло наслідки, пов’язані із спадом виробництва та скороченням робочих місць. Держава виявилася неспроможною забезпечити кожного громадянина роботою та стабільним заробітком. У зв’язку з цим стрімкого розвитку набула підприємницька діяльність. Зважаючи на це, необхідно було визначити ті види заробітку, з яких можна було стягувати аліменти.

        Види заробітку (доходу), що підлягали урахуванню при утриманні аліментів, встановлювалися Кабінетом Міністрів України. Була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України  від 26 лютого 1993 року “Про види заробітку (доходу), що підлягають урахуванню при обчисленні аліментів” та затверджений Перелік видів заробітку (доходу), що підлягає врахуванню при обчисленні аліментів. При наявності Переліку судам стало простіше визначати той вид заробітку, з якого можуть стягуватися аліменти. У 1995 році до Переліку були внесені зміни Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1995 року.

          Довгий час Україна потребувала вдосконалення сімейного законодавства. За роки незалежності в країні змінилися суспільні відносини, в тому числі і ставлення до шлюбу та сім’ї. Майже десятиріччя Україна користувалася із старим законодавством, яке конче потребувало кардинальних змін. Навколо проекту Сімейного кодексу точилися запеклі дискусії, протягом тривалого часу автори проектів  не могли дійти спільної думки. 

     Сімейний  кодекс був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 року. Новий Сімейний кодекс України став першим кодексом, який наблизився до сімейного законодавства європейських країн. До нього увійшло багато нових інститутів, що дозволить більш гнучко застосовувати норми кодексу до сімейних правовідносин.

1.2. Поняття аліментного  зобов’язання та його елементи

Аліментне зобов’язання відіграє важливу роль у системі сімейних стосунків. Ним встановлюється матеріальне  підґрунтя існування тих членів сім’ї, які потребують допомоги внаслідок певних обставин.

         Аліментні зобов'язання подружжя, батьків і повнолітніх дітей, інших членів сім'ї та родичів виникають на підставі фактичного складу, тим часом як спорідненість є єдиною підставою виникнення аліментних правовідносин між батьками та їх неповнолітніми дітьми [16, с.12]

Можна виділити:

• аліментні зобов’язання подружжя;
• аліментні зобов’язання батьків та дітей;
• аліментні зобов’язання свояків та інших родичів;
• аліментні зобов’язання фактичних вихователів (вихованців).

В Конституції України  закріплено, що батьки зобов’язані  утримувати дітей до їх повноліття, аналогічна норма закріплена в Сімейному  кодексі України. Слід зрозуміти, що законодавець даним положенням лише закріплює моральний обов’язок  батьків щодо догляду за дітьми, який в першу чергу має випливати не із закону, а із самої свідомості останніх, можна навіть говорити, що обов’язок доглядати за дитиною має інстинктивну природу. Зазвичай догляд за дитиною покладається на обох батьків в рамках існування їхньої сім’ї. В такому випадку вони добровільно доглядають за своїми дітьми керуючись принципами моралі, що закладені в їхній індивідуальній свідомості [17, с. 21]

         Однак досить часто шлюби розриваються і один з батьків (в 99% це батько) відмовляється добровільно утримувати дитину, забезпечувати її матеріально.      

        Тому держава, за заявою того з ким проживає дитина, зобов’язує іншого сплачувати кошти на її утримання. Таким чином держава реалізує законодавчо закріплений обов’язок утримувати дитину, що ґрунтується на моральних засадах суспільства, бо очевидним є те, що в свідомості особи, яка ухиляється від цього, даний обов’язок вже відсутній [13] .

      Поняття аліментного зобов’язання містить у собі сутність та основні риси даних правовідносин. Багато авторів, які досліджували це питання, давали своє визначення аліментного зобов’язання. О.Й.Пергамент визначає аліментне зобов’язання як встановлений законом обов’язок певних членів сім’ї утримувати інших членів сім’ї, що потребують допомоги. Якщо зобов’язана особа безпосередньо не утримує члена своєї сім’ї, який має на це право (тобто не надає йому необхідного харчування, одежі, не забезпечує житлом і т.ін.), вона повинна сплачувати кошти на його утримання (аліменти). Однак, як відзначає З.В.Ромовська, аліментне зобов’язання – це не тільки обов’язок однієї сторони. Це насамперед правовідносини, в яких обов’язку однієї сторони кореспондує право іншої. Отже, аліментні зобов’язання можуть бути визначені як правовідносини, в яких одна сторона зобов’язана при наявності умов, передбачених законом, утримувати іншу сторону – члена своєї сім’ї чи родича, а остання може вимагати виконання даного обов’язку [21, с.74].

    З цією точкою зору неможливо не погодитися, адже аліментне зобов’язання передбачає двостороннє волевиявлення, за яким одна особа – член сім’ї – бере зобов’язання по утриманню іншого члена сім’ї, а той , у свою чергу, потребуючи матеріальної допомоги для підтримки нормального рівня свого життя, приймає дане утримання.

      На думку М.В.Антокольської аліментне зобов’язання – це правовідносини, які виникають на підставі передбачених у законі юридичних фактів, внаслідок яких одні члени сім’ї зобов’язані надавати утримання іншим її членам, а останні вправі вимагати цього утримання [8, с.7].

    Поняття аліментного зобов’язання слід відмежовувати від поняття „аліменти”. Аліментне зобов’язання – це правовідносини по наданню утримання, в основі якого лежить родинний зв’язок між членами сім’ї та ряд обставин, які впливають на виникнення, існування та припинення цих правовідносин. Аліменти ж, на думку С.І.Ожегова, наприклад, - це  матеріальне забезпечення, яке надається за законом родичем непрацездатним членам сім’ї, які проживають окремо (дітям, батькам та ін.) [26, с. 21]. Таке визначення аліментів є дуже вузьким і не охоплює всіх умов забезпечення. Згідно з цим поняттям аліменти можуть сплачуватися лише при розпаді сім’ї та окремому проживанні її членів. Але ж утримання має місце і при нормальному функціонуванні сімейних відносин, коли сім’я проживає разом та надає допомогу один одному. Разом з тим згідно з цим визначенням, якщо подружжя розриває шлюб, але проживає спільно, вимогу щодо сплати аліментів пред’являти неможливо. Це суперечить головним засадам аліментного зобов’язання. Крім того, слід сказати, що  обов’язок по утриманню неповнолітніх дітей не залежить, наприклад, від наявності чи відсутності шлюбу між батьками. Головною умовою виступає родинний зв’язок між батьками та дітьми. Стосовно аліментного обов’язку подружжя законодавець теж не ставить у залежність виконання цього обов’язку від наявності розірвання шлюбу та роздільного проживання. Окреме проживання чоловіка та жінки ніколи не виступало умовою права на аліменти. У цьому випадку значення мають непрацездатність, можливість надавати утримання другим з подружжя та інші обставини, визначені в Сімейному кодексі.

Є.М.Ворожейкін та А.М. Бєлякова вважали, що аліменти – це допомога, яка надається одним членом сім’ї  іншим [11, с.116]. Тобто в даному випадку мова ідеться про будь-яку допомогу без розмежування на кошти, які надаються добровільно певним членам сім’ї іншими членами для задоволення їх потреб, та кошти, що сплачуються примусово за рішенням суду.

       Вчена  З.В.Ромовська дає своє визначення аліментів. Аліменти, з одного боку, – це утримання, яке надається добровільно одним членом сім’ї іншому і яке може здійснюватися як шляхом надання їжі, забезпечення одягом, доглядом та іншим в натурі, так і в грошах, а з другого боку, аліменти – це виключно кошти на утримання, якщо воно надається аліментнозобов’язаною особою примусово. Далі автор робить висновок, що в усіх випадках, коли один член сім’ї виконує свій правовий обов’язок по утриманню дітей, батьків, дружини, інших родичів, слід говорити ні про що інше, як саме про аліментний обов’язок, який, як відомо, в переважній більшості випадків виконується добровільно [20, с.7].