Лекции по "Трудовому праву"

Принцип з'ясування істини - це вимога закону, яка  зобов'язує суд всебічно, повно і  об'єктивно дослідити обставини  трудового спору. 

Принцип здійснення правосуддя виключно судами передбачено ч.1 ст.124 Конституції  України. 

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного  оскарження рішення суду. Конституція  України передбачає, що відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди (ч.4 ст.125). 

Принцип незалежності суддів означає, що розгляд  та вирішення трудових спорів здійснюється на підставі закону відповідно до правосвідомості  суддів, в умовах, що виключають будь-який вплив на суддів з боку інших сторонніх  осіб. 

7.Джерела, які регулюють порядок вирішення трудових спорів. 

Джерела права – це способи зовнішнього  вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного, загальнообов’язкового  значення. 

 Особливості  джерел трудового права: 

 до  джерел трудового права належить значна кількість підзаконних НПА. Серед них Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні накази центральних органів виконавчої влади. 

 Особливе  місце тут відводиться актам  прийнятим Міністерством праці  та соціальної політики. Правила, положення та інструкції Міністерства сприяють правильному та однаковому застосуванню трудового законодавства та спрямовані на реалізацію законів та постанов Кабінету  Міністрів України 

 У  трудовому праві, крім актів,  виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовуються локально-правові акти, які розробляються і ухвалюються безпосередньо на підприємствах. Такі акти забезпечують ефективне правове регулювання, оскільки дають можливість врахувати всі особливості конкретного виробництва. 

 Для  джерел трудового права характерна  наявність нормативних актів,  які мають так званий конструктивний  характер. Ці акти самостійно  не виконують регулятивну функцію,  а лише передбачають прийняття  локальних актів, які її здійснюють. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ та організацій, затверджено постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань від 20 липня 1984 р. №213, що містять відповідні норми, але безпосередньо внутрішній трудовий розпорядок регулюється не ними, а Правилами прийнятими на конкретному підприємстві. 

 В  Україні, як джерела права продовжують  застосовуватись окремі положення,  що містяться в актах колишнього  СРСР, зокрема Указ Президії Верховної  Ради СРСР «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах», та «Про умови праці тимчасових робітників і службовців» від 24.09.1974р., актах про працю надомників тощо. 

 Складовою  частиною трудового права є  міжнародно-правові акти (пакти, конвенції МОП), ратифіковані Україною (самостійно або у складі СРСР). 

 Трудове  право має значний ступінь  диференціації у правовому регулюванні  праці залежно від умов виробництва,  кліматичних умов, суб’єктних ознак  і соціальних груп працівників. 

 Крім НПА джерелами трудового права є інші відомі світовій юридичні й практиці форми права, серед них – нормативно-правовий договір. Не всіма вченими підтримується думка, що джерелами трудового права можна визнати судову практику, зокрема постанови Верховного Суду України. Джерелами трудового права є рішення Конституційного Суду. 

8.Реформування  законодавства, яке  регулює порядок  вирішення індивідуальних  і колективних  трудових спорів. 

В умовах ринкової економіки важливе місце  посідають правові процедури  захисту порушених трудових прав працівників. Це стосується випадків порушення як індивідуальних трудових прав, так і колективних. 

Однією  з форм захисту порушених трудових прав найманих працівників є правове  регулювання порядку вирішення  трудових спорів. На жаль, чинне законодавство, яке регулює порядок вирішення трудових спорів між працівниками і роботодавцями, на сьогоднішній день не відповідає існуючим суспільним відносинам, а в деяких випадках – і Конституції України, чим порушується ст. 8 Конституції України, яка встановила правило, за яким закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати. У трудовому законодавстві України не дотримується й інший принцип, визначений Конституцією України, – про право звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина. 

Суперечать  Конституції положення законодавства  про працю про досудовий порядок  вирішення індивідуальних трудових спорів. Це, зокрема, стосується норм законодавства  про працю, які наділяють комісії з трудових спорів юрисдикційними повноваженнями. 

Потребує  також удосконалення законодавство, яке регулює порядок вирішення  колективних трудових спорів. Зокрема, це стосується порядку формування трудового  арбітражу і розгляду ним спору, а також призначення незалежних посередників. Потребує також реформування законодавство, яке регулює порядок проведення страйку. 

В основу реформування законодавства, яке регулює  порядок вирішення індивідуальних трудових спорів, повинні лягти положення  ст. 124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Відповідно до вказаної норми в новому проекті трудового кодексу України необхідно закріпити правило про те, що спори про порушення трудових прав усіх категорій працівників без будь-яких винятків можуть бути предметом судового розгляду. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення у правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. Тому будь-яка особа, трудові права якої порушені, має право на звернення до суду за їх захистом. Ця теза підтверджується рішенням Конституційного Суду України від 7 травня 2002 р. у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб. Розглядаючи справу про підвідомчість актів про звільнення членів Кабінету Міністрів України, Конституційний Суд прийшов до висновку, що з факту припинення повноважень зазначених осіб можуть виникати правовідносини, які мають похідний від політичної відповідальності характер. У разі виникнення спору про право щодо них члени Кабінету Міністрів не позбуваються права на оскарження в суді окремих положень указів Президента України чи постанов Верховної Ради України, зокрема щодо зміни дати, формулювання звільнення тощо. 

Розширення  сфери судового захисту трудових прав працівників потребує створення спеціалізованих судів, які б спеціалізувалися на розгляді трудових спорів і спорів про порушення соціального захисту громадян. 

Разом з тим, розширення сфери судового захисту не повинно завадити подальшому використанню примирних процедур для розгляду індивідуальних трудових спорів. У трудовому кодексі необхідно закріпити правило про те, що працівник має право вибирати між судовим розглядом індивідуального трудового спору і його розглядом за допомогою примирних процедур. Примирні процедури можуть здійснюватись з допомогою комісій з трудових спорів. У той же час вони не можуть бути юрисдикційним органом. Їхнім завданням повинно бути примирення сторін індивідуального трудового спору. У законодавстві необхідно змінити порядок формування комісій з трудових спорів, які повинні формуватися на паритетних засадах. На сьогоднішній день комісія формується трудовим колективом на загальних зборах або конференції. Цей порядок порушує права роботодавця на участь у розгляді індивідуального трудового спору Тому пропонується змінити порядок формування комісії. Роботодавець і наймані працівники делегують по рівній кількості своїх представників до неї. Питання про доцільність утворення комісії повинен вирішувати сам трудовий колектив найманих працівників. 

Оскільки  завданням комісії є примирення сторін індивідуального трудового  спору, то її рішення не можуть прийматися простою більшістю членів присутніх  на засіданні. У зв’язку з новим  порядком утворення комісії її рішення  можуть прийматися за взаємною згодою усіх членів комісії, присутніх на засіданні. 

Потребує  законодавчого врегулювання питання  про предмет індивідуального  трудового спору, яким є питання  про застосування законодавства  про працю, зокрема локального, а  також про встановлення або зміну індивідуальних умов праці. Очевидно, що предметом індивідуального трудового спору можуть бути положення трудових чи колективних договорів, які регулюють трудові чи пов’язані з ними відносини. У тому випадку, якщо предметом спору є норми трудового чи колективного договору, які регулюють житлові або інші відносини, то такий спір повинен розглядатися у порядку, передбаченому для відповідної категорії спорів. 

Доцільно  також у законодавстві врегулювати  питання про момент виникнення індивідуального  трудового спору, оскільки відповідні норми в чинному кодексі відсутні. Видається, що індивідуальний трудовий спір виникає з моменту, коли працівник або його представник звернулися за розглядом індивідуального трудового спору до компетентного органу. Працівник або його представник не можуть звернутися до компетентного органу за розглядом індивідуального трудового спору, якщо вони при безпосередніх переговорах з роботодавцем не врегулювали розбіжностей і у письмовому вигляді не отримали від роботодавця відмови про задоволення своїх вимог. При цьому представником працівника при безпосередніх переговорах з роботодавцем можуть бути представники виборного профспілкового органу тієї профспілки, членом якої він є. Якщо ж працівник не є членом жодної з діючих на підприємстві профспілок, то він має право звернутися до будь-якої іншої особи з проханням про представництво своїх інтересів перед роботодавцем або провести переговори самостійно. 

При реформуванні трудового законодавства необхідно  відмовитися від виключного переліку категорій справ, які підлягають безпосередньому розглядові у місцевих судах, оскільки це суперечить принципу примирення при розгляді індивідуальних трудових спорів. Видається, що всі трудові спори, які виникають у зв’язку з порушенням трудових прав працівника, можуть вирішуватися за допомогою примирних процедур. 

Що ж  стосується спорів про притягнення  працівників до матеріальної відповідальності, то це не може бути предметом розгляду за допомогою примирних процедур. У такому випадку роботодавець буде звертатися безпосередньо до суду, оскільки у цьому випадку має місце спір не про порушене право, а про притягнення до юридичної відповідальності. 

У новому трудовому законодавстві доцільно відмовитися від обов’язкового  поновлення працівника на роботі у випадку, коли судом буде встановлено, що його звільнено з роботи незаконно. Тому у новому кодексі пропонується встановити диспозитивну норму, за якою за бажанням працівника суд може прийняти рішення або про його поновлення на роботі, або про виплату відповідної компенсації без поновлення на роботі. При цьому в законодавстві доцільно встановити перелік порушень закону при звільненні, що можуть слугувати підставою для поновлення працівника на попередній роботі або для виплати відповідної компенсації. 

На наш погляд, вказані пропозиції підвищать ефективність застосування законодавства, яке регулює порядок вирішення індивідуальних трудових спорів. 

9.Порядок  вирішення трудових  спорів у проекті  нового Трудового  кодексу України. 
 

10. .Порядок  розгляду справ, що виникають з трудових правовідносин.  

Кодексом  законів про працю України  встановлено, що трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). У передбаченому  порядку підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, які виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Не поширюється встановлений порядок на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ч. З ст. 221 КЗпП). 

Однак згідно з ч. З ст. 16 Закону «Про звернення громадян» судам підвідомчі скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності.